Іноді, ну буває ж так правда? Що? І не кажи що у тебе такого не було. Що вона-він не спали ночами, бо болить, ні це не хороба і їм не потрібно вирізати апендицит та лежати, коли на тебе дивиться молодий хірург. Це зовсім інше. Це те, про що немає що сказати, коли ти сидиш поруч біля неї. Ти хочеш підійти, обняти, сказати що ти був не правий. Впасти на коліна, та цілувати їй руку. Цілувати її душі, бо в такої, як вона існує не одна душа. Кожна наступна мить - це те саме, що біля серця ніж. Руки сковані, думки під замком, а язик який навіть не може сказати слово " Привіт" - тільки змочує горло. Так боляче, до біса сука боляче бачити те, що кохаєш і так відверто ігнорувати це. А можна просто підійти та обійняти свою долю, своє майбутнє, своє щастя, яке закінчеться тільки тоді коли ти помреш. Нема що далі казати, бо казати просто лінь, а те що за вікном, то там болото та протоптані дороги черевиками. Ті стіди навіть не змиє дощ, то вічне, а вічне - значить назавжди. Чорне довге волосся, та усмішка як у янгола. Це все те, що руйнує мої сни, руйнує мене. Просто так із середини, так нагло і так звично. Сліз немає, бо нема її, ту яка так хочеться кохати та бути тим, ким ти соромишся бути - таким чистим від брехні, наглості та бруду буднів. І просто ти сам не хочеш розуміти, що тобі показують, що тобі пропонують залізти в душу, а ти одразу міняєш тему і відповідаєш, що ти завтра зайнятий, і потім сам ще не знаєш що будеш робити. Ми такі різні, але серце практично у нас всіх однакове, просто в когось болить, а у когось навіть його нема бо пустота дзвенить так тихо, що не чує та не розуміє навіть Бог.
