Любов, про яку оповів вітер
- Сумуєш, внучко? Знаю-знаю, що тобі тут невесело... За яку ж таку провину тебе заслали батьки так далеко? – промовив з усміхом.
- Та я сама захотіла приїхати, - видумувала на ходу, - відпочити, так би мовити, від міської метушні.
Дідусь пильно подивився на мене. Мабуть, тому, що мої слова здавалися йому дуже неймовірними.
- Проштрафилася я... Поїхала без дозволу батьків в чуже місто на вечірку. Ну, що зробиш, тусовщиця я!
- Ех, внучко, завжди знав, що в тебе шило заховане в дупі. Ні дня без пригод! І в кого ж ти така вдалася? Напевно, в мене. Я теж у твоєму віці був ого-го! Вітер, а не парубок!
Я, сама того не бажаючи, іронічно підняла одну брову. Дідусь продовжував далі: «Зараз ти думаєш, що я старий, як пень, немічний, нічого в цьому світі не розумію. А я ж не завжди таким був!» Він замовк, поринувши в спогади, а я нарешті зупинилася на одному з телеканалів, де мою увагу привернули мальовничі пейзажі Греції. Ведучий якраз розповідав про античність та грецьку міфологію.
- О, як цікаво! Яка в людей історія, звичаї, культура... Не те, що в нас! Взяти хоча б їхню міфологію...
- Ну, що ж ви за покоління таке, у всьому своєму шукаєте ґанч, а чужим милуєтесь! – сердито забуркотів дід Лесь. – А чи відомо тобі, що наша, слов’янська, міфологія теж дуже багата? Взяти хоча б головного бога– Перуна. Він був повелителем грози, грому і блискавки. А ще були Велес, Сварог, Мокоша, Лель... Ого – го! На кілька твоїх грецьких міфологій вистачить! – я зручно вмостилася на дивані в очікуванні цікавої історії. – А скільки було менших божків, різноманітних демонів та інших створінь...
Раптовий порив вітру, який з силою увірвася крізь прочинене вікно, змусив старого замовкнути на мить. Він підвівся, неквапом підійшов до вікна і зачинив його. «Не турбуйся, брате, не видам я ваших таємниць!» - прошепотів ледь чутно. Знову повернувся до внучки, яка з нетерпінням чекала продовження.
- А чи знаєш ти, що вітер у стародавніх слов’ян був не просто потоком повітря, а божеством? Його уявляли в образі гарного, палкого юнака з буйно розвіяним волоссям, з чорними бровами та блискучимим очима. Іноді його називали Перелесником, Летавцем, Змієм. Кажуть, великим спокусником був... – тут дідусь усміхнувся якось навіть гордовито.– Жодна дівчина не могла встояти перед його чарами... Але щось я захопився... Набридаю тобі своїми старечими спогадами. – старий почав підійматися, щоб встати.
Я рвучко схопила його за руку, благаючи продовжити свою розповідь. Старенький прокашлявся пару раз, ніби прочищаючи горло, і продовжив: жив-був на світ Вітер. Нікому не було відомо, звідкіля він взявся і скільки йому років. Здається, Вітер був завжди. Мінливий і непостійний, то ніжний, як дитинча, то грізний, як сам диявол; гарячий, як вогонь, або холодний, як крига. Понад усе на світі полюбляв він гарних дівчат, але природа вітру непостійна, тому кожне нове кохання так швидко гасло, як і спалахувало. Довго не висихали сльози у покинутих юнок, а Вітер вже інших обіймав і палко цілував іншу. Так минали віки у щоденних любощах та відпочинку, та ось одного разу, пролітаючи над карпатськими лісами, помітив Вітер-Перелесник дівчину незвичайної вроди. Вона збирала лікарські трави, розмовляючи з кожною квіткою. Летавець став біля неї, як вкопаний. Знав, що вона його не побачить доти, доки він сам цього не захоче. Яка ж вона була прекрасна! Довга русява коса, зелені очі, наче води Синевіру, тонкий стан. Вітер незнав, що з ним відбувається... Серце, наче виривалося з грудей; хотілося співати і водночас плакати. Хлопець не міг повірити своїй здогадці: він закохався! Раптом дівчина озирнулася і перелякано огледілась, голосно запитала, хто тут. Перелесник зрозумів, що вона його хоч і не бачить, але відчуває. Красуня була не простою селянкою, а з давнього роду мольфарок. Вітер показався їй і сталося так, що вони закохалися один в одного. Не варто й казати, що їхнє кохання було незвичайне, бо ж не щодня безсмертний закохується у людину. Воно було міцнішим, яскравішим, жертовнішим... Розуміли обоє, що їм один без одного не прожити. Змилостивились боги, бачачи страждання закоханого Вітру, вирішили дати їм шанс бути удвох, та попередили, що кожному доведеться пожертвувати чимось цінним. Вітер, ставши людиною, мав позбутися свого безсмертя та сил, а Марія... Та закохані навіть не дослухали до кінця, на все були згодні! Піднявся хлопець високо в небо і кинувся камнем додолу. Коли очуняв, відчув нестерпний біль. Такий, як відчувають тільки люди...
- Ось і все, внученько... – закінчив дід.
- Як все? – зірвалася я. – А що було потім?
- Все ти хочеш знати... Гарно вони жили, щасливо... Доки Марія не померла, народжуючи йому сина... Це і була її плата богам за кохання до Вітру. – очі дідуся наповнилися сумом.
Я сиділа і не знала, що сказати... В голові крутилася одна думка:
- Дідусю, а твоє ім’я – Лесь – раптом не від Перелесника походить?
У відповідь старенький тільки загадково усміхнувся, приклав зморшкуватого пальця до губ і прошепотів: «Тсссс!»
Оповідання опубліковане у вересневому номері журналу "Мистецькі грані".
Mozaika
5
1
18
Проза | Версія для читання 08 кві 2013 о 21:13
мітки: проза, оповідання, вітер, міфологія, легенда
Allochka
Критика
Захоплююче оповідання. Гарна назва і вдала реалізація творчого задуму. Вбудована у сюжетину канву легенда як завжди закінчується на найцікавішому місці. Читаючи такий твір, уже вкотре переконуюся у багатстві наших фольклорних образів.
Подібні роботи
