"У пошуках натхнення"
- Ну все, досить вже себе вихваляти. Справді було незвично, ніби в минуле потрапили...
... … …
Львів – місто натхнення, історичної краси, гордовитих людей й п’янких ароматів. Кожна вуличка просякнута магнітним відлунням минулих епох. На кожному обличчі можна прочитати нестримну любов до своєї маленької батьківщини. Як тільки приїдете одного разу, не зможете більше оминути цю казку, адже серце повсякчас прагне повернутися у нестримний вирій яскравих емоцій, приправлених чарівністю, стилем й екстравагантністю.
Але зараз осінь – пора меланхолії, болючих спогадів й роздумів, які ніколи не полишають Н., адже саме в цей час розростаються до грандіозних величин душевного неспокою. Уже тиждень ллє дощ за вікном, надаючи й без того безкольоровому настрою ще більш сірий колір. Він сидить у своїй кімнаті на підлозі, заглибившись у власні думки, які ні вдень, ні вночі не дають спокою. Так, осінь – найкраща пора для творчості, але цього разу щось пішло не так. Він писав й розривав листки один за одним. Це все вже було! Здавалося, що вже розказав про все, що хотілося, про все, що боліло й з’їдало зсередини. Його самокатування урвалося дзвінком у двері:
- Як ти, мученик пера? – М. був налаштований занадто позитивно, що здалося Н. дивним, адже якщо у одного щось йшло не так, то це ж саме в точності віддзеркалювалося на іншому.
- Ніяк. Нічого не йде в голову. Покинула мене моя муза, - занадто вже був похнюплений.
- Нічого не знаю! Збирайся. У мене для тебе сюрприз.
- Який сюрприз? Я нікуди не хочу. Відстань. Немає настрою.
- Ну ось після сюрпризу й з’явиться, - М. був налаштований рішуче. Відправив друга у ванну й на пошуки більш-менш не зім’ятого одягу.
І ось вони на центральній площі Львова, де кожного дня відбуваються дива: від висячих у повітрі гімнастів до людей, пускаючих гігантські мильні бульбашки. Враз Н. запримітив музикантів й інструменти. Уже почав розуміти, що зараз відбуватиметься.
- М., ти серйозно? Концерт на вулиці? Та ми ж вже сто років так не виступали.., - Н. був надзвичайно здивований.
- Не виступали й забули вже, що ми втрачаємо. Що у нас є? Популярність, гроші, найчисленніший в Україні фан-клуб… та немає основного – безпосередності. Забули вже, як колись заради приколу на вулицях віджигали…
Чорт, як у нього це виходить?! Завжди думав, що він не мудрець, а тут виявляється, що все прямо пропорційно його гадкам. Й таки правда… Пісня за піснею, нота за нотою, слово за словом, емоція за емоцією… Це було неймовірно! Абсолютна невимушеність ситуації, коли прості перехожі – і львів’яни, і гості з інших міст, і іноземці, які не розуміли ні бельмеса українською – зупинялися, як тільки нога ступала у той провулок, й все, їхні тіла ніби перетворювалися у скульптури з одною лише відмінністю, що обличчя змінювало вирази щохвилини. Щирі емоції – посмішки, здивування, сльози, вигуки й підспівування – аж ніяк не полишали їх під час виконання найкращих хітів гурту. Й Н. почав розуміти, що не потрібно далеко йти за натхненням, адже ось воно, так близько! Варто лише вийти в люди, бо вони й є тою Музою, яка змушує творити. Ось жіночка з сумними очима; мабуть, у неї в житті була непоправна втрата. Ось підлітки з занадто блискучими очима; безперечно, вирвалися з дому й влаштували собі алкогольний променад містом… Уява може вималювати будь-які образи, аби лише очі бачили й не закривалися на всі ці очевидні, але такі милі серцю речі.
І ось вже вечір. Темно-синє казкове небо навіює сотні думок у стомлену, але занадто щасливу голову. Вже вечір, але люди так і не розійшлися, продовжуючи слухати романтичні реп-балади від двох унікальних українських хіп-хоперів. Межі сцени й глядацького залу були стерті нанівець, і взаємний обмін енергією, почуттями й переживаннями переповнював це абсолютне ціле, цей незримий зв’язок між слухачем і виконавцем.
Вони йшли додому мовчки, будучи усміхненими від вуха до вуха. Кожен думав про щось своє, але однакове в принципі, адже вони не просто гурт, вони – брати, яких єднають, якщо не кровні узи, то пронесені крізь роки творчо-дружні чи дружньо-творчі – а, немає значення - стосунки…
Того вечора Н. не міг заснути. За вікном лив дощ, а в серці буяла жага до різнокольорових фарб, які лилися з його очищеного мозку. Вторинні проблеми відійшли в нікуди, залишивши місце новим враженням й звершенням, адже вони ще сказали далеко не все. Слово за словом, стовпчик за стовпчиком, пісня за піснею… «Дякую тобі, друже. Ти знову повертаєш мене до мене…».
9 вересня 2014. м. Житомир
Ann
4
0
18
Поезія | Версія для читання 12 тра 2015 о 02:05
Подібні роботи
