Оскар
Всього в класі було четверо дітей, а тому окрім мене працювало ще двоє жіночок похилого віку, що на початку довго й багатослівно захоплювались моєю «самопожертвою і нетиповою для такого віку свідомістю інших людей».
- Ти розумієш, у молоді, як правило, зовсім інше в голові. До волонтерства приходять пізніше, коли старієш і починаєш думати, що ж ти зробив хорошого для людей, а не для себе чи близьких. Хоча з іншого боку, в останні роки воно стало модним. Мені знайома з відділу кадрів в одній фірмі казала, що вони завжди коли резюме читають, то надають перевагу людям, що чимось таким займаються чи коли мову знають, або ж на інструменті музичному грають. Хоча от до чого тут музика я не надто розумію.
- Нє, от з цим я зовсім не згодна. Знаю я таких, що і на фортепіано грають і книжок багато читають, тож говорять гарно. Так знаєш дуже складно, розумно, але по суті до толку вони нічого робити не вміють.
Хай там що, а мені вони подобались, зокрема своєю поведінкою з дітьми. Вони вміли відноситись до них без жалості, яку ті ненавиділи.
***
- Вашим завданням на цей семестр буде створення настільної гри. Кращі роботи будуть відібрані на виставку. Ви вдома подумаєте до наступного заняття над її дизайном, а сьогодні зробимо рамку. Я думаю, що якою б не була ваша гра, їй необхідно буде мати основу, - Ігор Богданович взяв до рук дерев’яний прямокутник з випилених і скручених разом вузьких шліфованих дощечок, - де матеріали ви знаєте, а якщо щось не можете знайти – запитуйте.
То був мій перший день роботи в цій школі, а тому я нічого не знала і зовсім не орієнтувалася в класі. Дошки для нашої рамки знайшла, а от далі почалися проблеми. Я не знала як називаються більшість інструментів, де лежать і в якій послідовності все треба робити. Причиною цьому був той факт, що рішення зайнятись волонтерством прийшло спонтанно. Зрозуміло, що причини такими не були, моє незадоволення собою, своїм життям чи правильніше сказати своїм хронічним боягузтвом жити назрівало давно. Найдивнішим був той факт, що з самого дитинства мені пророкували хороше майбутнє правильної вихованої дівчинки відмінниці. Цей самий образ лишився в мене і в університеті, але прогнозування не збулись. Я не була особливою. Нічого не хотіла.
- Оскаре, ходімо займатись за столом, що біля вікна? Там працює Віра Андріївна з Віктором, я буду дивитись як вони все роблять. Ти розумієш, мені жах як незручно всіх діставати своїми запитаннями, - я стояла геть червона і белькотіла це все не дивлячись йому в очі.
- Маріє, вам не варто соромитись, зараз я все покажу. – виявляється за моєю спиною стояв Ігор Богданович і спостерігав за цією сценою.
Я за все своє життя до рук не брала жодного з інструментів, що їх мені дав вчитель. А потрібно ж було допомогти Оскару працювати з ними, в той час як дитячі рухи були непередбачуваними. Хлопчик вірив у мене більше, ніж я сама і тільки сміявся з того як тремтіли руки. Від його сміху ставало ще більш лячно.
***
- Віро Андріївно, ви вже закінчили з комп’ютером? Оскар хоче знайти моделі для своїх корабликів, - ми підійшли до столу в кутку кімнати.
- Зараз зачекайте хвилинку, ми вже скоро, - кинула жінка і повернулась назад до свого підопічного.
- Майлзе, тобі треба вибрати якусь одну із стандартних ігор. Все. Для чого ускладнювати собі життя якимись видумками? Ось ми знайшли готові моделі, по ним і будемо робити, щоб напевне отримати хороший результат.
Я подумала, що ніколи б не наважилась сказати це Оскару коли він поділився своєю оригінальною так до кінця і не зрозумілою ідеєю. З одного боку я розуміла Віру Андріївну, а з іншого - це ж чудово, що у дитини є бажання і фантазія створювати своє. Насправді, з дитинства я сама завжди заздрила дітям які виділялись, навіть при наявності загального стандартного завдання вони робили щось унікальне. Зрозуміло, що не завжди виходило гарно чи функціонально, але це було щось нове. Я згадала Дмитра, хлопчика з яким колись вчилась. Він принципово не любив твори, що їх нам задавали на уроках мови і літератури. Натомість Діма писав віршами і ніколи те, що вчителі хотіли почути. Тільки те, що йому боліло, а відвертість це завжди незручно. Він так і не закінчив школу. Я б так не змогла. Мені був потрібен дозвіл, похвала, заохочення. Я була відмінницею, відповідальною, не мала права підвести довіру вчителів, батьків, усіх цих важливих дорослих, що любили ставити мене у приклад іншим.
Я читала останній вірш Дмитра за який його врешті вигнали зі школи. Ми були близькими, не дивлячись на таку кардинальну несхожість. Та поезія була дуже сильною, але знову ж таки із «не тією» тематикою. В день коли вірш мала прочитати вчителька, я не прийшла до школи, переконала себе, що проблема в застуді, але насправді просто не змогла б подивитись йому в очі. Я була старостою і якби сказала, що візьму під свою відповідальність, хлопця лишили б. Єдиний привілей хорошої дівчинки це певна доля впливу. Проте це не те чого від мене очікували, а я звикла відповідати очікуванням. Мені, на жаль, завжди і всюди була потрібна інструкція, вказівка що робити далі. Її наявність надавала почуття спокою, впевненості у правильності власних дій.
***
В день наступного заняття, ще перед початком уроку хлопець чатував на мене біля роздягальні, де я лишала свої речі. Верхня частина його тіла завалилась на бік через підлокітник високого крісла в хорошому електричному візочку. Пізніше я зрозуміла, що це було свідченням виключно гарного настрою, показником, що з’явилась ідея нової каверзи. Проте в той момент я кинулась його підіймати, лепечучи щось особливо безглузде із арсеналу стереотипних заспокоєнь. Я вже збиралась кликати когось із персоналу, коли він згріб рукою край мого светра. Найкраще Оскару вдавалась найпримітивніша моторика, зокрема міцне хапання. Причому в такі моменти його обхват був незвично сильним як на 11 років, судомним. Цей рух мав тваринну примітивність. Але все ж, великий і вказівний палець правої руки слухались його цілком пристойно. Оскар вчепився в мене і іншою рукою направив візок кудись вглиб школи, подалі від класу.
- Ці діти дуже чутливі і ранимі тому ви повинні уникати будь-якого особистого контакту поза межами занять, а під час них тримати розмови в межах заданої теми, - мені згадались установки директриси на тренінгах.
Йшов тільки третій день тут, а я вже їх порушувала, що взагалі-то було для мене дуже нетиповим, а тому почувалась я дуже незручно. Я не знала як його зупинити, щоб не образити, що сказати і як себе поводити. Якщо бути до кінця відвертою - я його трохи боялась. Боялась його недитячої свободи. По кількох пандусах ми спустились вниз до зачинених дверей. На шляху кілька разів доводилось ховатись в порожніх кімнатах від вчителів, що йшли на зустріч і задавали б запитання, учні тут не їздили по-одному. Було зрозуміло, що відчиняти маю я і відповідальність за цю авантюру теж на мені. Я ввімкнула світло і ми зайшли всередину. Це було складове приміщення без вікон, зате залите білим неприроднім електричним світлом. Там зберігали різні матеріали для трудових занять: нешліфовані дошки, інструменти, шматки тканини і фарби. Смерділо розчинником і засохшим клеєм. Оскар ткнув рукою в поличку на якій стояла коробка з тюбиками масляної фарби.
- Слухай, ну от хіба не можна було попросити? Я впевнена, що нам би їх і так дали, для чого було влаштовувати цілий квест? - я нервувала. Все це було неправильно.
- Але яка вже тепер різниця. Ми знайшли те що ти хотів і я поняття не маю як буду пояснювати це Ігорю Богдановичу, - думка прийшла до мене чомусь тільки зараз і була безвихідною, адекватного пояснення просто не існувало.
Я взяла коробку і вже повернулась щоб йти до класу коли помітила, що Оскар вказує на сумку, яка висіла на ручках його візка. Це означало, що з неї треба було дістати клавіатуру на якій він одним пальцем друкував, коли хотів щось сказати.
дякую ти не боїшся і пішла зі мною ти не така як вони бо вони б не пішли я радий що ти тут
Він був неправий, я боялась, але пішла. Чому? Поняття не маю.
В класі тим часом вже почався урок. Я так і не змогла придумати пояснення нашій поведінці
- О, ось і художники повернулись, ну що, Оскаре, знайшов те що хотів? – не підводячи очей від журналу запитав Ігор Богданович.
Схиливши голову на бік, Оскар дивився на моє обличчя, з якого по черзі стікало здивування потім нерозуміння і тільки опісля осяяння. Це була перевірка мене, а може жарт? Знущання над мишою, що трясеться від страху і не має сили вийти зі свого крихітного нецікавого лабіринту.
Намагаючись сховати своє розпашіле лице я відвернулась і пішла до столу за яким ми працювали.
- Для чого тобі фарби? Може ти нарешті поясниш до кінця свою ідею? Як я можу допомагати якщо навіть не знаю, що ти хочеш зробити? – я вичікувально втупилась у нього поглядом.
Оскар розмахував руками, одна з яких була трохи не природно вигнута в лікті. Мені подумалось, що зараз він дуже схожий на маленький вітряний млин із надломаною лопастю. Тільки через кілька хвилин до мене дійшло, що я до сих пір тримаю його клавіатуру, а без неї він не може нічого пояснити. Яка ж я дурна.
- Вибач, ось тримай.
Не злись на мене було ж весело, правда? я хочу намалювати море фарбами я хочу щоб його можна було погладити воно має бути спокійним бо коли воно злиться вигинається як кішка і це може бути небезпечно
- Я сходжу за пензликами.
Не треба будемо малювати руками це весело
Я здалась і відкрила перший тюбик з фарбою.
- Знаєш, я ніколи раніше так не малювала. А ще мені здається, що я знаю як нам зробити його об’ємним. Коли закінчимо, обережно порозкладаємо білої фарби на гребінцях хвиль, головне не розмащувати її, тоді вона засохне, хоч і не скоро і наше море матиме текстуру.
Оскар посміхнувся і мазнув по моєму ліктю фіолетовою фарбою.
***
Люди на кораблях теж повинні мати своє небо його треба зробити.
- Але ж воно вже є, одне на всіх нас. Для чого ще якесь?
Ні ми створюємо його собі самі моє небо не таке як твоє у віри андріївни воно теж геть зовсім інше в кожній хмарі ми бачимо щось різне ми самі для себе надаємо їй форми і змісту
І ми зробили його. Із шматка дроту і вати ми зробили небеса, що можливо колись будуть навіть заселені чиїмись ляльковими богами.
- Оскаре, звідки в тебе такі ідеї? В тебе надзвичайно багата фантазія. Знаєш, я дуже сподіваюсь, що одного дня в тебе буде можливість щось ще намалювати, мені було б дуже цікаво подивитись.
Завтра я тобі щось покажу
Наступного дня Оскар привіз із собою альбом з фотографіями. Разом із двома іншими волонтерами ми дивились його неначе кінофільм.
- Я не хотіла говорити того при хлопчику, але його батьки – геть безголові і безвідповідальні. Повезти малу хвору дитину не просто в іншу країну, але в Африку! А якби його припадки стали б серйозніші, ніж зазвичай? Якби погіршення? Я ж думаю, що до найближчої лікарні від їхніх наметів було ж неблизько. Імунітет у нього теж не дуже, а там же є різні тропічні хвороби.
- Але ж, Віруню, ти ж бачила як там гарно.
- Ну то й що? Ризикувати життям дитини щоб побачити теж саме, що і в столичному зоопарку? Так в зоопарку їх іноді навіть погодувати можна та і ближче побачити. Вони просто думали тільки за себе. Егоїсти от вони хто.
Я сиділа поруч з ними, сьорбала чай з термоса, що Віра Андріївна завжди приносила з собою для чаювань після роботи. Проте участі в розмові не брала. Зрозуміло що я була рада за Оскара і якщо бути до кінця відвертою то думала, що його батьки - просто дуже сміливі люди, що люблять своїх дітей. Проте водночас цілком вірогідно, що я просто поняття не маю що таке бути відповідальним за когось і це моя така думка, теж ще недавно дитини, якій і самій хотілося б колись подивитись на жирафів. Але з іншого боку, нічого ж не сталось, правильно? Всі їхні подорожі добре закінчувались і наділили Оскара винятковим і унікальним баченням речей, геть непересічною уявою.
Деякі люди називають таких дітей неповноцінними. Це лише значить, що вони ніколи не близько не спілкувались з жодним із них. Мені завжди здавалось, що це означає, ніби вони обділені чимось, що в свою чергу змінює їхню «ціну» для суспільства. Але ж вони просто інші. Не кращі чи гірші, а інші.
***
Коли трапляється щось страшне найдивнішою видається незмінність навколишнього. Як правило, немає жодних знаків чи натяків як це буває в книжках чи фільмах. Навпаки, дуже часто ці дні від початку схожі на своїх попередників як діти-близнюки. Та і потім коли дізнаєшся подробиці свого власного локального катаклізму, все продовжує так само рутино крокувати в напрямку вечора, щоб завтра зранку знову стати на звичні рейки.
Я зайшла в клас і ще на половині чергового привітання з колегами, зрозуміла, що його не стало. Такі речі відчуваєш за хвилину до того як вони будуть сказані, по якійсь особливій тиші, що передує, по більшій, ніж зазвичай увазі в погляді навколишніх. Я погано пригадую що було наступні кілька місяців, але підозрюю, що обладунки моєї автопілотної ввічливості допомогли їх пережити без особливих сварок з рідними щодо моєї відсутності, не фізичної, але моральної.
Одного ранку мене розбудили крики чайок у моєму ж сні. Мені здалось, що це Оскар вкотре сміявся із моєї слабкодухості. Я наважилась сходити в школу. У фойє була виставка ігор, що зробили діти з різних класів. Оскарова теж була там, стояла на краю столу, біля неї була прив’язана чорна стрічка.
- Маріє, ти прийшла! Діти скучали, - Віра Андріївна помітила напрямок мого погляду, - шкода хлопчика, ти з ним була особливо близькою. Взагалі зараз виглядаєш вже краще, ніж тоді, я рада, що тобі вдалось трохи змиритися із цією важкою для всіх нас втратою, - вона зробила паузу і подивилась на мене очікуючи, мабуть, якихось відвертостей, але їх не послідувало тож продовжила сама.
- Знаєш, якщо чесно, немає нічого дивного в тому, що трапилось. Я відразу казала, що рішення його батьків всюди возити його за собою було неправильним. Зміна клімату, часових поясів, режиму харчування. Ці діти і без того не надто міцно стоять на цій землі, а вони ще й піддавали його таким випробуванням і ризику.
Я врешті відірвала погляд від столу і подивилась на жінку. Я якось тільки зараз помітила як в неї незадоволено скривлені заяскраво нафарбовані губи, як вона несе себе, ворожо і самовпевнено, немов наступаючи на співрозмовника вражаючим бюстом. О як же вона гордилась собою, своєю «жертвою», своїм псевдо альтруїзмом. А ще вона говорила серйозно. Це не було помутніння від горя чи якийсь гротескний жарт. Я шукала в її очах сліди внутрішнього надлому, жалю чи затаєної безпорадності. Шукала і не знаходила. Тріумф. Полегшення. Справедливість була відновлена. Світ був саме таким яким вона його знала і ніхто не міг вирватись за установлені всередині нього рамки. Оскар не був виключенням, а тільки божевільним Ікаром-калікою, що хотів не просто полетіти, але створити своє власне небо.
Віра Андріївна не дочекавшись від мене ніяких слів повернулась назад до класу, а я пішла геть. На краю столу лишилась тільки чорна стрічка. Це було крадіжкою, але тепер мені було байдуже.
Цього разу я все мала зробити сама. Вийти з лабіринту. Зробити те що важливо, а не те що треба. Він від народження не відповідав вимогам експозиції. Він не любив чорного. Він хотів жити.
Подібні роботи
