Дзвінок

#Bergino_Ta. № 580

Дзвінок

Як то кажуть в нас на районі « Або ти йдеш вперед, або ти просто стоїш на місці». Такі дебільні фразочки можна було почути скрізь: то біля ставка, де гуляли обдерті покоцані часом та суками-людьми собаки, то десь на інших вулицях.
І коли ти втомився всім,що тобі навіть не хочеться чухати собі потилицю, не кажучи вже про яйця – просто хочеться перекинутися на спину, ноги і руки догори і робити вигляд, що ти десь їдеш на ровері. Зробити б це в людному місці – закрили в поліклініку. І то в кращому випадку. В кімнаті було досить тепло, червень як не як, а коли червень, то календар включає режим літа. І ті комахи повзають по тобі, а тобі на них практично байдуже. І сонце світить в твою милу мордашку, сповнену ніжності, інтелігентності та приреченості на всі випадки життя. Вікна все одно впускають ніч до тебе в хату, а ти намагаєшся з кульком на голові налякати свого кота, а той дивиться на тебе і ніби каже : «Йоп твою ж мать, чоловіче...тобі 27 років, а я лише кіт і то я більше шарю в житті ніж ти, дурак дурний» . В такі момент ти розумієш, що щастя поруч.
Коли закипів чайник, я розлив трохи на підлогу. Пробурмотівши кілька свіжих матюків, я повитирав цю проблему шкарпеткою. Якби було в житті все так просто. Вбив людину, повитирав шкарпеткою їй лице і все. Ніхто тебе не підозрює, ти нічого нікому не винен.
Чи наприклад розбив комусь обличчя монтіровкую, дав в знак миру повитиратися шкарпеткою і все, та людина вже на тебе не ображається, а веде тебе на крижане пиво з судаком і при тому ще позичає тобі кілька сотень долярів. Тільки насправді все не так.
-Ану закрийся трохи! – Накричав я на кота. – Кіт заважав мені дивитися телевізор, аой ніби як дівчина, з якою я живу вже чотири роки, обідилась і пішла до другої кімнати. Були в цього сірого кудлатого мудла руки, він би щей дверима напевно хлопнув. Або взагалі накинувся на мене і розбив би мені лице вазою. Я собі просто уявив зараз, як простий кіт тримає в руці вазу з квітами і б’є мене по морді та голосно і смішно мявкає. Гадаю, він мені ще це згадає, коли я прокинуся зранку і перед носом буде свіжоспечена ковбаска з дупи цього вусатого покидька. Тому гадаю потрібно буде зробити перший крок і вибачитися: купити йому щось смачне, почухати за вушком, обійняти. Іноді складається враження, що я живу з дівчиною.
По телевізору йшов сюжет про криміналістів. Вони щось типу там розслідували, які збоченні вбивства, трупи, нутрощі назовню, крові багато і частини тіл. Потім по сюжету в когось з головних героїв невзаємне кохання, а потім знову трупи. Ну і після цього вони йдуть в кафе, беруть собі кавусю, пончики чи що вони там їдять і тут їм дзвонить серійний вбивця і каже, що скоро буде нова жертва. У всіх головних героїв на обличчі з’являється вираз обличчя однорічного шимпанзе, яке не може покакати. І тут інтрига. Всі вони біжать кудись, не знаючи самі куди, бо це знають лише сценаристи і Ісус Христос. І тут, коли зривається їхній криміналістичний фургон зі всіма доказами, починає грати музика, і напис на екрані «Далі буде». Ось такий однотипний сюжет.
Задзвонив телефон. Це був саме той випадок, коли ти не хочеш брати трубки. Коли бачиш, хто дзвонить але ти так тупо не хочеш ні з ким розмовляти, а особливо, коли дзвонить до тебе людина, яка тебе харить, або з якою в тебе практично немає нічого спільного. Це ніби коли ти хочеш бути зі всіма добрим, але якщо тебе хоча б раз зачеплять – хочеться дістати ножика і наробити трішки зла. Ну зовсім трішки.
І зібравши себе до купи, і до купи то всьо, шо в голові і то шо в душі. А там безлад був, гірший ніж після дня незалежності. Я нарешті набрався сміливості і перший попросив вибачення в кота – погласкав його рукою і вже ж тоді підняв слухавку:
-Алло, так, то я. І я слухаю. – Вічливо, немов парижський граф промовив я.
У відповідь нічого, лише тиха тишина. Таке було враження, що по той бік слухавки, я розмовляв з цвинтарем. Коли я поклав слухавку, в кімнаті вибило світло. Вся електрика пішла просто по ізді. Я спробував щось виправити, але зрозумів, що електрик з мене, такий самий, як з ведмедя, той що форель не буде їсти, бо він на дієті. Вмить почувся шум з сусідньої кімнати. Маючи ноги, я туди метнувся. Картина мене заворожила: на екрані був лисий чоловік із закритими очима, а навпроти нього мій кіт, який сидів, але не лисий і тупо вдивлявся вперед себе.
-Що в тебе в крові? – Казав лисий хорий дядько. – Що це, кров? Чи це твої власні слова? Гадаєш, ти зможеш бути щасливим, коли ти зараз не щасливий? Коли в тебе смертельна хвороба в голові – ти придурок. Гадаєш космос тебе врятує? Гадаєш, оці люди в білих халатах дадуть тобі білу круглу таблеточку і ти будеш жити, як колись? Гадаєш, ти в порядку? Поглянь навколо, навколо тебе мухи, пил і зло. Двері навіть не хочуть, щоб ти їх відкривав, повітря цурається твоїх легень, очі закриваються, а ти їх мучиш – далі кліпаєш, аби далі бачити все, що є. Ти ніхто, ти як монета, яка кинута до криниці – про неї думають лише, коли жбурляють і все. Забудь про себе, ти нікчема, котра нікому не потрібна. Купа лайна, яка потрібна лише людям. Твоя мати у свої 72 ще досі молиться та жаліє, чому вона не зробила аборт. Всі твої друзі, яких ти так поважаєш – кожен хоче тобі ножа в спину встромити, адже ти для цього світу лише тінь. Ніхто, крапля в Сахарі. Ти не існуєш. Ти – це помідор, яких сохне на сонці тисячоліттями, а значить ти…
Я виключив це лайно. І коли я натиснув клавішу вимкнення, саме в цей момент задзвонив у мене телефон…
ваив
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 10 гру 2016 о 06:52
мітки: проза
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024