Кімната

Угу. Значить так. Все почалося з того, коли мені виповнилось... Вік до цього немає ніякого значення. Ти стояла в кутку кімнати,біля вікна, вдивлялася в темні вулиці Львова, які ковтали тишину тихих вже давно займаних кимось вулиць. Твої руки не тремтіли, твоє серце у стандартному режимі біжить свій червоний крос, в тебе просто змішалися думки. Хороші з незрозумілими, теплі з гарячими, холодні лише не змішались. Вони так і залишались на морозі пристрастного горизонту. Ти стояла в кутку кімнати, вливалася поглядом в місто, ти намагалася щось знайти своїм поглядом, когось помітити, щось відчути нове, зірвати клаптик своєї мрії але це все було безрезультатно.
Він сидів на дивані. Прямо навпроти твоєї кімнати. Сидів прямо навроти своєї егоїстичності. Ні, це не було дзеркало, це було відчуття якоїсь пустоти, яка не наповниться начебто ніколи. Щоб туди б не вливали : купу хороших діл, відра доброти, теплого чаю і квадратики цукру. Складалось враження, що серце повалялось серед гарматного пороху та із ідіотською посмішкою чекає фатальної іскри. Все було саме так. Але кому яке до цього є діло, якщо в кімнаті вимкнуте світло?
Необачний вітер мчав по відомих йому вулицям, зачіпав все на своєму шляху. Йому було не підсилу зачіпити лише тебе, ту, яка вдивлялась у вікно, виглядаючи якусь зі своїх мрій.
Ти не була сама, біля тебе завжди було багато залицяльників, друзів, брехні. Ти не була сама, ти була самотня. І ти старалась не звертати на це уваги. Подумаєш, дрібниця. А насправді це кусало тебе, ніби розпеченим тавром поставили знак на душі, який вже давно-то загоївся, але який буде видно завжди. В такі моменти ти посміхалася всім оточуїчим, дарувала ласку та добро, коли насправді десь в тобі текли водоспади сліз та дощу. Ти була одна у своєму океані.
Він був замкнутий у своїй пустелі. Ходив по колу, не помічаючи своїх минулих слідів. Хотілось напитися свободи але вона була відсутня. Сімка тут давно вже не ловила, відсутній був і зв'язок, зв'язок із самим собою, з цілим світом. Ти була навпроти. Варто лишень було вийти з кімнати, зайти в твою кімнату. - це ж так легко, це ж так важко. І ця незрозумілість затягувала все глибше у свої піски меланхолії.
Ти залишила ключ десь під килимом. Не змогла згадати чи взагалі зачинила двері. Ти не чекала гостей. Не хотілося шуму, хотілось шумної тиші. Такоі гучної, щоб не чути жодної зі своїх понівечених думок. Не чути саму себе, лише вслухатись в чисту без мелодій, темряву, як от-от і проковтне тебе.
Через три століття ти все-таки набрався сміливості та вийшов в коридор. Прокурений стан абсолютно нічого не змінив, ти запалив цигарку вкотре. Ти заглянув під килим, знайшов ключ. Кілька разів прокрутив його на пальцях і жбурнув внікуди. Ти знав, що двері були відчинені, ключ тобі не потрібен. Ти раніше шукав ключі до відкритих дверей але не цього разу. Зібравшись до купи самого себе, ти увійшов до кімнати навпроти.
Ти присіла на диван, на мить заплющила очі. Але в цей момент тиск думок виріс, почав розливатися по берегах тихої свідомості. Ти хотіла це зупинити але тобі ніяк не вдавалось. Лише сигаретний дим розірвали всі кайдани. Двері відчинились і до кімнати влилось яскраве біле потужне світло, яке захопило тебе всю, аж до самої смерті. Навічно...
1
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 13 бер 2016 о 17:20
мітки: проза
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2022