ПтАШКА.

Світ переламався і випав через вікно. Пальці в безсиллі шукають на стіні
випуклості, щоб зачепитись за розплавлену реальність. Стіл, вікно, руки і
ти посеред кімнати спадаєш хвилями із стелі жовтими пелюстками мертвих
троянд. Вогонь виривається назовні тоненькими лебедями, які піднімаючи
крила злітають у нічне вікно. Місяць викурив вже п'яту цигарку і спустився до
0-24 купити нову пачку. Темно. Чому місяць мене покинув на самоті із уявними
реальностями. Ти де?! Кричу я йому та він, щось теревенить продавщиці.
Лебеді летять розрізаючи небо своїми рожево-брунатними крилами, від яких
спалахує небо і хмари. Все горить, і очі втікають брудними сльозами по моєму
обличчі. Яскраві вогні все дужчають вже більше пів неба згоряє в жовто-
червоних кольорах. Пальці натикаються лише на ніжно відполіровані поверхні
життя. Я помираю, задихаюсь від небесного диму, що біжить на мене. Все,
кінець…пальці натрапляють на твій образ, на твої фіалкові очі, я чіпляюся за
них одерев'янілими пальцями лівої руки. Зачепився за реальність.
Лежу із широко відкритими очима на піску, що купами звалили біля нової
шістнатцядки, так і забувши добудувати будівлю.
Сонце піднімалось над горизонтом. Схід так і не встиг побачити. Піднімаю
своє потріпане віками тіло, і обтрушую руками із одягу пісок, і частинки того,
що я побачив.
Йду мертвим містом, воно завжди для мене мертве і наповнене думаючими
мерцями.
Колись давно по синьому екрані йшов фільм, де людина хотіла літати,
хотіла стати птахом, його так друг і називав пташка…
Я заблукав у своїх світах…
Зайшов до кімнати і поклав на газ чайник із водою, люблю пити чорний
чай. Полум'я облизувало мокрий метал і плювалось у простір. Вода ніжно
почала сичати і я опустився в тепле крісло. Завтра понеділок, і треба йти на
пари, яка буденність після вчорашнього дня. На рождяку я трохи перебрав,
настільки, що загубився у пісках недобудов. Мозок не переставав робити
у кузні - так гримів молотом по кувалді, що аж дрижали мої очі. Вода
забулькотіла пускаючи пар із носа. Кинув трохи чорного листя в чашку і
залив кип'ятком. Все варилося в голові. Губи опікала гаряча суміш. Підвівся
і попрямував до ванни там у дзеркалі я побачив фийсу аборигена: щетина на
моєму обличчі колись пішла б на щітки. Пошкрябавши нігтями синьо-червону
кляксу над бровою перекосився від болі. Звідки вона взялась, хоч убийте, але
не пам’ятаю. Допив чай і поставивши чашку на підлогу почав приводити своє
лице до форматів, які читає цивілізація.
На самому цікавому забелькотів мій мобільний. Лишивши напівпокрите
лице на форзаці дзеркала, пішов на кухню, де поміж немитого посуду і
шкарпеток знайшов свій кірпіч (цеглу).
- Слухаю. – промовив я, навіть не прочитав хто, мені дзвонить.

- Які у нас завтра пари? – почув я жіночий голос.
- Це ти мене питаєш? Смішно, я навіть не знаю на скільки треба йти на
фак.
- А ти будеш йти?
- Не знаю.
- Скільки знаєш вже питань?
- З чого?
- З Молекулярки.
- А шо в нас колоквіум?
- У нас сьогодні в дві години залік.
- Як? – почув я сміх. – Ні, чесно, я ж ще не був ні на одній парі із
молекули. А хто у нас веде?
- Прокопов, знаєш такого?
- О, у нас стільки спільного багато.
- Що, і тобі хлопці подобаються – вона аж Бризнула сміхом.
- Що? Ні! Як ти таке могла подумати про мене!
- А що тоді між вами спільне?
- Ну, є одна така штучка.
- Штучка???
- Угу і ще ми обоє не знаємо молекулярну біологію.
- Ти мене розсмішив, ну, а штучка?
- Сьорі мені треба йти доголити свою морду, бо зара виключать воду,
а про штучку я тобі потім розкажу лекцію, може навіть покажу
унаочнення.
Вона щось хотіла відповісти та перервало, мабуть, закінчились гроші,
подумав Штірліць, і я пішов продовжувати свою чорну справу.
Все життя розклеїлось на маленькі шматочки картону із пральних
порошків. Колись показували мультик, де із картонів був побудований цілий
світ мені так він запав у голову, що я вирішив щось подібне зробити. Збирав
коробки від макаронів (колись їх продавали в коробках, таких, як і пральні
порошки), і коли я назбирав багато? то взявши клей і ножиці приступив до
втілення задума у життя. Потім я зрозумів, що нафік це мені здалось. Не
так воно виглядало, як мені це хотілось. А тепер знову щось подібне, повне
розчарування сильно стукало від холоду зубами. Холодна вода стікала по тілу,
змиваючи всі ідейні принципи життя. Вийшов із душа і, витираючись, сів за
комп поганяти трохи кваку. Чому все виходить не так, як ми цього бажаємо?
Подеколи навіть виникають запізнілі образи бажань, та це лише подеколи, і
то запізно. Сиджу в кімнаті і дивлюся, як по небу плавають сірі зірки, а десь
там далеко чути тихі звуки чути, як шльопками чешуть асфальт мертві душі.
Чашка із міцною чорною кавою різко розбивається в моїй голові, руйнуючи
меланхолію. Тупо дивлюсь на світ і на відкрите вікно, я заснув. На підлозі
лежала розбита глина, що колись була чашкою із ручкою і залишки міцної кави,
що колись була чорним чаєм…
- Ну і за, що поговоримо? – запитав мене викладач.
- А про, що ви б хотіли поговорити? – запитую препода у відповідь, і

Посмішка на 29(3 зуби я загубив все-таки там біля недобудов).
- Ви були хоч раз у мене на лекції?
- Звісно – відповідаю я - мені тоді так закрутило, що ви мене відпустили
із пари.
- Щось я не пригадую.
- Та це було давно, ще на першому курсі, коли ви у нас вели вірусологію.
- Та я про теперішню дисципліну!
- Дихайте глибше, заспокойтесь, ви мені так тоді, як лектор сподобались,
що я вирішив не руйнувати цей високо інтелектуальний образ. - Мало
не втримався, щоб не розплакатись.
- Ви що, маєте мене за дурака?!
- Звісно ні вам до нього ще далеко.
- Я думаю, що ви прийдете весною здавати цей залік.
- Вибачте, якщо я вас образив, та ви мене по суті ще нічого і не запитали
по темі, що я б з радістю прийшов весною та на жаль я знаю всі питання
мого білету.
- Та невже? Зараз побачимо!!
- Не можна так злитись, бо можете перетворитись після опівночі на
великий червоний помідор.
- Все, пішов звідси!!!!
- Та не кричіть так, чи ви забули, хто у вас завкафедрою?
- Ти мені погрожуєш?
- Та ні, просто батько вас на жаль не зрозуміє.
- Ти, ти, ти!!!
Я залік здав…
Йду вечірнім містом, і дивлюсь, як старі ліхтарі заглядають під
сукні дівчат. Їх ніжно жовте світло, наче люмінесценція від свічки на гробі,
висвічувало мене і місто на шматку фотопаперу.
- Посмішка, зараз вилетить пташка!!!!
Загоджу в магазин. Він дешевий, і тому мені подобається. Мене дістали
помпезні навороти світу, хочу простоти, простоти…
- У вас щастя продається? – запитую в продавщиці такими не винними
очима, як в Ангола.
- ЩО??!! – дивиться на мене поглядом «іди на хуй», «пиздуй удсі», « поза
47».
- Якщо не має щастя, то дайте п’ять пляшок водки.
- Якої?
- еніпофікголовненедорогоїшкодащоуваснемаєщастяябкупивчесно.
М

речитативом викидаю їй букви на прилавок. Вона їх акуратно підбирає
розкладає на слова, розгладжує пожмакані кути, і довго вичитує, думає,
що я поїхав поїздом – «Львів – Солотвино» чи «Солотвино – Львів».
Вона розривається, не знає який вибрати рейс.
- Дякую.
Йду містом, але із пакетом повним дьєрма. Все можна купити,
все продається, і душа, і тіло, і любов, і смерть, і кайф, і життя. А я хочу

ЩАСТЯ!!!!!!так мало, хоча б крихту від великого пирога, будь ласочка!!!!
Рву руками чорний асфальт, який спотів від людей, які лізають по ньому
обрізаними шматками свого життя. Чому так все стікає в унітаз?!! Чому?!!
Ключі боляче по дряпавши шкіру дверей влізли в замок. Поворот , звук, відрив,
відкрив, зайшов, закрив…
Відкрив пляшку біленької і почав заливати душу. Горло сильно
опікає дешевий замінник щастя. Це не надовго – напівповорота годинника
на Божій руці. Викидаю життя в ящик для брудної білизни. Давно я вже його
не стірав, чи правильніше використати слово – прав. Хоча яка різниця, що я
говорю? Закурив цигарку і відкрив наступну пляшку. Чуєш запах? Це дим
мого колишнього щастя. Сміюся всіма шибками отетеревілої на сходах до
Бога душі, а вона лише по збочинськи облизує великим язиком палець правої
руки. Кидаю в неї пляшку. Душа втікає, скаче вниз на мокрий асфальт. Все
бігає загадковими колами. Викидаю через вікно все, що мені залишилось, воно
запашними блювотинням розляглось на мокрому асфальті поряд із розбитою
душею…
Дзвонить будильник, а в голові торнадо – Аклірог. Не можу
поворухнутися, падаю клубком тіла на підлогу. Ноги не слухаються і
страшенно болить голова. Дуже болить голова. Важко піднімаюсь на ноги які
по зрадницьку болять. В кімнаті запах аж висів на люстрі носа. По кімнаті
розкидані пляшки від горілки. І вікно, яке розбите, мабуть, пляшкою, і велика
купа секенд хенда. Йду на кухню п’яними кроками по свіжо обпісаній доріжці.
Вчора було забагато. Вода на газові закипіла. Кидаю в чашку трохи зелені і
заливаю все окропом. Чотири ложки цукру і йду в спальню.
Сідаю в м’яке крісло, що біля вікна, і біля якого велика драцена.
Пригублюю чай. Він виявися солодким, чому б це? А посеред кімнати і далі
лежить скручене тіло. Воно посиніло і задихається своїм же секонд хендом.
Допиваю чай. Відношу чашку на кухню, і набираю 01 на апараті, і викликаю
скору, а може я набрав 03? Не пам’ятаю. Сідаю знову в те м’яке крісло, що
біля вікна і біля якого в дерев’яній посудині росте велика драцена. Піднімаю із
підлоги книжку, і розкриваю на середині топографії. По запаху фарби я впізнав
книгу. Вона про спогади мого тіла…
- Я вагітна. – почув я її слова в повній темряві спальні.
- Що?! – не впевнено перепитую.
- Я вагітна…
- Це, що – шутка? – піднімаюся із ліжка і йду на кухню. Чомусь
пересохло в горлі, захотілось випити.
- Ні, я серйозно. Я була в лікаря. – вона чує, як розбивається стакан
напівпорожній.
- Коли аборт?
- Що?!
- Ну, ми ж не планували… - чує вона здалеку його голос, голос, який
такий чужий, холодний і пекучий.
- Я не піду!!!
- Тоді вимітайся .

-

ЩО? Як ти?... ТИ….

Вона пішла. Зібрала всі речі і пішла, пішла в темряві, залишаючи на
його ліжку поношену любов…
Він їй приносив всі троянди Каїра і цукерки made in USA. Він їй писав
і телефонував. Він просив вибачити його. І вона йому вибачила. Вона йде
по стомленому асфальту. По чорному, викладеному маленькими трупиками
ембріонів. Вони нагадують їй людські вуха. Такі маленькі і ніжно рожеві. Їх
ручки притулені до обличчя, яке перекосив хірургічний інструмент. Їх маленькі
тільця дрижать від страху. Їм страшно. Де МАМА?? Що з нею сталося.
Не робіть боляче моїй мамі!!! Не робіть… вона паде на коліна і піднімає
маленьку дитинку. Вона повністю поміщається на її великій долоні. Вона
обнімає малюсінькими, як у комахи ручками її великий палець, і дві лінії на
обличчі відкриваються, і вона чує: МАМА. Воно тихе і таке невинне слово
б’є її чорними крилами по обличчю, вибиває із сталі купу скла, яке падаючи
на асфальт перетворюється на сльози. Гіркі сльози, що боляче вдаряють
маленьких діток. Вони плачуть і кричать: НЕРОБІТЬБОЛЯЧЕМОЇЙМАМІ!!!!
Та хто чує дитячий голос. Вона підходить до моста, і бачить воду, і човен, а в
човні її синочок стоїть, і простягає до неї свої напівпрозорі тендітні ручки.
- МАМА.
- Я йду…
Дзвінок продзвенів посеред оббльованої тиші.
- Я вже йду! –кидаючи кудись далеко тупу книгу промовив я.
Відкриваю двері, а там двоє в білому
- Це ви викликали скору?
- Так, захотє, він там лежить на підлозі.
Вони зайшли і побачили моє тіло воно вже померло…
Я расскажу сказку про драконов
И тихо плакать на руках.
И голубей что плавали в крови в лесу
Прости за кровь и за утраты
А вечером под звуки стонов
Вся жизнь в кривых крестах
К тебе свою любовь снесу
Не так упали карты.

Без тел взлетать до потолка
И в бархатной листве дубов
Купаться как безликая толпа.
Кричать совой

Убить дракона на полях
Своими жадными глазами
И пить и целовать во снах
И жить мечтами.

Задзвонив будильник. Важко болить голова Не можу поворухнутися,
падаю клубком тіла на підлогу. Ноги не слухаються і страшенно болить голова.
дуже болить голова. Важко піднімаюсь на ноги які по зрадницьку болять. В
кімнаті запах аж висів на люстрі носа. По кімнаті розкидані пляшки від горілки.
І вікно, яке розбите, мабуть, пляшкою, і велика купа секонд хенда.
Важко. дуже важко. Бля. Як все задовбало великим дятлом прямо в
жопу. Чому тепер, коли стільки часу спустив в унітаз вона до мене прийшла.

Чому???????????????????.
Виходжу і йду на автобусну. Сам зруйнував самого себе. Бля. Чому
так болить душа? Я яяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяя. А може це теж
сон? Може наше життя і є великим і довгим сном і може зараз продзвенить
будильник і прокинемось, щоб знову прокинутись?
Не знаю. Я багато чого не знаю. Шкода Таню. Я її любив, але хто міг
знати, що вона через рік після аборту викинеться із моста в річку. Я її поховав
із шматком свого життя із усім своїм щастям. Вона вбила не себе, а мене.
МЕНЕМЕНЕМЕНЕМЕНЕМЕНЕМЕНЕМЕНЕ!!!.
СІВ У МАРШРУТКУ. Вона тихо пливе по планеті на ймення земля.
Земля, а де я? де те що ми називаємо життям. Як мене все задовбало. Задовбало
великим дятлом прямо…
Стою на краю стіни великого зруйнованого замку. Дивлюся в
далечінь і бачу її. У неї на руках мале немовля і вона махає мені рукою.
Вона щось шепоче та вітер зриває з її губ недозрілі слова і кидає на асфальт
напіврозбитими бутонами. Пелюстки осипаються жовтими краплинами життя.
Я йду до неї, я йду…

Світ переламався і випав через вікно. Пальці в безсиллі шукають на
стіні випуклості, щоб зачепитись за розплавлену реальність. Стіл, вікно, руки
і ти посеред кімнати спадаєш хвилями із стелі жовтими пелюстками мертвих
троянд.

Колись давно по синьому екрані йшов фільм де людина хотіла літати,
хотіла стати птахом, його так друг і називав пташка…

Я падаю мертвим тілом. Тіло померло, як і душа, ще тоді. Я бачу людей які
тикають на мене пальцями. Вони біжать до мене, щоб облизати краплі крові,
що виступили на камінцях…

Продзвенів будильник…
Ужгород
Листопад
2006
land icon
17
view icon
Проза | Версія для читання 11 гру 2012 о 12:55
Показати всі коментарі (4)
та ні, все моя уява
14 гру 2012 о 19:17
спочатку трохи незрозуміло, про що йде мова, але чим далі читаєш, тим більше подобається твір. дуже цікаво передано актуальну сьогодні ідею і переживання головного героя. немов дійсно на папір потрапили його думки. також метафори класні.
а все ж вкінці будильник задзвонив
14 гру 2012 о 20:27
так тема актуальна, дякую за відгуки.
16 гру 2012 о 12:55
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2021