М.К.

Ти часом озираєшся в юрбі,
Хоча тебе давно ніхто не кличе.
Русявий серпень грає на трубі,
Пливуть, як музика, чужі обличчя.

Уже не знаєш, де подів ключі,
Щоб всі замки відкрити на воротях.
На мить простягнеш руки до свічі —
Її погасить твій душевний протяг.

У сон полинеш. І присниться міф,
Давно забутий, а проте бентежний:
Ти, наче гордий молодий Сізіф,
Свою під гору котиш незалежність.

І ось, нарешті, викотив. Зумів.
Добрався до манливої вершини.
А озирнувся — друзів розгубив,
І замість щастя — камінь самотини.

Униз біжиш. В безплідній боротьбі
Свою скорботу гордістю косичиш,
Та часом озираєшся в юрбі,
Хоча тебе давно ніхто не кличе.
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 08 гру 2011 о 23:43
мітки: вірш, поезія
Дуже гарно. Як свіжий ковток холодного чаю на тлі спекотного шаблонного літа із банальними температурами.
05 січ 2013 о 02:12
Анонім Критика
Ви порушили досить важливу тему. Адже дуже часто людина, прагнучи чогось, озирається на думки інших, заради визнання і самоствердження іде вперед, а згодом з'ясовується, що те, що вона здобула менше за те, що вона розгубила на своєму шляху. Тоді постає питання: у чому цінність досягнутого? чи варте воно усього втраченого, загубленого?
14 гру 2015 о 20:10
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024