африканське

Тоді кожен розквіт мав свою густину пам'яті. Й сонце вкривалося піною білення власного заходу. Не було назв речей – мови залито вогнями ритуалів. Й звіри відбивались у очах сумних мисливців на слонів. Вони вже вигнули свої луччя у інший бік, щоб з легкістю вбивати слонов'ї тіні...такі липкі й з присмаком латаття... Їхнім жінкам доводилось зрізати бивні й закручувати їх у кільця – тоді вітер сам змінював свій напрям – він навмисно розбавляв повітряними слинами материнське молоко – і сливи у той час падали з дерев, випадково ковтаючи власну кістку.
Бачені африканські пустелі....які сновидіння дозволили вам витворити цю вічновагітну верблюдицю? Вона набита перезрілими плодами, які ніколи не зможуть покинути її тіла. Дикі бджоли збирали мед з розквітів молока, що випаровувався сумними пагорбами її спини....
Чорність вистиляла пройденність доріг, й лускі ящірки, скидаючи шкіру вповно вкривали ті прерії мороку їдким запахом крові, що не з вен. Крові, що вилилась з розколу дихаючих пульсарій тверду – вона як вода, хоч смак має густіший, та все надповнює – й виливається за край світу....
Потонулі кораблі ще чекали свого народження, а створювачі колообігу винаходили квадрати. Богині дарували своїм тілами тисячовусте коханців, що колись вже померли, але завогкі води їх викинули із себе знов – у ласощі богинь, понівечіних безсмерттям. Вони, виплоджуючи нескінченості, вимолювали собі життя для вибуху.
Ті трави вже змінили напрям росту... Й мисливці вже не бачать тіней слонів...
Їхні жінки почали ліпити дивний посуд з блакитної глини – своєю витягненістю він нагадує вуста померлих коханців, а висотою – гостроту бивнів. Сонце вечору заходить у лона верблюдиці, яка кожен день очищує їх виходом плоду. Кров потрапляє у венне, робиться відзвуком битв, вже з'їдених землею замість м'яса...