Щоденник
Ця медитація не була схожа на всі попередні. В кімнаті було прохолодно, залишки теплоти плавали маленькими острівцями, які інколи випадково натрапляло на моє, збуджене думками тіло. На вулиці падав дощ, але настільки тихий, що падіння його крапель нагадувало легкий і приємний гул. Я лягаю і закриваю очі, мені приємно, думки відлітають від мене на диво легко і невимушено, вібрації розливаються в голові, заповнюючи її глибину, так ніби вона пуста і продовжують заповнювати все тіло…
І тут спонтанно все починає чорніти, стає настільки темно, що більше неможливо зрозуміти де ти, темрява заповнює і поглинає тебе – ти являєшся всім. Потім моя свідомість ніби використовує останній шанс на порятунок і самоіндитифікується. Я починаю усвідомлювати, що зменшуюсь у розмірах і стаю ніби краплею всередині свого пустотілого і глибокого тіла, яка повільно падає на його дно. Я відчуваю це падіння, являюсь ним, моє тіло нагадує величезну, затемнену печеру, її глибина безмежна і незрозуміла, вона не здатна відпустити мене, вона приємна і радісна, вона смерть – якої не існує.......
Я крапля, а моє тіло океан. Чим більше я зменшуюсь, тим більшим стає океан він огортає мене зі всією безмежною силою на яку здатен. Але водночас я не відчуваю тиску!
25. 05. 2012.
Simon
2
0
18
Поезія | Версія для читання 15 чер 2016 о 23:45
Подібні роботи
