їй було ще мало століть, а точніше - ніскільки.
вона ще була ніхто і з ніякої спілки
невмерлих нестворених неінтегрованих творів,
які пише в собі сумління роками повторів
до першого справжнього тління, до фатуму долі.
до дня, коли ми переходимо в білі палати,
почути про свої забуті зім'яті гріхи у долонях зжатих.
у той судний день, коли публіка в закуліссі
над тілом ридма ридає в сльозах непрісних.
усі, хто живуть, приречені це прийняти.
не всі досить сильні, щоб жити, це сумно сприймати.
отож це був ранок похмурий як інші будні
як трутні, як дикі трутні ми просто ступали.
по горах асфальту в колонах, як сірі шпальти,
ми йшли, бо так треба, не час був тоді тікати.
до нас підійшла, за долоні збираючи сльози,
знайома нам жінка в похмурості їй не схожій.
ви знаєте, поміж нас, -так вона сказала, -
не всі були сильні, одного із нас не стало.
і світ обірвався, і впала чиясь епіграма
на плечі невинної, тої, що звалася мама.
невірячи в сором, захований під сльозами,
вона була змушена рвати у собі рани.
зриваючи з шиї дитини своєї мотузку,
вона розуміла, що вже приреклася на пустку.
вона би змогла помогти, варто ж тільки сказати.
навіщо було так безглуздо життя відпускати?!
усе можна в світі змінити, збороти, прийняти....
Прокляття на тих, що примусили рідних страждати.
Similar works
