Щось таке

Скільки ще буде це тривати? Скільки це все буде ще повторюватись?
На такі важкі поставлені мною собі запитання, я завжди знаходив легкі молоді відповіді. Старів я але не відповіді. Я помер. А вони навіть не змінились.
Відповіді на питання, на половину повний стакан холодної води, бо чашок в хаті я немав і скуйовджена постіл в кутку кімнати – це єдине, що мене тішило в моменти свого егоїзму. Я просто дуже хотів бути сам, коли біля мене всі хотіли бути. Я ніколи не бив своєї жінки, бо гадав, якщо скривдити жінку – посохне душа, відкажуть ноги і я стану невидимим для самого себе – тобто я стану тим, ким завжди боявся стати – ніким.
Тай діло не в тому, що я боявся, що моя душа посохне. Просто діло не доходило до того, щоб бити. Бити ту, яка подарувала мені дочку. Бити ту, яку я кілька років добивався і всетаки добив. Словом, серцем, вчинками, поцілунком, обіймами, ніжністю, собою. Та вона мені варила найкращу зупу з фрикадельками, яке ж тут бити. Я її лиш міг ЛЮбити.
Пройшло багато часу. З кожним подихом запитання вчухали, а з кожним моїм видихом відповіді ті самі залишались. Не те, щоб я скаржився, не те, що мені було мало – просто якось почувався викинутим в сміття. Може це і було добре, а може і зле. Ось і ще одне запитання, яке має дві відповіді. Мені підходили обидві.

Гуркіт машин по мокрому асфальті
Стук серця твого у грудях твоїх
Повилітали з душі усі мої гайки
Хоча люди живуть і без них.

Я не помічав її кілька років. Ніколи. Якось взагалі не було на те часу. Якась така своя і не своя . Якась нормальна і не нормальна. І все було прекрасно, якщо не помічати те, що потім стане для тебе потрібнішим за твою власну кров.
Я спробував сховатись. Я попробував сховати себе від себе, де я тебе люблю. І це вийшло. Я сховав себе в квартирі. Тільки ховався я не довго.
Ти настіж відкрила мої двері, кинула пляшку вина в холодильник та як пантера накинулась на мене. Ти дивилася в мої очі, я в твоїх тонув. Я захлиснувся ненавистю та адреналіном з домішками теплоти і приязні. І ця суміш мене доводила до сказу. Я міг плюватися вогнем. Я міг піти сам на триста спартанців. Я міг. Я все тоді міг.
Я так чекав цього дня і ось дочекався. Ти сама прийшла до мене, коли я тебе не чекав. Ми проговорили до ранку. Тоді ти пішла і сказала, що точно прийдеш ще раз. Я посміхнувся і тобі кинув.
Коли ти вийшла по ту сторону дверей, я одразу змінив замок. Змінив свій одяг та номер телефону. Тебе стало забагато. Я купив пилосос і пропилососив все місто аби ніщо більше не нагадувало про тебе.
Ти писала, ти дзвонила, ти приходила. Ти збожеволіла. Ти божеволіла, що мене нема. А мене вже давно і не було. Я переїхав в квартиру навпроти.
І тут думка закінчилася сама собою. В голову нічого вже не лізе. Навіть не намагається. Мінне поле, по якому навіть не хочуть бігати самогубці.

Один старий замок
А у тебе тисячі ключів
Та щоб я вже краще здох
І до неба полетів.

Ну і все. Ти і я. Це вже три слова . Я думаю, можна поставити в кінці них крапку і завершити ту главу, де йдеться що ми нормальні і щасливі.
-Згодна?
-Згодна!
-Коханий, а де ті всі мої минулі роки, в яких я не зустріла тебе? Ти не знаєш, де я їх поклала?
-Кохана, чому я все маю пам’ятати за тебе? Вони на верхній поличці, зразу біля твоєї незайманості та пакетного вина.
-Дякую любий.
-Немає за що, люба.

За всі ті свої життя, які я прожив ( а їх було багато, повір мені на слово) я навчився жити. Жити так, як треба, а не так як я собі хотів. Те, що я хотів – воно мене тримало на місці. А те, що треба – робило мене сильнішим.
Зрештую, найголовнішим моїм запитанням стало, чи зможу я зробити щасливу ту, яка ще не знає, що мене полюбить, ще більше ніж я її люблю.
Відповідь ховалась в мене за плечима, а тоді обійняла мене.

Я – лише просте складне запитання.
Вона – моя єдина відповідь.
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 19 лют 2015 о 22:05
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024