Коли мертві кохають. Р2. Вибір(2)
Морітурі згорало в рожевих променях ранку, розсипалось попелом роси на безлюдних вулицях омитих холодним дощем. Криваве сонце пошматоване золотими кістками зір виставляло голі боки під легкий бриз, котрий солоним подихом моря долітав до набережної. Високі хвилі рвали груди об дерев’яну пристань, що стогнала від безкінечного напору води. Рибальські шхуни коливаючись іржавим килимом, намагались доторкнутись до зефірних хмар, які ліниво пливли по небокраю. Тільки страждальне сонце ефірними очима бачило ходу чоловіка на пристані.
Святослав повільно крокував по дошках, вдивлявся у неспокійне море де на видноколі струменіли гострокрилі чайки в пошуках наживи. На мить він зупинився; правиця потирала татуювання в той час як карі очі розглядали вишукані туфлі. Краплі крові брудними сльозами спочивали на телячій шкірі. Чоловік в огиді скривив кутики губ продовжуючи машинально терти лівицю. Білосніжна хустина, яка дрімала в кишені, злизала іржу крові, щоб потім опинитись в сміттєвому баку.
Чоловік рушив, а за ним фантомом тягнулись чорні згустки спогадів. Холодним слизом стікали в блакитну гладь моря, де Посейдон ковтав їх немов перлини.
«Вулиця імені Люпена знаходилась на північному заході від фабрики й перетиналась з кварталом Химер. Вечірнє сонце проходячи крізь хмари, перетворювало квартал на залитий кров’ю замок по стінах якого гуляли глибокі тіні. Трущоби обожнювали гратись в піжмурки. З людей були тільки охочі до кривавих сцен та міліціонери, що оточили місце злочину живим колом. Дійство розгорталось на тротуарі біля невеличкої бакалійної крамнички. Засмальцьована вітрина красувалась побляклими від часу рекламними написами, що запрошували скоштувати смакоти. Та за склом гойдались тільки павуки на нитках розрухи. Коли підійшов до місця злочину, помітив – крамниця відчинена. Один з ротозявів з плащем під руку кинув слово до мене:
- Кров у жилах стигне… - Видихнув той.
- Ні. Прискорюється, збуджується, закипає.
Чоловік відкрив рота мабуть прагнучи щось сказати, але я його відштовхнув скривившись від огиди. Круційні нитки вторинної обробки стягували до купи тіло з некращих елементів душі. Частини ґвалтівників, убивців, смертників зливались в ньому. Подекуди із швів пухирцями витікав синій гній. Через мить я схилявся над трупом. Точніше над тим, що від нього залишилось. Пусті очниці, декілька годин тому вродливої жінки чорнотою дивились на мене. Потоки крові стікали сухими сльозами на щоки, ніс. Витікали вохрою з рота в якому не вистачало передніх зубів. Я надів рукавичку перед тим як залізти пальцями в смердючий від подиху смерті рот кралечки. Вказівним й середнім пальцем розчепив челюсті. Мізинцем никав слизьким піднебінням в пошуках заводської кнопки. Знайшов по середині піднебіння. Кнопка легко піддалась, клацнувши сухим хрускотом. В ту ж мить рожеве світло вдарило залпом з природніх отворів голови. Зубчаста дірка на лобі залишалась залита смолою темряви. Помахом руки я покликав молодого лейтенанта, що стояв позаду мене тримаючи невелику чорну валізу. Той швидко підступив до мене:
- Слухаю детективе.
- Зроби для мене ласку. Прибери звідси непотрібні очі.
- Буде виконано,- відповів той. – Ще будуть накази?
- Так. Залиш валізу й викликай лікаря Анну Бориславівну. Тепер можеш бути вільним.
Лейтенант віддав честь й простягнув мені валізу. Швидким рухом хлопець розчинився в юрбі службових, енергійно роздаючи накази. Я дивився на нього через плече. Хороший малий. Жаль – скоро помре. Калі я кохаю тебе… В очікуванні на Анну я продовжив оглядати тіло. Покійниця мала подобу надгризеного яблука зубами щербатого канібала. На місці лівої руки та обох ніг, палала червона троянда зґвалтована насиллям, й осипалась брудними пелюстками на порепаний асфальт, який ховав свою правду під синьою фарбою графіті. Візерунки намагались злетіти пташками в небо та гравітація безжально била по висках малюнкових крилатих істот. Поступово опустив зір на самотньо кінцівку. Тендітні пальці мерця зімкнулись гаком в момент передсмертної агонії. Я прижмурив очі намагаючись розгледіти бруд під нігтями. Неподалік самотнім вовком лежала гілочка сосни, що відламалась від могутнього дерева, яка підпирало колючою макітрою небесний живіт. Гілочкою оперував ніби скальпелем; обережно провів під нігтем дістаючи бруд. Консистенція відливала різноманітні відтінки коричневого.
- Залишки круційних ниток, - почувся голос позаду мене. – Термін розкладання приблизно чотири години.
- Ти вчасно, Анно. – Продовжив дивитись на паличку.
- До того ж першого ґатунку, - терпкі парфуми заповзали червами мені до носа. – Геларового сплаву. Зараз такі рідкість.
Жінка перейняла паличку у свої руки. Із правої кишені дістала лінзу. Ручка та обід пристрою пульсували тонкими капілярами, а чорна плоть була слизька на дотик. Біологічне скло нагадувало сухе риб’яче око.
- Поглянь,- Анна подала мені лінзу, - є шматочки шкіри.
- Мене це найменше хвилює, принаймні зараз. – Пожурив паличку на асфальт. Гільчина відскочила й закрутилась у вирі повітря, що танцював над бенкетом розпачі й насилля. – Ліпше дай мені відповідь на запитання. Хто або що має такси силу, що так понівечити тіло?
- Святославе, вона повністю суцільна… - З’їдала поглядом рвану квітку плоті.
Мовчи, Анно, мовчи.
Я заглянув у блакитні очі Ани. Жінка як завжди стягувала лискуче чорне волосся у кінський хвіст. Мінімум макіяжу, лиш бліда помада лягала недостиглою вишнею на тонкі вуста. Подвійна родимка, краплинкою шоколаду(так і хотілось злизати ту родимку) ховалась на кінчику заледве гострого підборіддя. Мішкуватий одяг пасував їй як кобилі сонцезахисні окуляри. Я знав, вона берегла солодке тіло для Оксани.
- Я вперше бачу такі рани, - кинула погляд на мерця. – Таке враження, ніби їй відривали кінцівки зубами. Але це повний абсурд. В наших околицях не водяться такі великі хижаки. Хіба що бельмонти, та й ті нападають лише на відчужених. Та ще й цей дивний отвір.
Схилилась над тілом поруч зі мною. Чорне пасмо відбилась від стада й довгими неначе пензлики пальцями заклала його за вухо.
- Зараз ми це й перевіримо.
Шкіра валізи зарипіла під долонями. Великі пальці зупинились на замках через які відчував хвилю ейфорії. Кисле тепло струменіло в губи, котрі розривались у заледве помітному оскалі. Стримався. Зміг приспати в собі божевілля того, хто лоскоче борозни мозку. Кришка відімкнулась й буре нутро кейса виригало зміст нам у зіниці.
Великий гладкий черв, кольору емалі курця звернувся кільцем на дні валізи. По середині кожного сегменту проходила срібна змійка. Язичок таврував себе знаком МК – компанії виробника. Емблема врізалась глибоко в метал, неначе коханець придає до мертвих грудей Калі.
- Він? – відсахнулась Анна.
- А ти що пропонуєш?
- Ця модель заборонена кодом №25/03
- Я вище закону, - підморгнув їй. – Ти ж не розкриєш наш маленький секрет?
- Починаймо. – Облизала червоні стрічки губ.
- Пані вперед. – Махнув їй рукою на скалічене тіло.
Анна кивнула головою. Я подав запасну пару гумових рукавичок.
- Притримай його за хвіст.
Лікар розстібнула теплу як на погоду куртку( до того ж більшу на декілька розмірів, ніби навмисно ховала в бавовняну труну розкішне тіло. Майже розкішне... Ліва грудь давно перетворилась на гнилий колодязь з білим гноєм) й дістала пінцет.
- Коли подам знак, натиснеш йому на хвіст. – Потерла тильною стороною долоні спітнілий лоб. – Та, що я тобі розповідаю. Сам знаєш.
Я тільки смикнув плечами.
Анна виставила три пальці, й лиш коли зімкнувся кулак, я з усієї сили натиснув на хвіст черву. Реакція біла миттєва. Біоробот прийшов у дію. Гладкі сегменти зарухались, обмазуючи прозорим слизом бурі стінки валізи й черв немов німб янгола зарухався з боку в бік. До цього моменту сфінктероподібний рот, що ховався в товщі захисного живого шару відкрився на декілька сантиметрів. Анна блискавичним рухом встромила пінцет у рот біоробота й так само швидко витягнула назад.
- Відпускай! – крикнула вона, тримаючи пінцетом шестиногу личинку з чорним оком на все тіло. Можна було побачити як вузька зіниця божевільно скакала в склярі.
Я відпустив хвіст й черв повільно розтягнувся на довжину валізи змійкою до нас.
- Ти неперевершена! – похлопав у долоні.
Лікар передав мені пінцет з личинкою. Я декілька секунд крутив його на рівні очей, ніби намагався знайти в ньому відповіді, які бісили моє божественне начало.
- Досить витріщатись на неї. – Насупилась Анна.
Я проігнорував її запал до роботи й повільно опустився перед скаліченою головою блондинки.
- Розкрий свої таємниці, крихітко. – Зі словами на вустах, опустив личинку в отвір, що так і продовжував продукувати смоляну темряву.
Мої вуста нахилились занадто близько до закам’янілих, проте й досі бажаних губ блондинки. Я не втримався й подарував їй останній поцілунок, язиком відчуваючи присмак Калі.
- Ти збожеволів? – Здавленим голосом прохрипіла Анна.
- Ні. Я подарував їй спокій. – Відповів тій не відводячи погляду від фіалки у волоссі мерця, яку ледве не роздушив.
Потайки від Анни, тремтячою рукою я підніс її до носа. Запах розірвав останні тенета того, хто дрімав в мені від початку дня. Слина наповнила порожнину рота й розбухлий язик немов ковчег протаранив зуби, щоб потім злизати квітку з тремтячих пальців.
Анна доторкнулась до мого плеча
- Святослав, з тобою все гаразд?
Вона могла дізнатись мій секрет. Ні, вона не має права. Зачекай на мене трішки...
- Так. Я в нормі. – Відповів й піднявся на повний зріст. – Почнемо.
Святослав виплигнув з катакомб спогадів й рушив далі по набережній. Язик лоскотав піднебіння, намагався віднайди хоч якісь крихти фіалки. Та марно, останній спочивав в коктейлі травного соку та лайна. Хоча… Бочка зі своєю скляночкою свіжої води й теревенями Лідії, заб’ють його знову в нору, там, де фіалка розпускає отруйні пелюстки й аромат стелиться невидимою дорогою у ліс відчуттів, що плаче зів’ялим дощем по згаслих смаках.
Подібні роботи
