Анте Домінус. Глава 1: Проклятий годинник.
Того вечора ніщо не передбачало чогось нового на його шляху. Погода була відповідна осінній порі року: було холодно, а на небі то згущувалися то розсіювалися хмари. Часом із них сипав куций дощ, намочуючи тротуари і лякаючи перехожих, які, поспішаючи, не прихопили із дому парасольок. Ті ж, що мали автомобілі, комфортно в них сиділи і слухали по радіо якийсь музичний канал; одним словом, їх не лякало, яка зараз погода. Сірість і нудота спостерігалася всюди, окрім динамічного вітру, який свистів по покрівлях домівок і гнав одинокі, залишені дбайливими прибиральниками вулиць, жовтогарячі та червоного відтінку листочки. На ігрових майданчиках біля житлових будинків не було дітей, вони надавали перевагу сидіти в інтернеті у своїх теплих домівках. І навіть дбайливі мурашки, яких частенько можна було побачити по дорозі у ВУЗ, зараз затишно перебували у своїх незчисленних підземних каналах.
Той вечір не був нічим відмінний від решти таких вечорів, окрім факту, що багряний червонець на землі належав не тільки листю. Під мостом, де кожного дня по пару разів проходив хлопець, лежали пару мертвих тіл із важкими ножовими пораненнями в різних місцях. Їх ще ніхто не побачив до цього часу, бо це надиво нелюдне місце, що поєднувало два раніше зазначені міста і примикалося до третього Террамелар. Їхня кров стікала гарячим струмком і впадала в канаву, що протікала обабіч дороги. Що ж то були за мертві тіла, що спричинило їхню смерть та яке відношення вони мали до Роберта було невідомо... Поки що...
А було все так: як завжди, під покровом темряви, наш герой ішов додому, переповнений думками про фізику та слухаючи по MP3 плеєрі якісь пісні. “Треба буде обов'язково здати цю практику ще до четверга, тоді я зможу провести п'ятницю, вишукуючи інформацію по моїй науковій роботі, - думав він. - Мабуть, я таки скористаюся підтримкою моїх компаньйонів і наважусь на роботу в групі, адже в мене немає часу робити все самому, як задумував на початку”. Ноги ступали в такт мелодії Найтвіша, м’які тіні падали від галогенових жовтих ламп на білу недавно пофарбовану стіну кладовища, розташованого по лівій стороні від стежки. О так, це ще один цікавий факт. На дорозі до університету є два кладовища, попри які він мусів проходити. Роб не мав жодного страху перед ними, адже мертві, на його думку, не мали б чого турбувати живих; а ті історії про зомбі, то просто дуже буйна уява голлівудських кінодіячів. Ба більше, у сучасному світі усіх мертвих спалюють у крематорії перед тим, як помістити урну з прахом у нішу на стіні. Нашому великому фізикові та науковцеві ну точно не було чого перейматись.
Позаду нього із сосни впала шишка, але через гучну музику він не почув цього звуку. На задньому плані туди-сюди зверху по мосту-автомагістралі гасали машини, забруднюючи повітря так, що часом здавалося, ніби дихати прямо таки немає чим. Невомби на додачу, зникли всі ті приємні пахощі, що ласкають носа восени: запах хвої та свіжої землі, запах квітів із кущів, що росли поблизу, прекрасний аромат мандаринів, який часом здалека нагадує жасмин. Їх витіснив єдиний добре уловимий запах вологи і холоду, від якого на початку свербить у носі, немов від маленької дози перцю, а потім призвичаюєшся до нього, ніби його й не існувало насправді.
Раптом, нізвідки з'явились трійко добряче засмаглих хлопців, що перегородили Робертові шлях. Мабуть, це були цигани, які вочевидь проживали недалеко в наступній зоні «Ла Кома» всього за декілька кварталів звідси, адже всі знають, що їх багато саме там. Роберт зупинився, поглянув на них, насупився, витягнув навушник із вуха і запитав:
Вам чого? Дасте пройти?
В душі розгоралось напруження. Він до останньої миті гадав, що все це просто жарт і що він обійдеться без жертв.
Пардон, але нам потрібно дещо, і ми думаємо, ти нам це даш, те їхнє «пардон» було сказано зовсім не вибачальним тоном; навпаки, від хлопців відгонило стопудовою впертістю.
Що саме я можу вам дати?.. В мене ж ні цента в кишені, якщо ви про гроші...
Гроші? А ти мислиш в правильному напрямку... Так, нам потрібні гроші. Небагато, але без нічого ми тебе не відпустимо.
Хлопці, я ж говорю вам, що із собою грошей не ношу. Мені не потрібно, я харчуюся ланчем, який беру із собою і нічого не купую в університеті.
Слухай, зав’язуй вже. Ми не історію твою хочемо почути. Дай нам щось і ми підемо. Інакше...
Один із них погрозливо клацнув ножем, лезо якого яскраво зблиснуло при світлі вечірньої вуличної лампи. Наш герой усередині зменшився до розмірів маленької миші, душа його закралась у самісінькі п'яти. “Блін, не вистачало мені ще цього”, - подумав він. Мозок працював із потрійною силою, навіть потужніше ніж на екзамені, але просвіту, щоби викрутитись у цій ситуації, він не бачив.
Хлопці, тихіше, мовив він. У мене є срібний ланцюжок, він дорогий, але яка вам різниця. Це все цінне, що в мене є.
Давай сюди його. А на другій руці чо, годинник?
Та це такий собі годинник... Недорогий.
Тобі ж краще, менше будеш жалкувати.
Та ні ж, хлопці, чесно, залиште годинника мені, це єдина згадка про мого дідуся, якого я не знав, і який помер пару тижнів назад. Він дорогий мені як пам'ять, вам він ні для чого.
Ні для чого?! - хлопець із ножем зціпивши зуби підступив на крок, від чого його жертва відсахнулася і мало не перечепилася за камінь. - Ні для чого?!! Через срані обставини наш друг зараз стікає кров'ю!!! В госпіталь ми його повезти не можемо, він у розшуку поліції. Твій діда помер, а друга нашого ми ще можем спасти... Давай сюди свій клятий годинник, сука!
Зненацька, наш герой відчув незвичайне «синє» тепло на лівому зап’ясті та вимовив якимось потойбічним голосом, що здивував навіть його:
Твоєму другові час вже зайвий. Поки ви тут стовбичили, намагаючись роздобути гроші на приватного лікаря, він помер прямо на руках у ще одного вашого товариша. Так-так, він помер, тож будьте більш розумними, ніж ви, тупі дебіли, є насправді, поверніть мені ланцюжок, сховайте ніж і йдіть додому, вам ще похорон планувати, уроди.
Такі слова, та ще й вимовлені зухвалим тоном немовби самі скерували кулак середнього з грабіжників прямо у живіт нашому героєві. Двоє інших не забарилися із стусанам: обличчя та боки старанно наминалися їхніми злісними кулаками та чобітьми. Він нічого не міг зробити. Він навіть не встиг відреагувати на все, окрім криком:
Стоп!!!
Це були слова розпачу, які він крикнув, але чи стали б його, у пориві гніву слухати? Навпаки його кинули на землю і пару разів добряче стусонули ногою.
Я прошу стоп!!! – ще раз попробував Роберт.
Удари припинилися і герой зміг підвести обличчя. З рота капала кров, одне око заплило і він його примружив, щоби хоч щось бачити іншим. Руками він постарався підвестись і хоча б сісти, обпершись спиною на стіну під мостом, але впав, потім встав і продовжив старання. За третім разом йому вдалося.
Давайте я поріжу цього клоуна, - вимовив хлопець із ножем і ще раз для ефекту гостро клацнув ним.
В голові у нашого героя була суцільна каша. Від ударів його мозок затьмарився, а перед очима пливла картинка дійсності. І хоч як він не намагався її сфокусувати, йому це не вдавалося. Він не мав ні ідеї, що зараз роблять хлопці, чи вони зібрались його вбити, чи все ж таки ні. Розпухлими губами він вимовив, остаточно втративши свідомість:
Анте маджестикус домінус...
Ці слова були на годиннику його діда, який вони в той момент скидали із його руки і від якого і виходило те незвичайне тепло. Наступної миті скоїлося щось надзвичайно дивне, бо хлопець із ножем в руках скрикнув криком, неначе проковтнув чашку розплавленого олова. То був несамовитий крик; він прорізав душу і породжував первісний страх. В його товаришів волосся стало дибки у прямому значенні цього слова. Вони дивилися на нього і не могли зрозуміти, що з ним коїться, а він не зупинявся репетувати, наче б його катували. Його очі були спрямовані в одну точку, голова і тіло трусилося, немов у пропасниці, з вуст капала слина, немов у навіженого.
Ден, скажи, що з тобою?! Ден?!!
Його молодший товариш марно намагався трусити свого друга і випитувати, що з ним. Той продовжував теліпатися, але зараз бурмотів щось нерозбірливе у латинському стилі “сантус домінум ао ладо... нуеструм діаболо ентра”. Це було дуже дивно. Ще й до того ж світ навколо набув важкості, немов би повітря перетворилося в кисіль і так різко потемнішало, наче вимкнули усі джерела енергії. Але самим дивним стало те, що очі у хлопця почали наливатися кров'ю від чого почервонішали та почали світитися у цій невимовній темряві.
Що ж це за чортівня?! - кричали його друзі. - Що з тобою, бля?!
Вони марно намагалися дивитися на Роберто, у якого вони викрали срібний ланцюжок — той лежав без свідомості. Хлопці були перелякані до найглибших чакр їхніх душ, якщо вони у них існували. Марно було намагатись зрозуміти, що коїться з Деном, чи чому так різко потемнішало навколо — страх повністю поглинув їх і заполонив усе нутро. Один був більш мужнім і він почав трясти свого друга–здорованя із червоними очима, в той час коли штанці іншого підмочились, але це його зараз нітрохи не хвилювало настільки, наскільки те, що відбувалося довкола.
Раптом, у повітрі свиснуло, і клекотання вирвалося із горла того, що термосав хлопця із ножем останній проштрикнув його своїм гострим лезом прямо у живіт. За першим ударом послідував і другий, а далі третій і так допоки той не впав додолу, стікаючи струменями крові.
Бля, Ден, якого хуя ти наробив? Що взагалі із тобою, чувак? Що з тобою таке?!!!
Другий, живий, компаньйон Дена набрався відваги і намагався протистояти другові словами та тримаючи його за руки, на що той відповів лише “Аменус доміні”. Його голова перекосилася трохи набік, ніби він оцінював жертву під новим кутом. При цьому його очі зловісно спалахнули.
Йди на хуй, Ден! Опусти, сука, ніж! Бля, я кому сказав? - кричав у розпачі його друг, але той його не слухав. Здавалося, якби він зміг обпісятись вдруге, він би так і зробив.
Зухвалі слова не зупинили Дена від того, що швидким ударом, а точніше, змахом, він миттю перерізав гортань друга. Кров бризнула на руку вбивці, яка ще міцно стискала лезо, від чого пальці аж побіліли. Поріз був не дуже глибокий і поранений друг намагався закрити рану руками, але кров вже виходила через рота, від чого він задихався. Офіційно, причиною самої смерті стало б те, що кров закрила йому легені і заважала дихати, але це була не єдина його травма, нанесена під час такої розправи. Після того, як він упав долілиць, зашпотравшись від тікання чим подалі, Ден обійшов його зі спини і розрізав куртку. На голій шкірі він ножем став малювати, немов художник, якийсь знак. Неможливо було розібрати, що саме він малював, бо кров виходила із розрізів і заливала решту ліній, проте чітко можна було побачити, як малюється коло та інші геометричні фігури.
Хлопець під Деном перестав дихати. Окрім добрячого розрізу на шиї він отримав ще символ, нанесений, коли він продовжував бути живим. Після закінчення малювання Ден підвівся і його очі зблиснули як ніколи яскраво. Останні слова на латині вийшли із його рота якраз перед тим, як він ритуально встромив собі закривавленого ножа блідими руками по саму рукоять прямо в серце, немов самурай, що проколює собі печінку: “Анте Люциферус”.
Після цього всього раптово зблиснуло синє світло, наче прожектор потужної лампи; від цього видно не стало, навпаки це світло на частку секунди засліпило би любого, хто проходив поруч. Згущене повітря так само швидко розрідло і знову стало чути звуки проїжджаючих зверху на мості машин. Ліхтарі знову засвітились жовтим тусклим галогеном і навіть появились звичні пахощі вологи, але цього разу до них додався якийсь тошнотворний запах чогось анормального, дивного... Наш головний герой і далі лежав непритомний, одначе якимось дивним чином його рани на обличчі загоїлися, розірвана сорочка була знову як нова, а на шиї і далі висів ланцюжок зі срібла, не кажучи вже про те, що на його руці був годинник, подарований дідом. Ці дивні речі із ним трапились, мабуть, після того, як сталась розправа. Можливо, тоді, коли блиснуло це синє сяйво, але цього ніхто не міг би підтвердити. На годиннику навіть у темряві чітко виднілись слова «Анте маджестикус домінус». Хлопець зробив глибокий вдих і нарешті відкрив очі...
vadymmykh
1
0
18
Проза | Версія для читання 03 тра 2013 о 05:41
Подібні роботи
