Лабіринти

Кожен з нас має перед себе лабіринт, що його проходять ті, кому цікаво побачити тебе неозброєним. Тільки от мій лабіринт підозріло схожий на концентричні кола. Кон центричні. Сконцентровані навколо центру, а саме на мені, а тому мій «лабіринт» не має входу, тільки доріжки, що на різній відстані від центру. Проте знову ж таки, на них Гість ходить навколо мене і моїх власних капризів і в оточенні пір’я із моїх неіснуючих крил, що з них завдяки вірі єдинокровних зі мною людей реальним стало тільки оте от пір’я. Воно буває різним, колючим чи пухнастим, може неприємно липнути до губ Гостя, або ж навпаки прихильно осідати на його плечах.
Я відчуваю себе людиною, що живе біля вікна. А точніше в порожньому будинку, єдиними достоянням якого є колекція різномасних вікон. Деякі з них , крихітні і невисокі, схожі на дверцята із дорослої казки про Алісу, щоб в них подивитись мені потрібно прихилитись і там знаходиться щось, що викликає то трохи іронічну посмішку, то жалість, а іноді співчуття..
Мене ж ваблять ті, з яких можна ледь-ледь побачити нагострені чиїмось примарним ножем трикутники гірських хребтів, що по них так хочеться провести пальцями, відчути колючу шорхуватість ялинок, зануритись в пекучу прохолодність прозорої гірської крові. Так мандрує рука коханця доріжкою поміж лопаток, рельєфною стежкою далі, нижче, до вигинів стегон. З цих вікон по вечорах і вночі, особливо коли в будинку порожньо і темно, прокрадаються нові запахи, звуки, відголоски мелодій, що мозаїкою складаються в голові у відчуття туги. І я , тягнуся до верху, біліють пальці, вчепившись у край підвіконня, мені хочеться туди, до них, до тих гір і неба.
Тільки от правда в тому, що виходячи в чергове вікно, коли врешті до нього дотягнувся, умови по суті ті ж самі, ти лишаєшся сам із собою і власноруч знаходиш якісь нові вікна до яких тягнутись, замість того щоб наповнювати затишком цей великий будинок із купою безладно звалених сувенірів із минулих, пройдених картинок. Адже всі ці вікна насправді – картинки, що їх анімують своєю присутністю люди і завдяки ним і тільки для них вони є такими якими ті їх створили. Приходячи у створену кимось картину, вона однак для тебе лишиться пласкою і недосконалою, в ній завжди буде не вистачати когось чи чогось невловимого, яке ти продовжуватимеш шукати.
Та останнім часом хазяйка в цьому негостинному будинку щось згубила, отой стержень, що тягнув вверх, відкривати для себе нові реальності, що давав сили йти далі. І разом з ним почав валитись будинок, почав текти дах і павуки сумніву швидко завішали своїми гірляндами усі вікна на манер щільних гардин, що не пропускають ані трохи світла. Здається, що навіть фундамент почала підмивати вода, бо підлога під ногами хитається, тікає..
Кола. Не дивлячись на них в будинку бувало чимало гостей і кожному з них хотілось дати з собою щось із власної уважно підібраної колекції Речей, хотілось щоб вони їм допомогли, дівчині із затравленим поглядом – додали впевненості в собі, старій леді із ворохом горя за спиною – забрали трохи болю, що в’ївся навіть у посмішку, а хлопцю, що цілком випадково прийшов із геть зовсім іншого часу – трохи радості і відчуття потрібності. Дівчинка завжди була самонадіяною, її особисті талісмани лишались тільки речами, що збирають пил і трохи дратують око. Все що вона добре вміла це підтягуватись до наступного вікна і тікати від почуття вини, що вона його відчувала перед кожним з них, бо там, біля тих гір, в неї був шанс стати не собою.
Там, в тумані, моїй запаленій, нездоровій уяві малюються картинки, образи і силуети, шепотки, обіцянки і помилки, що ніколи не будуть матеріалізовані.
kot_chechir
kot_chechir
land icon
17
view icon
Поезія | Версія для читання 29 тра 2018 о 12:00
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2021