Залізні нерви стають мокрими, м'якими, розлитими, насичені тобою і мною - нами. Фальш, будні, неприємний запах неділі, бо завтра знову треба щось робити. Це звичка. Або абсолютно нічого не робити. Частіша звичка. Хтось колись і десь запитав мене, що у мене в душі. А я відповів їй - все те саме, що і на вулиці: розбиті роками дороги, зроблені руками міста де всі збираються в коло і розповідають одне одному, як їм самотньо. Також розказував їй про болото, про листя, тінь і про парту, за якою сидів і писав літературу, коли ще був людиною. Намальоване серце - хоч і навіть воно іноді боліло, бо тліло від вогню. Такі дрібниці як довіра чи любов ставали ще більш дрібними, коли весна змішувалась з твоєї відвертістю та тупістю. Так, в цьому сенсу звісно взагалі не було, але чи потрібен сенс щось змінювати, коли тобі по справжньому так тепло на душі....
