Freedom!
Ліжко поглинає його, ковдра перетворилась в кайдани. Хоча ні, кайданами була його робота, яка й утримувала у ліжку. Він не хоче знову йти туди! Він ще раз дивиться на годинник. У нього десять хвилин, щоб зібратись і дійти до ресторану, в якому він миє посуд. Від згадки про гарячу воду і миючі засоби, руки зводить судомою.
«Треба!» – думає він і відкидає ковдру в бік. Він не встигне за десять хвилин. Він уже запізнився на роботу. Тепер питання тільки одне – на скільки сильно?
Таке розмаїття кольорів завжди бентежить її. Вона не могла повірити, що в природі існує так багато барв. Без ГМО тут точно не обійшлось. Чому всі так зациклюються на цих овочах? Вона впевнена, що в них нема нічого корисного. Вони так само шкодять здоров’ю, як і її улюблені ласощі.
Вона стояла біля відділу овочів у супермаркеті. Думала про те, щоб взяти собі помідорів, моркви, капусти і, можливо, нарешті сісти на дієту. Всі очікували цього від неї. Вона впевнена, що навіть інші покупці дивляться зараз на неї і думають: «Біля правильного відділу стоїш, повнява!».
Їй важко довго стояти на одному місці. Ноги не витримують постійної ваги і починають боліти. Потрібно щось обрати і піти кудись присісти. Вона ще раз дивиться на овочі і йде далі, не взявши нічого.
Вона точно знає, чого хоче насправді.
Сьогодні він прокинувся на годину раніше, ніж зазвичай. Сонце світить йому прямо в обличчя. Він зажмурюється, прикриває очі руками. Його сусід все ще спить у ліжку навпроти. Він завжди прокидається пізно. Нема чому дивуватись: кому захочеться бути ранньою пташкою, коли тебе оточує така реальність?
Він повільно потягується на ліжку. Все таки, добре, що його сусід спить. Так ніщо не заважатиме його ранковому ритуалу. Він кидає ще один погляд у вікно. На вулиці, мабуть, чудова весняна погода. Зазвичай, в такі дні по-справжньому хочеться жити. Ця думка викликає в нього посмішку.
Його рука шмигає під матрац. Він дістає звідти невеличкий пошарпаний записник. Сторінки давно пожовкли, але це була найцінніша з усіх його речей. Він відкриває його, повільно гортаючи. Знайшовши необхідну сторінку, він дістає з під матраца простий олівець. Він уважно розглядає власноруч намальований календар і врешті-решт перекреслює сьогоднішню дату. «Ще один день», - подумав він. Ця фраза перетворилась в його власну мантру. Він повторював її щоранку, коли дивився на десятки перекреслених дат.
«Ще один день»…
Вона повільно піднімається сходами, розчинаючись у потоці жвавих абітурієнтів. Цікаво, скільки таких, як вона, бачили ці стіни? Цей університет має стати центром її життя в найближчі п’ять років. Звісно, хочеться, аби воно було того варте.
Вона блукає коридорами. Усе ще занадто нове для неї, а вона завжди важко пристосовувалась до нового оточення. Кожні двері нагадували попередні. Здається, що вона загубилась, але врешті-решт вона знаходить потрібний кабінет. Хтось заходить туди раніше за неї. Доводиться чекати.
Вона трохи нервує. Пальці судомно відбивають ритм на папці з документами. Вона знає, чого очікує від неї її родина. Її батьки хочуть, аби вона стала адвокатом. Така професія обіцяє забезпечене майбутнє. От тільки вона не збирається обирати цей шлях. Цікаво, як її мати відреагує, коли дізнається?
Вікно в її кімнати відчинене ще з самого ранку. Їй подобається вдихати свіже весняне повір’я, збагачене ароматами квітів, ніби прянощами. Воно наповнює її легені. Вона відчуває, як натхнення кипить в її жилах, розганяючи кров. Її уява наповнюється образами, а рука тягнеться до кисті.
Біле полотно стоїть перед нею на мольберті. Вона бере палітру в ліву руку. Обирає фарби. Це найважче для неї. Кольори це завжди найважче. Вона ще раз дивиться у вікно. На небо, хмари, людей, птахів. Кольори вливаються в неї разом з повітрям. Вона хапає тюбики з фарбами. Спочатку один колір, потім інший. Розмішує їх на палітрі. Бере свою улюблену кисть. Обережно змочує її фарбою. Підносить її до полотна і завмирає. Перший мазок це завжди найважче для неї. Він може покласти початок геніальному творінню, а може одразу все знищити.
Ще один глибокий вдих. Видих. І вона починає. Змінює кисті й кольори. Змішує цілі світи, щоб отримати свій власний. Руки уже всі у фарбі, але їй байдуже. Вона обережно виводить кожну лінію, продумує кожен мазок, кожен вигин фігури, кожен змах крила, кожну краплю фарби, що залишається на полотні.
Вона літає. Її свідомість виривається через фарби прямо в полотно. Останні штрихи. Останні мазки. Вона відчуває, що звільнилась від цього образу.
Вона відчуває полегшення. Саме вчасно. Вона чує, як відкриваються вхідні двері. Здається, її батько повернувся додому. Вона завжди малює, коли нікого нема вдома.
– Вже закінчила свій шедевр? – питає він, відкриваючи двері. Здається, весняне піднесення вплинуло і на нього.
Вона киває головою.
– І як?
– Зараз подивимося, – відповідає вона. Її рука торкається колеса інвалідного візка. Вона повільно від’їжджає, аби краще роздивитись свою картину.
На ній зображене небо, що грає різними відтінками синього. Де-не-де біліють хмари. Золоте світло Сонця проходить крізь усе навколо. І в центрі цього всього летить янгол. Трохи розмита фігура чоловіка з білими крилами проривається крізь хмари на зустріч сонцю.
Вона задоволена своєю роботою. Широка посмішка з’являється на її обличчі. Вона – щаслива.
Реакція її матері була аж занадто передбачуваною. Уся родина чекала, коли вона нарешті повернеться додому – майбутній юрист, гордість своїх батьків. Але усі їх надії розбились, наче скло, всього через одне речення: я буду вчителем.
Обличчя матері змінилось в одну мить. Посмішка зникла з її обличчя. На мить здалось, що вона заплаче, проте її мати не з таких. Напад люті вщент знищив ілюзію миру та спокою.
– Ти не могла! Ти не маєш права так чинити зі своїм майбутнім! З нашим майбутнім! Хіба ми стільки в тебе вкладали, аби ти нехтувала своїми здібностями, працюючи вчителем математики чи письма для дітей, які навіть ручку не можуть тримати в руках самостійно?!
Лють охоплює її неначе вогонь, що перекинувся з однієї будівлі на іншу. Вона терпіти не може, коли вони так розмовляють з нею. Їй хочеться закричати у відповідь, піти, голосно грюкнувши дверима, втекти з дому. Тоді ніхто не зможе вказувати їй, що робити. На мить їй здається, що саме так вона і вчинить. Проте всього одна думка змінює все! Вона не повинна присвячувати п’ять років свого життя тому, що ненавидить. Її батьки не повинні розуміти цього. І вона не повинна одразу відповідати злістю на злість.
Ніхто нікому нічого не винен. Від цієї думки їй стає легше. Раптово вона посміхається. Її мати, як і всі навколо, спантеличені такою реакцією. В її серці немає більше місця люті. Навпаки, вона відчуває себе піднесеною. Їй захотілось обняти свою матір. Нема жодних причин, аби опиратись. Раптовий порив доньки виводить усіх з рівноваги. Мати, що ще секунду тому була готова роздерти свою доньку на шматки, замовкає. Замість галасливих промов, вона покірно схиляє свою голову на плече доньки.
Вогонь гасне..
Вона підходить до свого улюбленого відділу. Їй важко йти. Дихати стає важко. Занадто багато часу вона провела обираючи, коли вибір був такий очевидний. Чому вона має слідувати за кимось? Чому має виконувати чиїсь обітниці? Вона така як є і їй все подобається.
– Що будете? – питає її дівчина у кондитерському відділі супермаркету.
Вона посміхається їй. Така її робота – посміхатись усім. Але в очах можна побачити осуд, мало не звинувачення. Дівчина, звісно, струнка. Напевно, займається спортом і правильно харчується. Це її життя. Хай живе його як хоче.
– Два еклера, будь ласка, – каже вона.
Дівчина мить дивиться на неї, ніби оцінюючи. «Куди тобі ці еклери? Мало було?» – можна прочитати в її очах. Але вона посміхається, така її робота. Як і жіночки на касі. Цій байдуже. Занадто багато людей вона бачить на цій роботі, щоб хоч чомусь дивуватись.
Вона виходить зі своїми еклерами і йде до найближчої лавиці. Спина і ноги болять від довгої напруги. Нарешті вона сідає і розслабляється. Глибоко вдихає, виймає один з еклерів. Вони дивовижні. М’які й вкриті ароматним шоколадом.
Вона відкушує шматочок і розуміє, що зробила правильно. Неймовірний смак розтікається в її роті, разом з кремом. Люди, що йдуть мимо інколи кидають на неї незадоволені погляди. Здається, що їм огидно дивитись на товсту жінку, що насолоджується еклером на залюдненій вулиці.
Їй байдуже. Їй усе подобається. Свіже повітря, сонце, цей смачнючий еклер. Вона так як є і не збирається змінюватись. Вона – щаслива.
Він вправно закочує рукава. Це теж свого роду вже звичка. Приходить час сніданку. Він швидко ховає свій записник під матрац. Натомість він дістає з шухляди металеву тарілку та ложку. Саме вчасно. Відчиняються двері. Він швидко крокує по коридору.
Він тут не один. Усі інші також квапляться отримати свою їжу. Коридор швидко наповнюється людьми. Він миттєво губиться в потоці однаково вдягнених чоловіків. Створюється черга. Сьогодні на сніданок каша та склянка молока. Звичайна справа для в’язниці.
Найважче – це знайти вільний стіл. Тримаючи в руках їжу, його очі швидко оглядають їдальню в пошуках місця, де він міг би спокійно поїсти. Йому байдуже, де сидіти. Сьогодні він не в настрої для балачок. Він сідає за стіл і швидко змітає все з тарілки. Він дуже зголоднів і цієї миски замало, аби втамувати це почуття.
Раптово хтось хапає його за плече. Це його товариш. Він завжди підходить до нього після сніданку. Друг тримає в руках сигарету. Ще одна ранкова традиція. Коли усі закінчують їсти, настає час прогулянки. Разом з товаришем він виходить на двір, оточений високим парканом. Вони повільно викурюють одну сигарету на двох.
– Зіграємо в карти? – пропонує товариш.
Він хитає головою. Не сьогодні. Він швидко покидає двір, нехтуючи чи не єдиною можливістю за день побачити сонце не через вікно своєї камери. Всередині його вже чекає охоронець. Він проводить його до однієї з кімнат. Здається, колись тут було сховище старих речей серед яких було і скрипляче піаніно. Двері за охоронцем зачинаються. Тепер він залишається тут один.
Він повільно підходить до інструменту, прихопивши дерев’яну коробку. Він використає її, як стілець. Кришка відчиняється зі страшним скрипом. Він обережно здуває пилюку з клавіш, яких вже давно ніхто не торкався. Його серце переповнюється радістю. Пальці повільно опускаються на інструмент. Він – чудовий музикант, але чомусь йому важко сконцентруватись. Він намагається зіграти одну з добре знайомих йму мелодій, але нічого не виходить. Він занадто хвилюється. Його руки тремтять, а пальці не слухаються. Він постійно фальшивить, випадково граючи не ті ноти. Потрібно заспокоюватися.
На мить він зупиняється. Музика зникає. Він вдихає запилене повітря на повні груди, закриваючи очі. Він перестає думати. Його пальці знову опускаються на клавіші. Цього разу він не фальшивить.
Музика заповнює собою кімнату.
Гаряча вода обпікає руки. Йому не можна змінювати температур води, згідно з правил. Добре, що хоч миє він в гумових рукавичках. Миючі засоби не наносять такої шкоди шкірі, як могли. Хоча, після кожного робочого дня його руки червоні і печуть. Він буквально нічого не може робити, коли приходить додому. Лягає спати, ненавидячи свою роботу і бажаючи тільки швидше відпочити, відключитись від реальності й щоб наступний день не наставав якомога довше.
На кухні постійний шум, від якого болить голова. Він не має права одягати навушники, щоб заглушити це все. В каструлях щось кипить, на сковорідках жариться, мікрохвильові печі постійно щось розігрівають. Шеф-кухар кричить на своїх помічників, їхні кроки відлунюють по всьому приміщенню. Хтось постійно приносить йому брудний посуд.
Він втомився. Він ненавидить цю роботу, але продовжує працювати тут. Голова болить, руки печуть. Він кладе чергову помиту тарілку на купу. Руки мокрі, тому та випадково висковзує з долоні. Він не встигає піймати її і вона з тріском розбивається. Всі звуки, ніби, вимикаються. Всі дивляться на нього, а він не знає, що робити. Тут дуже дорогий посуд і він навіть уявити не може наслідків. За найменшу похибку його можуть звільнити.
– У тебе руки звідки ростуть! – кричить адміністратор. – Постійно запізнюєшся, клієнти жаліються на брудний посуд, а тепер ще й це. Все! Мені це набридло. Тебе звільнено!
Він намагається сперечатись, але навіть слова не може вимовити. Що ж йому тепер робити? Він звик до цієї роботи. Якесь дивне спустошення з’явилось в його грудях.
Він знімає фартух і рукавиці. Кидає їх на стійку і йде. Адміністратор кричить щось йому вслід. Типу, він має допрацювати день, якщо хоче отримати зарплатню. Та він не чує. Відчай охоплює його.
Він виходить на вулицю і йде в невідомому напрямку. Байдуже куди йти. Що ж тепер буде? Як він платитиме за квартиру? Ця робота, здається, єдине, що у нього було.
Але.. Це ж не так. Він піднімає очі від свого взуття, припиняє рахувати кроки і роззирається навколо. Світить сонце, ходять люди, співають пташки, дерева радують своїми зеленими листочками.
Що ж виходить: він втратив роботу, яку ненавидів. Тепер він вільний і весь світ відкритий перед ним. Він розуміє, що спустошення, яке він відчував, насправді було полегшенням.
Він навіть починає сміятись. Він може влаштуватись на нову роботу. Можливо, нарешті знайде чим хоче займатись в житті. Усі двері відкриті перед ним. А закрилась тільки одна.
09.02.2016
arturrim
2
0
18
Поезія | Версія для читання 10 лют 2016 о 04:23
Подібні роботи
