М.К.
Хоча тебе давно ніхто не кличе.
Русявий серпень грає на трубі,
Пливуть, як музика, чужі обличчя.
Уже не знаєш, де подів ключі,
Щоб всі замки відкрити на воротях.
На мить простягнеш руки до свічі —
Її погасить твій душевний протяг.
У сон полинеш. І присниться міф,
Давно забутий, а проте бентежний:
Ти, наче гордий молодий Сізіф,
Свою під гору котиш незалежність.
І ось, нарешті, викотив. Зумів.
Добрався до манливої вершини.
А озирнувся — друзів розгубив,
І замість щастя — камінь самотини.
Униз біжиш. В безплідній боротьбі
Свою скорботу гордістю косичиш,
Та часом озираєшся в юрбі,
Хоча тебе давно ніхто не кличе.
МІРА
9
0
18
Поезія | Версія для читання 08 гру 2011 о 23:43
Дуже гарно. Як свіжий ковток холодного чаю на тлі спекотного шаблонного літа із банальними температурами.
1
Анонім
Критика
Ви порушили досить важливу тему. Адже дуже часто людина, прагнучи чогось, озирається на думки інших, заради визнання і самоствердження іде вперед, а згодом з'ясовується, що те, що вона здобула менше за те, що вона розгубила на своєму шляху. Тоді постає питання: у чому цінність досягнутого? чи варте воно усього втраченого, загубленого?
Подібні роботи
