Ілюзія
Десятки, сотні, тисячі, мільйони маленьких деталей повинні відбутись до цього, ще одного, випадкового моменту, який призведе до ще десятка таких самих.
Якби світло падало якось не так. Якби я пройшов повз на декілька хвилин раніше. Якби вона пробігла на декілька секунд пізніше. Якби мимо нас хтось йшов. Якби я просто кліпнув.
Життя взагалі зіткане із таких «якби». Варто тільки метелику махнути крилами не там, де потрібно, і на іншому кінці світу вирує ураган. Кажуть, що за допомогою випадковостей, Бог зберігає анонімність. Можливо, це і є доля? Ті перехрестя, що стоять перед нами. Ті маленькі деталі, що змінюють усе.
Такі деталі, як погляд.
Мимоволі кинутий погляд великих сірих очей, які трохи зеленіють ближче до зіниць.
Погляд дівчинки, що просто пробігала поряд.
Погляд дівчинки, в якому можна роздивитись сторічну мудрість поколінь. Який повний щастя і горя, сміху і сліз, польотів і падінь.
Погляд дівчинки, який змушує твій мозок вибухнути фарбами і образами. Наповнитись новими ідеями і бажаннями щось змінити.
Ніколи не забуду той погляд сірих, з зеленим біля зіниць, очей.
Я йшов однією з вулиць свого маленького міста. Назвімо його Невертаун. Сонце світило прямо в очі, тому доводилось жмуритись і дивитись вниз. Піднявся жахливий вітер. Я був вимушений одягнути шарф, хоча терпіти їх не можу.
Через вітер також доводилось прислухатись до слів друзів, які про щось розмовляли. Я втратив нить розмови ще декілька кроків тому. Вони знову почали балакати про політику, від якої у мене болить голова.
Я позіхнув і ще раз задумався про те, щоб дістати навушники і послухати музику. Та це буде якось негарно. Я, все ж, у компанії. Хоча я навіть не помічаю, коли трохи випереджаю їх. А вони не помічають, що я на декілька кроків попереду.
Тоді біля мене й пробігає дівчинка. Вона мало не збиває мене з ніг. Я обурено дивлюсь їй в слід і застигаю. Вона теж обернулась, щоб подивитись, кого мало не зачепила. Ми зустрілись поглядами. Її великі сірі очі з зеленим біля зіниць заморозили мене на місці. Весь її образ був якимось неймовірно сильним.
Дівчинка була доволі високою. З русявим волоссям до плечей. З трохи витягнутим лицем. Одягнута в дуже довгу, нижче коліна, рожеву куртку. Трохи велику, ніби вона її за кимось доношувала. Куртка була розстібнута, і розвівалась на вітрі, як плащ супергероя.
На ній була поношена біла футболка і трохи подерті джинси. І світло-коричневі чоботи, явно більшого розміру. Вона точно була не з багатої сім’ї. І, чомусь, мені здалось, що сім’ї у неї взагалі нема. Але вона не виглядала загубленою. Вона поспішала кудись. По якимось важливим дитячим справам.
І її очі були наповнені цим поспіхом і одночасно спокоєм. Здавалось, що ці очі бачили так багато, як більше нічиї.
Цей образ навіки залишився у моєму мозку. І щось розбудив у ньому. Думки летіли зі швидкістю світла. Здавалось, світ навколо невпинно змінюється. Усе застигло і прийшло в рух одночасно.
Вона кліпнула, розвернулась і побігла далі.
Мої друзі наздогнали мене. Хтось поклав руку на плече.
– Що з тобою, чувак? – спитав у мене хтось.
– Нічого, – відповів я. – Просто звернув увагу на дуже яскраву дівчинку. Думаю її намалювати.
– Яку дівчинку? – відповіли мені. – Тут нікого нема.
– Це була просто ілюзія, чувак.
І мене потягнули далі.
Цілий день я не міг викинути з голови цю «ілюзію». І знав, що не позбудусь її, поки не намалюю.
Поки ілюзія не стане реальністю.
***
Останній мазок чорної фарби перекреслив усе, що я намалював. Великий темний хрест розтікається по полотну. Не те, усе це не те, що має бути.
В гніві кидаю палітру. Вона зачіпає якусь вазу з давно зів’ялими квітами. Скло неймовірно тихо розбивається. Чи це просто я більше не сприймаю ніяких звуків.
Перекидаю мольберт. З криком наступаю на полотно і рву його. Ненавиджу! Чому у мене в котре не виходить? Чому я не можу відтворити цей колір?
Цей дивовижний сірий колір, який різко переходить у зелений. Як таке взагалі можливо? Як взагалі природа змогла створити щось настільки неймовірне та ідеальне.
Падаю на підлогу і не можу поворухнутись. Руки брудні від фарби. З грудей виривається хрипле дихання. На очі навертаються сльози.
Образ вибухає в моїй голові. Він вбиває мене. Затуманює собою усі інші думки. Я бачу ці кольори щоразу, як закриваю очі.
Але я не можу їх відтворити. Не можу їх намалювати.
Не можу позбутись цього погляду.
***
Я знову на цій вулиці. Я буду бродити тут доти, доки не побачу її. Доки знову не побачу ці очі. Можливо, мені вдасться сфотографувати дівчинку. Тоді буде легше намалювати їх. Легше передати кольори.
Вона майже стерлась з моєї пам’яті. Не можу згадати деталей. В що була одягнута та дівчинка, або риси її обличчя. Думав, що ніколи цього не забуду. Але, як виявилось, у пам’яті залишились тільки її очі.
Ці кляті очі, які ніяк не вдається намалювати.
Здається, вона бігла у цьому напрямку. Заходжу у великий дворик між житловими будинками. Тут дитяча площадка, лавиці, ростуть дерева. Сонце кидає довгі тіні від будинків на цей невеликий острівок спокою.
Вдихаю тутешнє повітря і воно трохи заспокоює мене. Воно пахне дитинством. Тим справжнім дитинством, коли у нас не було мобільних телефонів і комп’ютерів. Тільки такі тихі дворики, де ми самі створювали шум. Ось де живе справжнє дитинство.
Я розумію, чому не можу намалювати її очі. Бо зациклився на собі. Егоїстично не звернув увагу, що було у тих очах насправді. Я думав тільки про те, що вони викликали в мені.
Але, насправді, якою була ця дівчинка? Вона виглядала, як дитина, яка має дитинство. Її одяг був виношений, куртка і взуття більшого розміру. Я згадую її образ. Вона не виглядала, як дитина з благополучної сім’ї. У неї точно нема ніяких сенсорних телефонів чи комп’ютерів з іграми. У неї є вулиці. Друзі. Палички. Дерева. Птахи. Посмішка. Камінці. Розбите скло. Дороги. Інші двори. Уява.
Дівчинка виглядала так, ніби у неї є дитинство. А в її очах грала радість. Просто звичайне дитяче щастя, тільки трохи приправлене смутком важкого життя.
Вона виглядала як ми колись. У ті старі часи. До того, як люди обмежили живе спілкування до мінімуму.
Тепер я точно зможу намалювати її очі. Я вже навіть знаю…
Тільки зараз помічаю, що я тут не один. На старій гойдалці повільно качається дівчина. Не маленька дівчинка, а доросла дівчина. Десь мого віку.
Повільно йду до неї. Щось дуже дивне відбувається.
На ній довга рожева куртка. І коричневі чоботи, якраз по розміру.
Я підходжу ближче. Можу вже роздивитись її очі.
Великі.
Сірі.
З зеленим біля зіниць.
Сідаю на гойдалку біля неї і не можу вимовити жодного слова. Можливо, вона дійсно тільки витвір моєї уяви?
– Здається, – все ж, кажу я, – тільки вчора ти була маленькою дівчинкою.
Вона дивиться на мене і посміхається. Від її погляду кров холоне в жилах, а від посмішки навпаки – починає кипіти. Щоки горять так, ніби я почервонів.
– А може, – каже вона мені, – це ти вчора був маленьким хлопчиком?
І замовкає. Відвертається від мене і продовжує гойдатись, замріяно дивлячись у небо. Її русяве волосся розвівається вітром. На обличчі застигла ця дивна посмішка. Ніби вона розуміє щось, чого не розуміє більше ніхто.
– Як тебе звати? – питаю я.
– Ілюзія, – відповідає вона.
І знову мовчання. Довге і спокійне.
Таке відчуття, що ми вже давно сказали один одному все що хотіли. Поговорили на всі можливі теми. Ніби сидимо на цій гойдалці уже десятиліття.
Боже, хай тільки вона буде справжньою!
Благаю, нехай вона буде справжньою!
***
– Чому ти йдеш за мною? – питає мене вона.
– З цікавості, – кажу я їй щиру правду.
Допитливість завжди була моєю вадою. Нерозгадана загадка може й убити, на мою думку. А вона найзагадковіша загадка, яку я коли-небудь бачив.
Її манера ходьби дивує своєю легкістю. Вона йде так, ніби прожила уже ціле життя. Ніби вже немає куди поспішати, але ще багато чого можна побачити цікавого. Багато що може тебе здивувати. Але не варто поспішати. Можна й дорогою помилуватись.
З обличчя не сходить ця дивна посмішка. Чомусь вона виводить мене з себе. Що ж ця дівчина знає такого, чого не знаю я.
– Чому Ілюзія? Чому саме так я маю тебе називати? – потайки молюсь, щоб не почути у відповідь: «Бо я тільки витвір твоєї уяви». Але, здається, і інші люди бачать її. Я точно ловив здивовані погляди, які кидали на неї.
– А чим це ім’я гірше за всі інші?
– Це навіть не ім’я.
– Тоді ніяк мене не називай. Я тобі не річ, щоб якось називати мене! – вона сказала це неймовірно гордо, розправивши плечі. Я відчув нотку образи в її голосі. Що за дивна дівчина?
– Добре, добре. Ілюзія так ілюзія.
І далі ми знову пішли мовчки. Здавалось, вона навіть не помічає мене, поки я з нею не заговорю.
– А чому ти навіть не запитала мого імені?
– А яка мені різниця, як тебе звати, – вона навіть не глянула в мій бік, відповідаючи. Її холодність зачіпає мене. – Ти тільки хлопець, що плентається за мною. Сьогодні є, а завтра нема.
– Я буду і завтра! – гаряче вигукую я.
Нарешті вона дивиться на мене. Своїми сірими з зеленим очима. Від цього погляду у моїй голові знову щось вибухає. Знову хочеться кинутись за фарбами і малювати. А від її посмішки моє серце зупиняться.
Вона кліпає і відвертається.
І ми знову граємо у мовчанку.
І я знову ніби не існую.
***
Ми прийшли на вокзал. Він у нашому Невертауні невеличкий, тільки дві колії і маленька будівля для кас і майже не потрібного залу очікування. Зате у нас є підземний перехід, який веде до другої колії. Його використовують, якщо на першій стоїть потяг і обходити його дуже довго.
Зараз на першій колії стоїть якась електричка. Ми проходимо через перехід. Я згадую сьогоднішній день. Найдивніший у моєму житті. Він пройшов у безцільному блуканні вулицями. Ми навіть не розмовляли. Навіть поряд не йшли. Я завжди відставав на крок, а вона навіть не дивилась у мій бік. Не зрозуміло, чому цей факт засмучує мене.
На другій колії теж стоять декілька вагонів. Табло показує, що він відбуває через декілька хвилин в «Невертаун-2».
– Невертаун-2? – дивуюсь я. Ніколи не чув про щось подібне.
– Так. А що таке?
– Ніколи не чув про це місце. Це якась інша станція?
Вона не відповідає. Повільно заходить у останній вагон.
– Де ти живеш?! – вигукую я.
Вона обертається і знову довго дивиться на мене. Від цього оцінюючого погляду я відчуваю себе якимось незграбним. Як у неї це виходить?
– У Вічності.
– Це якась метафора?
Вона знову не відповідає. Просто стоїть і дивиться на мене. Я готовий спалахнути. Накричати на неї через те, що вона грає зі мною у мовчанку. Сказати усе, що я думаю про її зверхній погляд. Вона дратує мене! Виводить з себе! Я мало не ненавиджу цю Ілюзію, чи як вона там себе називає.
– Електричка прибуває о десятій годині, – каже вона на прощання, перед тим як двері зачиняються і потяг рушає.
Я дивлюсь йому в слід поки він не зникає у вечірній темряві десь біля горизонту.
***
Я думав, що майже закінчив. Думав, що додам ще один штрих і все. Але варто відійти на крок і побачити усю картину, щоб зрозуміти – що це далеко не те, що тобі потрібно.
Деталі здаються ідеальними, але у щось більше вони не поєднуються. Кольори, здається, такі як треба, але разом вони не виглядають цілісно.
І праве око трохи більше за ліве.
І жодних емоцій. Жодного проникнення в душу. Нічого.
Тільки ще одне зіпсоване полотно.
З зітханням опускаюсь на підлогу. Цього разу в мені нема ні гніву, ні бажання руйнувати все навколо, ні всепоглинаючого відчаю. В грудях розквітає якась дисгармонія. Ніби я втратив баланс. Ніби земля йде з під ніг. Ніби нічого немає сенсу.
Але я не можу викинути її з голови. Не можу припинити бачити її очі.
Хто ж вона така? Вона вміє зачарувати. Тим, що не дає ніякої інформації про себе. Просто дивна дівчина. А далі усе робить мій мозок. Вигадує її. Створює її образ. Але не можна цього робити. В жодному разі. Бо в образ можна закохатись.
А він може не співпадати з дійсністю.
***
На вокзальному годиннику б’є десята. Дивно, але ніхто не об’являв про прибуття її потягу. Сподіваюсь, вона не збрехала мені. Я мушу ще раз побачити її очі. Так, тільки для цього я тут.
– Ти прийшов, – її голос звучить десь за моєю спиною.
Я обертаюсь і вона обіймає мене. Таке дивне відчуття. Я весь палаю. В грудях розпалюється багаття, а серце ніби зупинилось, щоб через мить забитись вдвічі сильніше
– Я й не сподівалась, – шепоче вона мені на вухо.
Я вдихаю запах її парфумів. Занадто солодкий, як на мене. Вона випускає мене з обіймів так само раптово, як і захопила. «Ні!» – мало не вигукую я. Не хочу випускати її. Що це зі мною?
На її обличчі знову грає та зверхня посмішка.
А її сірі, з зеленим біля зіниць, очі знову вибивають землю з під моїх ніг.
***
Сьогодні ми йдемо поряд. Але так само мовчимо. Вона просто оглядає світ своїми очима і посміхається своєю загадковою посмішкою.
Чому я тут? Навіщо я прийшов? Лише з цікавості? Щоб розгадати її загадку? Чи за цим ховається ще щось? Але я нічого не дізнаюсь, якщо ми й далі будемо мовчати.
– Так де ти живеш?
– Я ж казала. У Вічності.
– Я подумав, що це якась метафора.
– Усі так думають, – каже вона, сміючись.
Пальці моєї руки випадково торкаються пальців її. У мене відчуття, що ми щойно висікли іскри цим мимовільним дотиком.
– Ти дуже дивна, ти знаєш?
Вона знову тільки сміється і кидає на мене загадковий погляд своїх дивовижних очей.
– Чому ти не хочеш назвати своє справжнє ім’я?
– Можливо колись скажу. Імена змінюють багато чого. Ти більше не будеш на мене дивитись так, як раніше.
Я не розумію її логіки, але вирішую не сперечатись. Вона сказала це з дивною гіркотою в голосі. Для неї це важливо і хто я такий, щоб намагатись щось змінити.
Ми йдемо вулицями міста, які знайомі мені з дитинства. Здається, ніде тут немає куточка, в якому б я не побував. Вона впевнено крокує біля мене, ніби веде кудись.
– Куди ми йдемо.
– Не питай. Скоро дізнаєшся.
Вона веде мене через якісь двори. Люди навколо, здається, навіть не помічають нас. Чи це я не звертаю на них жодної уваги?
Ми, здається, виходимо кудись за місто. Одразу за якимось будинком щось схоже на ліс. Чи може це парк, про який я ніколи не знав?
Вона впевнено веде мене крізь дерева. Ми продираємось через якісь кущі і опиняємось біля озера.
Крихітного озерця, яке незрозуміло як тут утворилось. Прямо над ним нависають дерева і ми сідаємо на стовбур одного з них.
У мене виникає відчуття Дежавю.
– Дивовижне місце, – кажу я, розглядаючи листя, яке плаває на поверхні озера. – Як ти знайшла його?
– Можна сказати, що це було у минулому житті, – каже вона з тією ж диною гіркотою в голосі.
Вона присувається ближче до мене і кладе голову на моє плече. Так приємно відчувати її дотик. Яка вона, все ж, дивна. І все це теж дивно. Знаю її два дні, а відчуття, що десять років. Навіть ні про що з нею не говорю, але відчуття, що це й не потрібно.
Ця тиша між нами насичена спокоєм і чимось дуже схожим на любов.
***
Ми знову на вокзалі. Чудовий день знову закінчується.
Чому все повинно закінчуватись? Чому хороші речі не можуть тривати, що найменше вічність.
– До відправки ще досить довго, – каже вона. – Давай трохи посидимо у вагоні.
Ми заходимо до середини. Тут пусто. Дерев’яні лавиці з високими спинками не зайняті навіть пилюкою. Ми сідаємо в кінці вагону.
– Тобі точно треба їхати? Можеш залишитись у мене. Обіцяю, що не буду чіплятись.
– Я ж уже казала, що ні, – з сумом відповідає вона.
– Ти живеш сама чи з батьками.
– Поки що сама.
– Поки що?
– Не звертай уваги.
І знову мовчанка. Я думаю про те, чи поцілувати її на прощання? Але ж це не було побачення. І чому я взагалі маю цілувати її? Ми ледь знайомі. Чорт забирай, я взагалі нічого про неї не знаю!
– Ти завтра будеш? – питаю я.
– Можливо, – відповідає вона. – Чекай мене. Якщо не буду завтра, то буду в інший день.
– А що, як я поїду до тебе?
– Не можна.
– Чому?
– Бо, – просто відповідає вона і я розумію, що більше ця дівчина мені нічого не скаже. Але більше нічого й не потрібно. Це «бо» звучало дуже переконливо. З ледь помітним відтінком суму.
Вагон починають заповнювати люди. Дивні старенькі бабусі і дідусі. Елегантні жіночки. Завжди веселі підлітки. Тільки от зараз ніхто з них не веселий. Очі в усіх опущені. Брови нахмурені. Вони ніби хочуть заплакати.
– Що це з ними? – питаю я.
– Не звертай уваги, – каже вона. – І тобі вже пора.
Я вагаюсь декілька секунд, але, все-ж, підводжусь. Вона теж встає і міцно обіймає мене.
– Дякую, – шепоче вона мені у вухо і я ледве розбираю її слова, через гупання серця.
– Бувай.
– Побачимось у снах, – каже вона мені, коли я вже йду геть.
Звісно побачимось.
Її очі сняться мені щоночі.
***
І знову невдача. Невже я ніколи не зможу намалювати їх?
Кладу палітру на стіл і йду з майстерні. Лягаю на ліжко у своїй спальні і впадаю в жорстоку депресію.
Тисячі думок літають у моїй голові. І кожна хоч трішки пов’язана з нею. З моєю Ілюзією. Вона підібрала собі ідеальне ім’я. З’являється і зникає коли хоче. Нічого не розповідає про себе. Її ніби навіть не існує.
Але щось у ній є. Ця загадка приваблює мене і я нічого не можу зробити з собою. Хочу розгадати її.
В груди проникає жахливе почуття порожнечі. Це не нещастя, але повна його відсутність. Відсутність будь-яких почуттів. Нічого.
І це лякає мене. А що, як я вже не здатен на кохання? І на будь-які інші людські почуття. Здається, що я можу тільки страждати. Здається, що я просто не заслуговую на щастя.
Але так хочеться бути щасливим. Хочеться когось любити і щоб мене любили у відповідь. Хочеться відчувати себе потрібним.
І найжахливіше не те, що я не вірю, що мене може хтось покохати. Найстрашніше, що я не знаю чи здатен на любов. Після всього того, що зі мною сталось. Після того, як мене покинула моя єдина любов. Її ім’я досі залишається на моєму серці. Можливо, Ілюзія зацікавила мене, бо чимось схожа на неї.
Ілюзія… таке дивне ім’я, як і дівчина, що ним називається. Що у мене взагалі може з нею бути. З цією загадкою, яку я бачив всього два рази. Про яку нічого не знаю і, здається, знаю усе.
Чи зможу я намалювати її очі?
Чи зробить це мене щасливим?
***
Я прийшов на вокзал трішки раніше, щоб дещо спитати у «Довідці». Приємна на вигляд жіночка одразу попереджає мене, що довідка тут платна. Я тільки киваю головою і задаю своє запитання.
Вона дивиться на мене здивовано і перевіряє щось у комп’ютері. І каже, що не існує ніякої станції «Невертаун-2». А якби й існувала, то через Вічність шлях би не проходив, бо і такого населеного пункту теж нема.
Але я бачив потяг, кажу я. Він ось-ось має прибути.
Вона хитає головою і вибачається, що не може допомогти. І каже, що грошей не потрібно. Я обертаюсь і йду. Відчуваю, як вона свердлить мене поглядом.
Ілюзія збрехала мені. Не знаю навіщо їй це, але сподіваюсь, що причини були дуже вагомі.
***
Сьогодні її не було. Я чекав біля другої колії, але потяг з Невертауна-2 так і не прибув. Я майже годину вдивлявся в горизонт, сподіваючись побачити, як він виникає з туману.
Я починаю вірити, що це все не насправді.
***
Не міг спати цілу ніч. Не через те, що мене мучили жахіття. Чи я не міг припинити думати про Ілюзію. Просто мої очі не хотіли закриватись.
Я майже всю ніч лежав і дивився у білу стелю. В голові не було жодної думки. Заснув я десь під ранок. Спокійним і глибоким сном, який швидко закінчився через будильник.
Відчуваю себе жахливо. У голову ніби вату набили. Світ навколо втрачає фарби. Усе здається похмурим, не дивлячись на яскраве сонце на дворі.
Скоро десята. Потрібно збиратись і йти на вокзал, та взагалі немає сил і бажання.
Що ж я роблю зі своїм життям? Навіщо зациклююсь на цій дівчині? Треба зайнятись мистецтвом. Згадати про навчання. Мене в інституті не бачили вже декілька днів.
Але я знаю, що не зможу повернутись до мистецтва, поки не намалюю її очі. Поки не дам цій одержимості минути.
Невже, все знову повторюється? В жодному разі не можна знову закохуватись. Я не переживу ще однієї втрати.
Згадую те, що сказала мені Ілюзія на прощання. «Побачимось у снах». Так раніше завжди казала вона. Єдина дівчина яку я любив. Ім’я якої я навіть боюсь вимовити.
Її більше немає. І я думав, що з нею зникла моя здатність кохати.
Але завжди знайдеться хтось, хто може склеїти розбите серце.
Тільки от я не знаю, чи хочу, щоб це була Ілюзія. Занадто з нею все складно.
Хочу чогось простішого.
Чогось більш реального.
***
Ми сидимо з нею у порожньому вагоні. Я обіймаю її. Вона обіймає мене. І ми мовчимо. Сьогодні нам потрібна ця тиша.
Ми балакали весь день. Я й не сподівався такого від неї. Говорили про все, про що тільки можна було згадати. Миттєво перестрибували з теми на тему, тільки потім згадуючи, що не закінчили попередню.
Ми говорили про літературу і кіно, музику і танці, релігію і політику. Про подорожі і про те, в чому сенс життя.
– Для мене, – сказала вона. – Сенс життя у самому житті. Тобі цього не зрозуміти. Я, можна сказати, пройшла вже свій шлях. І тепер бачу, що дорога важливіша, ніж ті речі, на які натрапляєш, йдучи по ній.
Дивні слова, але я не став зациклюватись на цьому.
Ми говорили про долю і довго сперечались про її існування.
Говорили про коней і котів. Про нинішніх дітей, які втратили здатність радіти дитинству. Про людей, які чомусь так люблять робити боляче один одному.
Тепер ми мовчимо. І це мовчання просякнуте спокоєм. І близькістю. За сьогоднішній день ми дійсно стали близькими. Я пізнав її настільки, наскільки це можливо.
Тепер я упевнений, що зможу намалювати її очі.
– Тобі пора, – каже вона. Як я боявся почути ці слова. .
– Я не хочу йти.
– Але ти мусиш.
– Я хочу поїхати з тобою! Я… переночую на вашій станції, якщо ти не хоче пускати мене до себе. Будь ласка…
– Ні! – різко каже вона. – Ти не розумієш, що просиш. Ти мусиш піти.
Я ображено підводжусь і йду геть.
– Побачимось у снах! – кричить вона мені навздогін.
Я нічого не відповідаю.
Виходжу з вагону і стою на колії, спостерігаючи як потяг, якого не має існувати, зникає в темряві на горизонті.
***
І знову не те. Знову не ті кольори. Не ті відчуття.
Ці очі зведуть мене з розуму. Чорт забирай, вони вже це зробили. Я зациклився на них. Вони стали моєю нав’язливою ідеєю.
Так далі не може продовжуватись.
Єдиний спосіб, який я бачу – це намалювати їх з натури. Я вже пропонував їй, та вона не погодилась на це. Доведеться брати справу у свої руки.
Доведеться піти їй на перекір.
І я можу убити цим одразу двох зайців.
***
Знову вечір. Ще один день з нею підходить до кінця. Але я знаю те, чого не знає Ілюзія. Сьогоднішній день не закінчиться в вагоні потяга. Я поїду з нею у Вічність. І я намалюю її очі.
Ще зранку я залишив у камері схову все необхідне приладдя.
– Йди в вагон, – кажу я їй. – Я скоро прийду.
Вона киває і без зайвих запитань відпускає мою руку і йде. Я забираю з камери схову свій етюдник, де всі мої фарби, кісточки, мольберт і полотно.
Коли я заходу у вагон вона обурено підводиться.
– Цього не буде, – каже вона.
– Буде! Мені байдуже на всі твої правила і заперечення. Я збираюсь намалювати твої очі. І збираюсь поїхати з тобою на цьому потязі. Ти мене не зупиниш!
Вона з викликом дивиться на мене. Але нічого більше не говорить. Сідає на лавицю,схрещуючи руки на грудях і дає мені повну свободу дій.
Я розкладую своє приладдя і починаю роботу.
Дуже довго доводиться вдивлятись у її очі, щоб розібрати хоча б одну кольорову гамму. Настільки довго, що я запам’ятовую кожну маленьку деталь її дивовижних очей. Настільки довго, що мене починає переслідувати почуття Дежавю.
І з кожним новим мазком це почуття тільки зростає.
Я бачив ці очі раніше.
І її знав до того, як побачив вперше.
Здається, я навіть знаю її справжнє ім’я.
Я знав її тоді, коли ми ще обоє були дітьми.
З кожним новим мазком світ стає більш правильним. Ніби я повільно прокидаюсь.
Дивно, але потяг не вирушає, поки я не закінчую. Я роблю крок назад і розумію, що у мене вийшло. Розумію, що бачу перед собою саме те, що маю бачити.
Ідеально намальовані її очі.
Сльоза котиться по моїй щоці.
– Як тебе звати?
Вона підводиться і підходить ближче.
Вона називає своє ім’я. Ім’я, яке я так боявся почути.
Тепер все встає на свої місця.
Я пам’ятаю ці очі.
Я пам’ятаю це ім’я.
Я пам’ятаю цю дівчину.
Роблю ще один крок назад.
Усе навколо змінюється.
Вічність.
Неіснуюче село.
Невертаун.
Неіснуюче місто.
Ілюзія.
Неіснуюча дівчина.
Усе зникає в білизні. Залишається тільки картина.
Тільки її очі.
Сірі, з зеленим біля зіниць.
Білі стіні мої лікарняної палати завішані невдалими спробами намалювати їх. Сотні ескізів дивляться на мене. Серед них олівцем написані якісь мої помітки. Також висять вирізки з газет.
«Автомобільна аварія… забрала життя… молодої дівчини…»
І поряд папірець з написаними моєю рукою словами.
«Вона зупиняла моє серце щоразу, як я її бачив. Хто тепер буде зупиняти його, коли вона зникла. Хіба що смерть…».
І ще одна вирізка з газети.
«Молодий художник… коханий нещодавно померлої… намагався покінчити життя самогубством… поміщений в тутешню лікарню… намагається змиритись з її смертю за допомогою малювання…»
До мене хтось підходить і кладе руку на плече.
– Я закінчив, лікарю, – кажу я дивлячись на картину. – Я зробив це.
Я дивлюсь у її очі.
Сірі, з зеленим біля зіниць.
«Життя триває» – кажуть вони мені.
20.03.2015.
Ужгород, Україна.
Ужгород, Україна.
VikWriter
3
0
18
Поезія | Версія для читання 22 бер 2015 о 05:19
Подібні роботи
