Незгасна свічка

Увага…мабуть найприємніша річ в цьому житті,та й після нього! Ми потребуємо її завжди,йдемо на різні поступки,адже кожен з нас бажає уваги до себе. А при її відсутності ми почуваємо себе неповноцінною і нікому не потрібною істотою. Та й навіть після смерті ми бажатимемо,щоб про нас не забули,хоча б інколи згадали теплим словом,чи просто подумки ті люди,яких ми змушені були покинути. Не по нашій вині чи виборі, адже в кожного своя доля і в кожного свій кінець! А коли він настане, ми не знаємо,тому можемо і не встигнути з кимось попрощатись,а в когось попросити пробачення! А коли смерть поставить крапку на нашому житті,ми не захочемо,щоб вона була і крапкою в спогадах про нас! І свічка,яку час від часу бачитимемо на нашій могилі буде нашою найбільшою радістю! Та знаком того,що рідні і близькі нас не забули!

_____________________

На вулиці вже сутеніло,та білосніжний сніг виблискував так,наче боровся з приходом вечора! Він не хотів відпускати той день,що так швидко минав! Люди поспішали на кладовище,адже як прийнято в цей день,всі ставили свічку на гробах рідних та дорогим їм людям! Хтось просто молився,запалював маленький вогник та поспішав додому,де чекала вже сім’я з вечерею! А хтось сідав на лавочку і не зважаючи на мороз що так щипав за ніс та щоки, задумливим поглядом і сльозою на очах, сидів дивлячись на ту табличку на якій було дві дати,а трохи вище ініціали та фото! Подекуди можна було почути тихий плач жінок,які скорбили за своїми дітьми,які по різних причинах відійшли швидше за батьків! Мабуть це саме найгірше,коли мати бачить смерть своєї дитини. Адже так не повинно було б бути! Ми не повинні бачити смерть та падіння того,що виростили, «викохали». Та доля не є справедливою. І як часто буває, ми носимо хрест,який поставили на нас наші предки! А тепер ми розплачуємось за їхні гріхи!
Йдучи вузькою стежкою кладовища , я прямував до гробу моїх рідних! Знявши шапку,я перехрестився три рази,промовив «Отче наш…» та «Богородице діво…». Після цього витягнув з невеличкого пакету дві свічки запалив їх,та поставив навпроти табличок! Хукнувши кілька разів на пальці рук,які мліли від морозу,я надів рукавиці і хотів повертатись додому! В цей час проходив поруч мій знайомий,підійшовши до мене він промовив:
- Слава Ісусу Христу!
- Слава навіки! -, відповів привітно я,та підійшов ближче до нього!
Ми почали розмовляти,про те як справив один в одного,як готувались до Різдва,хто має приїхати з рідних в гості та інше! Потім повертаючись стежкою назад, через все кладовище мій співрозмовник зупинився, показав мені на снігом заметений гріб, на якому був простий дерев’яний хрест та одна свічка,що маленьким вогником яскраво палахкотіла! Похмуро глянувши якось,промовив з досадою до мене:
- От, подивись, мати все життя про них дбала, ніколи не жаліла ні себе ні свого здоров ‘я для них, а на Свят Вечір тільки наймолодша свічку поставила! А ті після смерті її вже і забули про неї?
Я тільки похитав головою, та кивнувши другу ми пішли далі! Я змінив тему, адже не любив обговорювати подібні ситуації! І завжди думав, а якщо б я був на місці тих людей, в таких же ситуаціях, чи поступив би я краще за них! Пройшовши кілька сотень метрів ми попрощались, побажавши один одному смачної куті, та веселих Різдвяних Свят! Потиснули один одному руку і я пішов далі дорогою, а в голові закралась та думка, про ту заметену могилу з однією свічкою!

……………..

Ганна Василівна народилася в невеличкому селі стрийщини. Жила вона тільки з матір’ю, адже батько її пішов на фронт і не повернувся. Бачила Ганна свого батька ще в 4 роки,саме перед тим відходом! Тому з дитячих років приходилось їй важко у всьому,адже були вони тільки удвох з матір’ю. Навіть згодом коли її мати дізналась про смерть батька,довго побиваючись пообіцяла собі,як тяжко б не прийшлось, іншого чоловіка в її житті не буде! Чи ці слова були через велике кохання чи просто справжню вірність,не можна точно сказати! Проте своїх слів вона дотримала. Хоч інколи заходила в такі скрутні становища,що вже здавалось виходу не має,та віра в Бога завжди рятувала її. Так і жили вони удвох,завжди просячи сил і благодаті в Господа.
Ганя в цей час росла вродливою і роботящою дівчиною! Не один хлопець за нею побігав,та вона тільки покрутила ним, і гордовито відмовляла! Не раз мати казала їй,мовляв:
- Ех доню,бачиш як важко нам без чоловічих рук! То ж може приглянь до якого багатшого і не прийдеться тобі так мучитись,як мені прийшлось!
- Не в цьому щастя мамо,та й встигну ще! -,злісно буркала завжди Ганя.
Після такого мати більше нічого і не говорила. По правді їй і не хотілось видати свою єдину кровинку за будь-кого,ще й не по любові. Але думка про те, що дитині прийдеться мучитись так як їй, змушувала доходити до таких висновків.
Коли Ганні виповнилось 21, материна знайома порадила їй роботу няньки в одного заможного чоловіка. Який жив в сусідньому місті. Тому прийшлось їй жити в нього. Робота для неї була не важка. В пана Троцького було троє дітей, жінки не було, адже померла при родах. А часу на виховання дітей в нього практично не вистачало! Тому він був змушений наймати няньку. До Ганни працювала в пана одна старша жінка, та вона погано ставилась до його дітей. Він знав про це, але нагоди поки щоб її вигнати він не знаходив. А коли одного разу він застав її з мітлою в руці, якою била старшого сина,з чистою душею попросив няньку покинути їх. Після цього кухарка і порадила Ганю,адже добре знала як і її саму так і її матір. Господар довіряв кухарці,адже працювала вона в нього ще з юних років. Знаючи її мудрість часто звертався за порадами. Як і цього разу!
Робота Гані дуже сподобалась,та й діти полюбили її,як матір,а вона їх! Про те тепер вона мало відвідувала свою матір,яка залишилась сама. Бо часу в неї не було,та й жила вона весь час в господаря! Це і єдине що мучило її, адже не хотіла щоб та була зовсім самотня та без допомоги. А до себе вона забрати її не могла. Так і жили,рік,потім два. На третій мати захворіла і через те,що не хотіла вилежати простуду,померла. Тепер Ганя залишилась сама. І робота стала її домом.
Троцьокому його нянька одразу сподобалась,а побачивши те, як вона подружилась з його дітьми він не раз подумував над тим, щоб одружитись на ній. Так він думав,що в дітей буде мати, ну і він самотній не буде. Не раз наважувався і натякав їй, на що вона тільки відговорювалась. А настоювати він не хотів. Мабуть цінив її і боявся,щоб не залякати та щоб не втекла.
Був в господаря водій Микола. Саме його і вподобало собі Ганине серце. Та й взаємно було це, просто спочатку не думав,що така вродлива дівчина погляне на такого простого як він. Через такі думки для нього вона була недосяжною. Згодом це все помітив пан, і не став на дорозі молодих людей,навпаки він підлаштував першу таку їхню зустріч, яка й змінила їхнє подальше життя.
Попрацювавши ще два роки вони вирішили побратись,за той час наскладали трохи грошей на невеличке весілля і на перший час прожитку,а жити повернулись в її хату,де жила колись матір’ю. Там і почали будувати свою сім’ю. Добрий господар ще й допоміг їм,купивши для них досить великий клаптик землі. Чи то через їхню вірність за всі ті роки,чи через свою доброту. Все ж такий подарунок їм був великою радістю. Хоча вони спочатку відмовлялись,не хотіли прийняти,але Троцький вмовив їх.
Згодом народився в них син,якого назвали Василем,потім народився Богдан,а через 5 років донька – Маруся. І від самого народження для своїх дітей вони нічого не жаліли. Старший син був улюбленою дитино матері,хоч вона й ніколи не робила різниці між дітьми і завжди казала,що всіх своїх дітей любить однаково. Хоча насправді за старшого її серце билось сильніше. Натомість син не дуже тягнувся до матері і до любові яку вона йому давала. Навпаки,він завжди обурювався,мовляв мати його не долюблює. Тому не завжди прислухався до неї. І тримався батьків осторонь. Зате Богдан дуже любив матір, як і Маруся. Завжди удвох вітали її з приходом весни,несучи великий букет перших під сніжників. Завжди розважали і підтримували її в гірку хвилину.
Батьковою найлюбішою кровинкою звісно була Маруся. Мабуть тому що дівчинка,та ще й наймолодша. В дитинстві вона любила коли він брав її на руки і вона розпрямивши руки в боки – «літала», наче ластівка. Або як бува отримає зарплату, то й купить їй яких цукерок. Та й батька,зі всіх трьох дітей вона любила найбільше. І була єдиною хто міг знайти з ним спільну мову в будь якій темі. Отак і жили вони в п’ятьох.

………

Все змінилось коли Микола загинув в аварії. Пропрацювавши всі роки водієм, на що в подяку улюблена робота забрала в нього єдине і життя і розлучила з сім’єю. Тепер діти залишились з однією матір’ю, яка всіма силами старалась не менше дбати про них та відмовляти їм в чомусь. В той час вона не забувала і навчати їх любові до Бога. Марусі найбільше була до душі вся материна наука. І вона завжди говорила їй ,що ніколи і ні за що не покине! Таким чином закінчивши школу залишилась біля матері. Та й навчання було не для неї, бо до науки вона була не дуже здібна. Мабуть тому, що вдачею була схожа на матір,зате була хорошою і розумною господинею. Богдан теж старався допомагати матері ,поступивши в бурсу після школи він підробляв де міг. Навіть не знаходив часу на особисте життя. Потім закінчивши училище він залишився там працювати, але працював недовго, його вигнали через те,що не хотів йти в комуністи. Таким чином був змушений шукати іншу роботу.
Василь завжди хотів кращого життя. Не зважаючи на проблеми вдома він пішов вчитись в технікум,до Львова. Потім пішов в комуністи, після чого й чекало його,те омріяне і довгождане «краще життя» ,але без брата,сестри і матері,яких він так і позабув. Спочатку став учителем того ж технікуму де й працював,потім отримав посаду декана, оженився на дочці директора,якому він так полюбився. «Розумний і тямущий молодик. Знає чим потрібно жертвувати.» саме такими словами Гнат Йосипович чомусь завжди казав про Василя. Що саме під словом «жертвувати» він мав на увазі було невідомо і самому Василю Миколайовичу. Проте він не зациклювався над цими словами. Так він почав будувати свою сім’ю в 3-х кімнатній квартирі Львова,яку подарували їм з дружиною її батьки.
Леся Гнатівна,так звали жінку Василя. Розбалувана шикарним життям дівчина вимагала від нього чим по більше. При цьому сама не працювала ніде. Спала до обіду,готувати приходилось йому самому. Прибирати теж мусів він, і на ринок сходити за продуктами,і одяг випрати,ну і про роботу не забувати. Та Василь ніколи не жалівся на неї,він навпаки всім хвалився весь час,яка красива і розумна його дружина. Які рум’янці на її щоках, і червона помада на губах. Та й справді, щодо цього,то вона любила «побавити» себе. Василь Миколайович по-справжньому і з щирістю свого серця кохав її, адже коли одного разу на Різдво хотів поїхати до матері в гості (це був перший раз за 2 роки),то вона накричала на нього і обурено сказала:
- Так вона й забула про тебе,і посилки вже не передає. Та й ти,вже забув, що вона казала за те,що ти пішов за нас (комуністів)?!
На що він тільки похнюпивши голову,підтакував їй. І вже забував про ту іскру в серці,що підказувала навідатись до матері.
Матір і справді тоді сильно обурила його ідея за комунізм. Щоб її син,вихований в патріотичній сім’ї йшов за отих душогубів і запроданців!? Її боліло це,але любові до нього вона не зрікалась. І на прощання сказала йому тільки одне:
- Якщо ти зможеш їсти 2 хлібини нараз,то йди. Тільки в мою хату більше ні ногою не ступай!
А він гримнувши дверима і пішов, не повертаючись. Та ті слова йому запам’ятались надовго. Хоч і була образа на матір,вона загоїлась. І він пробував запросити її на весілля своє,та вона відмовилась,сказавши що далеко їхати,та й часу не має. Хоча насправді їй хотілось приїхати, але почуватись зі всіма тими людьми, було їй не зручно. Вона просто зробила невеличку посилку,поставила гроші в конверт і заховала його в сумці. Наступного дня дала сусіду який мав передати. Про цю передачу від матері,дізналась Леся,ох і перепало Василю тоді від жінки. А як побачила конверта з грошима,та вона аж зуби почала скалити,і просипіла:
-У нас своїх грошей вистачить,тож і без копійок твоєї матері обійдемось.
Василь знову ж таки нічого не заперечивши почав вгамовувати її, пообіцявши що більше не повториться такого. Хоча і повторювалось,та й не раз,мати часто передавала ті сумки йому. Ховаючись від Марусі. Адже вона б не зрозуміла її, після стільки всього,як він повівся,та й ще отак дбати, вона б ще накричала на матір добре. Тому знали про передачі тільки двоє,мати та він.

……

Йшли роки, минав час. За цей час Маруся вийшла заміж за свого односельчанина,який бігав за нею ще зі школи. Та йти до нього за невістку вона не хотіла,адже не могла залишити матір одну,тому стали жити вони в її хаті. Володя був господарським хлопцем,завів господарку велику, розбудував будинок,зробив ремонт. Мати завжди гордилась зятем,та й любила його,як свого сина. Він теж любив Ганну Василівну,навіть кликав її завжди «мамо». А як же тішилась вона розповідаючи це всім. Саме тепер Ганна почувалась нарешті щасливою та спокійною за своє життя. Хоча інколи поколювало її серце за Василя,але перший крок вона не хотіла зробити. Та й чого вона повинна робити,коли там її не потребують. Тому з ним залишалась на відстані отих «передач»,це був їхній єдиний зв’язок.
Щодо Богдана,йому в житті склалось по-іншому. Після того як, його вигнали з роботи в училищі він перескакував з однієї роботи на іншу,та все ж не затримувався десь надовго. Згодом почав випивати, таким чином життя пішло його в ніщо. Та він змінився, зустрівши одного разу дівчину. Яка приїхала з Росії до родичів. Так він і влюбився,вперше в житті. Та й він для неї не був байдужим. Після двотижневих зустрічань,вона повинна була їхати назад додому,тоді він запропонував їй залишитись з ним, збудувати сім’ю. Та вона посміхнувшись відмовила. Натомість запропонувала йому поїхати з нею,пообіцяла хорошу роботу допомогти знайти,та й те що жити за копійки вони там не будуть. Богдану сподобалась ідея,адже після 5 років міняння робіт,та перескакування з одного колективу в інший,це було для нього єдиним світлом в кінці тунелі. Тому одразу ж запитав в матері,дозволу. Познайомивши Лєну з мамою він одразу ж розказав все. Мати спочатку була проти, адже відпускати сина так далеко,але Маруся з Володею перерадили її,згадавши матері те,як жилось брату досі і те як котився в прірву з алкоголем в руках. Із тремтячим серцем мати поблагословила Богдана і відпустила, на чужину. Та й розжився там він швидко,спочатку писав листи матері,одного разу навіть посилку велику передав,для всіх. А згодом листи стали приходити все рідше та рідше. Що й звелося до одного привітання з Різдвом.

………

Життя пливло своєю течією…у всіх народились діти. Ганна Василівна стала бабусею. Щоправда бачила вона тільки Марусиних дітей,та й вибавила їх з малечку. А дітей Василя і Богдана вона досі не бачила. Хоч так хотілося їй інколи. Вже навіть збиралась не раз їхати у Львів до сина. Але донька побачивши це,одразу кричала:
- Ви що з глузду з’їхали? Та куди це ви зібрались? Ви думаєте вас там потребують? Якщо б ви були потрібні їм,то вони хоча б написали вам листа,як дітей назвали своїх. А не чужі люди мають нам про це розповідати.
- Тобі не зрозуміти…не твоя дитина там далеко..! -,зі сльозами на очах говорила Ганна.
Хоча їхати вже не збиралась. Натомість закривалась в собі на кілька днів,не говорячи з Марусею. А в серці так пекло,так боліло! Туга за Василем просто добивала її. Та Маруся була добра,після чого прийшовши втішала її,просила пробачення та поцілувавши пригортала матір,як та її в дитинстві. Так все й проходило Ганні Федорівні,та маленька голка болю залишалась в серці,і колола його з середини.
Василь деякий час хотів ще навідатись до матері,а згодом і забув. Забув і дитинство, і про ту материну любов,яку дарувала йому найбільше. Забув любові до Бога,яку мати все життя йому вливала в душу. Забув і те,що саме завдяки їй він і пішов вчитись в той технікум. Забув і ті посилки. Забув все,так і не зрозумівши,як сильно мати його любила. Натомість він отримав те життя,якого так завжди добивався. Промінявши матір на розкоші. Хоча згодом і в них він щастя не знаходив,він став почувати себе не таким,як потрібно, не з тими ,з ким потрібно,не в тому місці де потрібно. Але починати шукати «себе» вже на половині свого життя – це безглуздо. Отаким і стало його життя.

……………….

Ганна Василівна померла 23 березня 2004 р. не дочекавшись 2-х днів до свого дня народження,на який їй повинно було виповнитись 64. На похороні було багато людей,з яких всі її друзі та знайомі. Приїхав і Богдан з дружиною та дітьми,мабуть тепер вона була щаслива,адже побачила внуків від Богдана. Про що так мріяла останні роки свого життя. Та не збулось того, чого мабуть вона найбільше чекала,не було ні самого,ні з дітьми – Василя. Хоч мабуть і знав,адже Маруся подзвонила йому,та трубку підняла тоді його дружина,привітно сказавши,що чоловіка не має вдома і що вона все йому передасть. А чи передала,чи ні,не відомо. Бо і на похороні і після нього Василь не появлявся.
Так спливали і далі роки,так само стояла могила. На ній хрест. На якому було два вінки,з написами «Від Марусі та її сім’ї» та «Від Богдана та її сім’ї». Того третього,якого мабуть Ганна чекала найбільше,досі не було. Хоча мабуть їй і не хотілось так того вінка,як побачити Василя! Вона мабуть досі жде,там його,свого «блудного» сина,який заблукав в цьому світі. Вона жде його,не зважаючи на всю біль від якої країлось її серце,не зважає на весь той бруд,що вилив він їй в душу. Вона пробачила все,вже давно,ще тоді,як тільки він це зробив. А тепер вона просто хоче побачити його! Хоча б раз.

……………

Звідусіль гукають «Христос Рождається »,а у відповідь «Славімо Христа!». З під вікон линуть колядки. З неба сиплеться лапатий сніг,під ногами рипить мороз. Настало Різдво. Всі радіють! Хтось зустрічає гостей,а хтось своїх родичів з далеких країв. Всі українські родини єднаються. В це прекрасне свято! Святкують і люди і природа! І вітають з Народженням Христа! А на кладовищі хрест,присипаний снігом. Під хрестом купка снігу,з під якої пламенить маленьким яскравим вогником свічка,вона ще досі не погасла. Та й не погасне,як і надія Ганни …побачити його! І можливо саме сьогодні,він прийде і поставить свій вогник прощення,поряд з її! І палахкотітимуть удвох!

(с) Андрій Петльований
AngelofHope
AngelofHope
land icon
18
view icon
Проза | Версія для читання 23 січ 2013 о 06:41
Показати всі коментарі (12)
She, ...=)
25 січ 2013 о 00:51
про сина, що пішов у комуністи - одразу згадується "Марія" Уласа Самчука... проймає, деякі речення дуже влучні і лаконічні
13 кві 2013 о 05:44
VeBo, твір такого типу)
таку думку навіяв похід на цвинтар на Свят Вечір)
13 кві 2013 о 06:49
Подібні роботи
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2022