Вівці
Лиш тільки розвиднівся сонця круг,
Вівчар овець пастися кличе,
В зелений мальовничий луг.
Пасуться вівці тай не знають горя,
Щипають травку день за днем,
А пастуха не видно вже і за сусіднім полем,
Він ніби завжди був, тай начебто зненацька зник.
Минали дні, мінявся місяць з сонцем,
Мінялись й вівці, набиралися гріха,
І проклята хай буде та лиха година,
В котру вівця схотіла замінити пастуха.
Й пішло все шкереберть, ледва не передерлись вівці,
З’явилися у них вже й вороги.
З’явились барани порозумніше - такі собі в отарі ніби пастухи ,
Котрі за визнання і владу,
Молитвою прощали вівцям ледь не всі гріхи.
З’явились вівці-феодали, робочі вівці,
Різні всі, лиш тільки як їх не назви,
А перші вже й щипать не хочуть травку,
Лиш їм тепер – зірви, подай та принеси.
Вже й вівцям луг здається малуватим,
Сусідній ж їм видніється в казковій пелені,
Сусіди ж просто недруги трикляті,
Нічого не поробиш бути тут війні.
Роки минали, одна війна міняла іншу,
Луг розростався та наче вже й трава гнила,
А вівці все росли, вже й наче хутро помінялось,
Та доля та що їх чекала, від того не ставала менш лиха.
Робочі вівці захотіли влади,
Та їх чекав звичайно ж крах,
Бо ж у знанні вони обділені зростали,
В той час, як розвивай свій розум феодал.
Та час все линув, як лине з гір стрімка ріка,
І під таким ось часу плином,
В чутті хорошого життя,
Й просте робоче стадо, собі вже підшукало вожака.
Набралось сили, зруйнувало соціальні класи,
Простих овець робочих партію створило,
А що робити далі вже й не знало,
Що і не дивно, до цього ж тільки панові траву носили.
І ось вже коло почалось спочатку,
Лиш тільки вівці інші у керма,
Оті, що щастя і добробут обіцяли,
Лишили все як є, лише себе самих піднявши ледь не в небеса .
А тим простим, що лиш тоді дурман свободи,
Відчули хоч ледь-ледь на смак,
Й отой легенький вітер волі до вподоби,
І в насолоді жмурять очі, не бачачи правлінський брак.
Але ж ніщо не вічне!
І крах нагрянув й на багряний стяг,
І барани оті, відкормлені, вже не влізали в керівничі крісла –
Минула ера молота й серпа!
Та стадо хоч й подавлене журбою,
Не здійснених комуністичних мрій,
Плекаючи надію й віру у свободу,
Капіталізм прийняло , вляпалось в демократичний стрій.
Бо демократія, ота, овеча,
Лиш на папері - крок у світле майбуття,
В житті ж то - жирні барани, які вже ледь влізають в двері,
Годуючись із лугу того ж, де з голоду віддала душу не одна вівця.
То право вибору, то рівність прав, то право вибрати верхівку влади,
То так, коли не вчена половина стада, в гробу видавши той демократизм
За сіно і пшоно підтримує державну зраду,
А мучитись, як завжди, доведеться всім.
То так коли свобода слова, свобода вибору, свобода дій,
Та що казати? Вибирати що?
Коли розгублену вівцю оточує лише зловонний гній.
То так коли верхівка влади,
Годує обіцянками народ,
Верзе брехню на повні груди,
То вже не вівці зовсім – вовки закутані в овечі шкури.
І так із року в рік, нещасне стадо,
В безвихідді свій коротає вік.
Взмоливши небу, заклинаю -
Хай буде проклята година та лиха,
В котру вівця схотіла замінити пастуха!
Purple_brain
5
0
18
Поезія | Версія для читання 15 тра 2013 о 16:32
Подібні роботи
