Пролог (частинка з того, над чим почав працювати)

Я ніколи не розумів тих людей, які говорили, що не бачать снів. Часто доводив їм, що це нереально, натомість шукав оправдання в незрозумілій амнезії,яка наступала перед тим як вони прокидались , або тим, що вони просто не беруть сни до уваги. Адже як можна не бачити сни?! Це ж те саме, що прожити день нічого не побачивши,не почувши та не відчувши. Це те саме, що ізолювати себе від реального та віртуального світу водночас. Поставивши границю думкам,мріям,бажанням. Це значить не існувати, але бути, бути присутнім в цьому житті,на цій планеті, в цьому суспільстві і саме в цю мить. За приклад уявіть - ви знімаєтесь в кіно,але у вас немає ролі. Ви начебто є потрібні у ньому, але вам про це ніхто не скаже. Ви як легенда, про яку всі чули,та ніхто не бачив. Так і сни, для тих хто їх не бачив змальовувались в моєму розумінні саме цим словом - легенда. Звучить так безглуздо, але як по іншому пояснити це, я не знаю. І саме так я уявляв ніч без снів до цього часу. Бо витратити стільки годин лише задля фізичного відпочинку?! Ні,це безглуздо! Ми ж не роботи, наділені тільки однією матерією. Ми люди, ми наділені душею та духовністю. І духовність ця є вища матерії. Тому сни, вони призначені для чогось більшого. В моєму розумінні вони як «допінг» нашій уяві, мріям, натхненню, та думкам. Адже як часто те, чого ніяк не знаходимо в буденності, приходить до нас в снах. Тому я б досі не повірив вам почувши що сни до вас не приходять. Посміхнувшись та сприйнявши це як жарт, я б почав розказувати про новий сон, який переглядав вдруге,тільки розплющивши очі зранку. І мабуть,за час нашої бесіди, я б в певній мірі змусив ваш світогляд поглянути на це по іншому.

Та це було б так до цього часу,але не тепер, коли сни набули для мене іншого значення. Це не значить що я вже їх не бачу,ні. Просто вони вже не ті. Вони стали такими схожими на реальний світ…пусті картинки без будь-якого змісту та сенсу. Просто спливають одна за одною. І ось уже нова картина,а я так і не вловив суті попередньої. Стараючись роздивитись хоч щось в них, пришвидшується тік. Все зливається…я божеволію. Закриваю очі, на мить вгамовую свій головний біль. Але так хочеться розплющити, знову побачити щось знайоме перед собою, та відчути хоч краплю радості, яку відчував колись. Переконуючи тоді весь світ, я дивувався вам всім. І тепер мабуть мав дивуватись сам собі, але і на мить не задумувався про це. Тим паче навіть не спробував переконати себе. І хоч знову хочу побачити її,загадкову тінь , яку вже кілька місяців не можу наздогнати. Наздогнати, поглянути в очі і сказати:

- Забери все, тільки поверни мені мої сни! А тоді, просто дай мені спокій!

Я б навіть не поцікавився хто вона, звідки з’явилась, чому саме до мене прийшла. Просто чекаю, щоб побачити її. І ось минає вже тиждень, а тіні так і не має. За цей час все настільки опустіло, що й останні краплі надії вже сплили. Натомість мій мозок далі наївно обманює себе. Давши нам обом мрію чи мету, він одразу ж краде її, сховавши в найпотаємніші куточки свого простору. Подалі від мене і мабуть себе самого. І як же все це смішно та по дурному. Закривати очі коли ти і так вже спиш. Бачити сон,в якому намагаєшся заснути і когось чи щось побачити. Мабуть я справді, божеволію...

....далі буде...

(с) Андрій Петльований

поки можу опублікувати тільки пролог незавершеного оповідання. В ньому і половини суті твору не розкрито,але частинка думкиє)

можливо комусь сподобається)