PERSONA GRATA
(передісторія)

«Мені подобається виступати перед публікою, зазвичай, це щедро винагороджується і справа не в певній сумі чи моїй меркантильності, я мав на увазі, вашу зацікавленість та щирі аплодисменти».
Сергій Тиховський

«Здається, тоді я побачила вічність… Не знаю чи це можливо з будь-якої точки зору, та її погляд доволі холодний і пронизливий чи краще сказати принизливий? Так, саме тоді ти усвідомлюєш, що нічого не варто твоєї уваги, окрім цього незабутнього кілька секундного моторошного погляду, що закарбується як дещо більше, чим просто стимул для подальшого існування».
(за 18 годин до цього)…
Це мала бути звичайна презентація, нічого особливого. Черговий свіжо написаний роман, кілька тижнів як з друку, преса, багато впливових гостей, трохи менше цінителів сучасної літератури та декілька представників телебачення. Коротенька лекція про саму книгу, банальні запитання, щодо історії написання роману та особистого життя автора, далі автографи і посмішки на обкладинку «глянцевих» журналів для тих, кому все ж таки не вдасться завітати на сьогоднішнє шоу. А ось кінець презентації відбуватиметься уже в якомусь нічному клубі, з кількома «shotaми» та небагатьма вірними френдами, які у нього ще лишилися.
– Ну ти як, друже, готовий?
Чоловік глянув на телефон – два пропущених від дружини.
– Так.
– Вона не прийде?
– Напевно, ні.
– Ти ж знаєш, я можу все перенести.
– Не потрібно. Просто давай закінчимо раніше, у мене завтра ще слухання.
– Отже, ви розлучаєтесь?
– Виходить, що так.
– Мені справді жаль. Я можу чимось допомогти?
– Ні, давай уже розпочинати.
Відкриваються двері актового залу, туди заходять двоє чоловіків, їх зустрічають аплодисментами та спалахами фотокамер. Вони підіймаються на сцену і ось один з них починає представляти іншого, уже відомого письменника та його черговий шедевр.
«Потім я переймаю ініціативу у свої руки, вітаю всіх гостей, які змогли долучитися цього прекрасного вечора і нашого дійства, дарую привабливу посмішку кільком жінкам, які стоять поблизу та розпочинаю презентацію. Говорити про книгу у мене виходить набагато простіше, ніж сам процес її створювання. Починаємо з простого – назва роману, потім плавно переходимо до жанру, а там і не далеко до сюжетної лінії.
Раптом, я помічаю як у фотографа, що знаходиться приблизно в трьох метрах від мене, камера сама розпочинає фотографувати з інтервалом у декілька секунд, хвиля спалахів невпинно летять всією аудиторією і бідолаха намагається розібратися з цією технічною проблемою, але нічого не вдається. Я згадую смішний анекдот на цю тему, щоби трохи розрадити юнака і тим самим перевести подих, зал сміється, всі задоволені і камера, здається прийшла у норму.
Сюжет книги доволі непростий, продовжую я, оскільки його основна лінія розгалужена багатьма іншими, але на мою думку, зацікавлений читач повинен у всьому розібратися. Далі ми говоримо про героїв роману, як головних так і другорядних, їхні характери, погляди на життя, вчинки та їхні наслідки, тобто, все, що я максимально намагаюсь змалювати з реального життя.
Хтось уважно слухає мене, інші напихаються безкоштовними стравами, що стоять на маленьких бенкетних столиках, деякі цінителі мистецтва попивають напівсухе червоне вино та намагаються вловити мою думку. Загалом, аудиторія приємна. Так ми доходимо майже до кінця і мій видавець пропонує ставити запитання. Що ж, моя улюблена частина, особливо питання, які стосуються музи. Хто вона ця загадкова постать? І кожен хоче бути на її місці, хоча не знають, що бути нею – це своєрідне прокляття».
Письменник намагається якомога простіше відповідати, трішки фліртуючи зі слухачами, посміхатися на зовсім нетактичні запитання та весело оцінювати доволі цікаві відгуки в свою сторону. І ось з натовпу він чує наступне:
– Скажіть, а цю книгу ви також присвятили своїй дружині, як і решту попередніх?
Доволі просте запитання, але якраз в той момент воно задіває автора найбільше. З натовпу протискається дівчина невисокого росту, симпатична блондинка, здається пофарбована, адже місцями уже проступає русявий колір. В руках у неї якийсь записничок та звичайна кулькова ручка. Хтось позаду намагається затримати її, але їй вдається подолати цей бар'єр. «І ось вона переді мною, посміхається та дивиться своїми проникливим поглядом, блакитними оченятами, ніби хоче щось додати або ж просто з нетерпінням чекає відповіді. Ці очі…здається, вона зазирає ними просто в душу, це ж треба?».
– Ні, цю книгу, я не присвятив дружині, – і тільки зараз до мене дійшло, що це справді кінець, – взагалі, коли автор починає щось писати, він відразу розуміє для кого збирається творити. Я, у свою чергу, так і не зрозумів, тому ця книга для всіх вас і кожного, зокрема.
«Чудова фінальна фраза для закінчення презентації», – подумав я. Тепер вони знають, що у його житті відбулися зміни.
Лунають аплодисменти, далі починають купувати книги у холі. Тут уже можна побачити тих людей, заради яких хотілося проводити подібний захід. Цінителі сучасної літератури, молоді дівчата і хлопці, декілька професорів, трохи більше персон середнього віку. Ціна доволі прийнятна, задоволені гості поспішають за автографами та діляться враженнями, переважно приємними. Підходить черга і молодої особи, яка задала те фінальне питання.
– Знаєте, я не вважаю, що це була та сама відповідь, яку б я хотіла почути! Більше того, серед гостей я не бачила вашу другу половинку, тому хотілося б почути правду.
– А ти настирлива, – посміхнувся автор.
– Така робота, ні вдень, ні вночі, немаю спокою, поки існує якась таємниця. Я можу розраховувати на ще одну спробу взяти інтерв'ю?
– Можливо, колись, а зараз або підписуй книгу, або не затримуй чергу.
– Я це вважатиму за «так» і надіюсь ми скоро побачимось.
Вона мило посміхнулася, нахилившись трішки вперед, виставивши тим самим свій шикарний бюст, він же просто підписав її примірник.
Через півтори години всі книги було продано, а гостинний хол та його тимчасові мешканці порозбрідалися по домівках та барах з новим романом колись відомого та ще доволі живого автора.
– На сьогодні все?
– Думаю так, друже. Доволі непогано вийшло, здається. Тебе підкинути?
– Ні, дякую, мій готель через дорогу. Та я ще, мабуть, в паб. Ти як?
– Не зможу, багато роботи, рекламуватиму твою книгу і так далі.
– Що ж і це треба, тоді до зустрічі.
– Так, бережи себе, і мені справді жаль, що так вийшло з дружиною. Ви були гарною парою.
– Ага, та якось буде.
«На сьогодні досить банальщини, далі вечір має бути яскравим», – думав автор, прямуючи дорогою до пабу. А ось і він, завжди привітний та усміхнений для всіх відвідувачів, там він мав зустрітися з кількома друзями, далекими від літератури і це таке полегшення, можна поговорити про все на світі, окрім буденної писанини.
Одна, друга, третя – спиртне заходило надзвичайно легко, подивився на телефон, жодних пропущених, ще по одній. Розмова дійшла до особистого на цьому і кінцева зупинка, далі таксі, відкрите вікно, сигарета. Водій, наче нормальний хлопець, взяв цигарку за компанію.
– Скільки з мене?
– 55.
– Ось візьми сотку, купи собі чогось випити після зміни за мій аншлаг.
– Дякую.
– Давай, щасливо (я би залишив більше та гонорар письменника не позволяє).
«9 поверх, тепер я справді ціную ліфт, коли йти вже не хочеться, але до номера дібратися потрібно, хороша штука… ноги не слухаються, не через те, що п'яний, просто день надто довгий, я морально виснажений».
Нарешті ця купа металу відчиняється на потрібному поверсі і він потрапляє у свій хол, не відразу помічає якийсь силует, що прислонився до дверей його кімнати з чимось підозрілим у руці.
– Зізнатися чесно, наше знайомство було схоже на те, що в маршрутках. Ти їдеш додому і на якійсь із зупинок до тебе підсідає симпатичний хлопець або дівчина, та у нього (у неї) не вистачає духу почати розмову. Через деякий час, ви все ж знайомитесь, але тобі уже потрібно виходити. Я ось захотіла проїхатись з тобою до кінцевої.
– Напевно це далеко не той випадок. Ти звичайно красива, юна дівчина і всяке таке,але я одружена людина і день був надто довгим, щоб ще й вночі не спати.
– І всяке таке… банальщина від людини, яка виграла «Коронацію слова». Якщо ти так цінуєш свої стосунки, то де твій обручальний перстень?
– Це тебе не стосується, я думаю.
– Багато думаєш, – сміється дівчина, – і переступає поріг кімнати. То я зайду? Я тут дещо прихватила з вечірки.
В руці у неї пляшка хорошого старого джина «Gordon's». Те що лікар прописав, зігріває душу і серце цими холодними весняними вечорами. Він більше не стримує її та й навіщо, кого він хоче обдурити, його стосунки давно на дні життєвого океану, зіпсовані і пошарпані хвилями.
Вони відкривають спиртне, з міні-бару дістають келихи і починають жваво спілкуватися. Дівчина часто посміхається, інколи здається на це й немає причин, та все ж таки це мило. Потім еротично потирає праву ногу, далі ліву. Він спостерігає за цим доволі байдуже, майже холодний погляд пронизує юну особу, це дає певний дискомфорт… Її рука переходить на шию та плечі, це прекрасно, вона прекрасна, хороший вечір, тобто ніч, так, зараз десь третя.
– То чому ти тут? Ніколи не повірю, що це звичайне інтерв'ю.
– Так і є. Тобто, було б. Та я виконала домашнє завдання, я прочитала твій роман і знаєш, він чимось нагадав мені моє минуле.
– І тут почалось, – посміхнувся автор, – банально, я думав ти щось інше..
– Щось інше? Це як?
– Скажу просто, цей сценарій мене уже більше не чіпляє.
– Ти не зрозумів, я не клеюсь до тебе, використовуючи сюжет книги, ні. У мене була сестра…
– Була?
– Так. Закінчилось все далеко не так щасливо як у твоїй книзі. Мене вдочерили, звучить дико, але я і сама дізналась про це не дуже давно. Мої батьки покинули нас ще зовсім маленькими. І коли я почала читати твій роман, героїня нагадала мені мою сестру.
– Що ж сталося?
– Все просто. Я дуже хотіла знайти її, після того, коли дізналась, що вона взагалі існує, ти розумієш ці почуття не давали мені заснути ночами, але нарешті мені це вдалося, так, але було уже пізно.
– Вибач, я не хотів…
– Та все нормально, в неї не було такого щасливого дитинства, як у мене, тому її життя склалося інакше та набуло іншого сенсу існування, яке тривало недовго. І стоячи там, біля місця її поховання, я побачила вічність… Не знаю чи це можливо з будь-якої точки зору, та її погляд доволі холодний і пронизливий чи краще сказати принизливий? Так, саме тоді ти усвідомлюєш, що нічого не варто твоєї уваги, окрім цього незабутнього кілька секундного моторошного погляду, що закарбується як дещо більше, чим просто стимул для подальшого існування.
– Тому ти…
– Тому я тут. Не знаю, звідки ти взяв цей сюжет чи відчув хоча б краплину того болю, що і я, та після книги, я ніби поріднилась з тобою, розумієш? Я хочу, щоб ти навчив мене.
– Чого навчив?
– Писати, відчуваючи усі миті життя своїх персонажів.
«Я не зміг їй відповісти, як ніби шматок чогось великого, моя зухвалість назавжди перекрила всі слова егоїстичного всезнаючого покидька, який навіть не підозрював до чого можуть довести іншу людину його слова, вигадані чи можливо згадані на протязі тривалого відрізку часу». Саме в той момент ніхто не міг точно сказати, у що переросте їхній роман, як в житті так і на папері. Та це було далеко не все!
Наступного ранку, прокинувшись від жахливого болю в голові та похмілля, він зібрався на засідання. Погода теж зіпсувалася, дощ та холодний вітер пронизував до кісток. «Швидше б це закінчилося», – єдине про що думав письменник. Юристи довго не засиділись, він та колишня уже дружина поставили свої підписи і на цьому б все, та за дверима на нього чекав сюрприз.
Колишня, вийшовши на вулицю набрала чийсь номер, під'їхала машина, звідти вийшла якась її знайома, обійняла ту і відкрила парасольку, нічого такого, у неї завжди було багато подруг, нічого б, якби це не вчорашня журналістка. «Що за нах?», – тільки і встиг подумати автор, якого уперше в житті пройняло невідоме раніше почуття розгубленості змішане зі здивуванням. По губах дівчини він прочитав: «Передзвоню пізніше».

© Сергій Тиховський
luckiest_guy
luckiest_guy
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 24 лют 2016 о 02:04
Вельми цікаво, кінцівка змушує очікувати подальшого розвитку сюжету. Звісно, у творі присутні кілька лексичних помилок, та то пусте, я вважаю. Головне, щоб твір не перевтілився у звичайний роман з нальотом містики. Чекаємо!
26 лют 2016 о 09:06
знайомо написано...
а питання таки гарне Хто вона ця загадкова постать?...........
27 лис 2017 о 17:11
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024