Ода Космосу. Розділ 1

Земля віддалялась. Ми вже минули мертвий Марс і наближались до окутаного вітрами Юпітера. Так далеко людина ще ніколи не ступала. Ми були першовідкривачами. Мов немовля, котре вперше стало на ноги, ми просувались вперед. Проте в нас не було можливості зупинитись і оглянути те, що привертало нашу увагу. Нашою метою не було відкрити або дослідити щось. Ми, можливо, були останньою надією людства.
Земля впала під наступом анархії. Розум відійшов на задній план, а сила стала основним критерієм, за котрим оцінювали людину. Нам вдалось вирватись. І тепер наш корабель, рухаючись з шаленою швидкістю, повільно повз космічними просторами.
Увесь цей час я думав про нашу Домівку, проте, незважаючи на це, відчував певну відчуженість. Так наче я не жив там майже тридцять років, а лише зупинився переночувати на одну ніч, мов у придорожньому готелі. Земні проблеми більше не заставляли мене стривожено насуплювати чоло. Як не крути, планета, на котрій я народився і виріс, більше не була для мене домом. Я більше ніколи сюди не повернусь . Ніколи. Тепер прилистком для мене став цей шматок заліза. І я вже ніколи не побачу земних хмар, які так любив ототожнювати з речима, котрі мене оточують, не посмакую пряником, котрий я зазвичай купував на розі мого кварталу у пекарні доброго містера Шеггінса, не почую музики, котру виконували невідомі групи в барі навпроти мого дому.
Лише через 823 роки, якщо нічого жахливого та безповоротного не трапиться, ми знову ступимо на твердий ґрунт, де засіємо нове людство. Terra nova. Планета віднайдена науковцями вважається придатною для життя. Ми повинні стати батьками нового людства, нової цивілізації. Наша вісімка нещасних, перших мандрівників Всесвітом. Скільки всього випало на нашу голову! Чи переживемо ми це, чи виконаємо покладену на нас місію? А що, якщо планета, на котру ми відправляємося – мертва? Усі ці запитання породжували сумніви і страх моїй душі.
Я міг би ще довго спостерігати за величчю Юпітера, роздумуючи над питаннями, на котрі відповіді дати не міг. Семеро моїх соратників вже давно лежали у власних кріогенних ковчегах, тимчасово припинивши життєдіяльність організму. Пора було й мені.
Востаннє кинувши погляд на Космічного Велетня, я скинув одіж і влігся у власну камеру. Виставивши таймер на сім років, я зачинив кришку. Мене огорнула темрява. Я здригнувся. Камера наповнилась холодною водою. Через кілька секунд тіло вже не слухалось мене. Тяжкість навалилась на очі і я поринув в обійми Морфея.

Розділ 2 http://juramax.com/work.php?id=11151