Подалі від міста, поближче до ....

Пам*ять річ згубна. Людям властиво пам*ятати, пам*ять – це хрест який не кожен зможе донести до свого логічного кінця.
Пам*ятаю вулицю, на окраїні міста, схожу на магістраль, але майже завжди самотню, майже завжди залежною від пустки. По ній рідко їздили автомобілі, в більшості це були вантажівки, в яких прямували на роботу уже не зовсім молоді чоловіки кризи середнього віку. У синіх постарілих інколи брудних комбінезонах, могли похвалитися присутності у них великого пуза, ніж неспокійності життя. Я захоплювався цими людьми, вони здавалися такими немов з іншої планети: у них не було проблем, лиш стабільна робота, сім*я, вірний пес, випивка у п*ятницю і стабільне похмілля в суботу. Я в певній мірі хотів бути схожим на них. Простим бути легко, бо не потрібно заново придумувати велосипеда, не доводиться нікого вражати, чи то здібностями чи то цинізмом, поведінкою.
Чоловіки працювали на хлібопекарні. Мабуть постійна робота з хлібом навчила їх постійно усміхатися, а це в свою чергу вносить у життя яскравість, і задоволення усіх потреб.
Я пам*ятаю як кілька разів ходив за ними у їхній бар, в якому вони збирались кожної п*ятниці і це було не схожим на плоске п*янство, вживання алкоголю заради розради, чи придушення болю, це було просто атрибутом якоїсь певної дружби, якогось спільного почуття, яке єднало усіх цих людей, вони не задумувались про те, що втратили, не мріяли дальше своєї голови,а приймали те, що легко йшло їм у руки і дякували Богу за це. Смерть отримували як подарунок, як фініш, як перемогу.
Я любив слухати їхні розмови, вони були кращими і життєвішими від сюжетів голлівудських фільмів, в були справжніми, бо дарували забуття бодай на декілька хвилин.
Пам*ятаю смс, яке прийшло від неї, коли я того уже давно не чекав. Вона ніколи не писала смс-ів та, що ж тут казати вона ніколи не дзвонила, не писала в інеті першою. Можливо тому, що я не був КИМОСЬ для неї, а можливо вона слідувала принципам невагомості званими – мораллю, етикетом, жіночою етикою.
В смс йшлось щось на зразок « я хочу прогулятись з тобою. Ти як?»
Я не вірив протирав очі, просив перехожих ущипнути у вухо, копнути в дупу. Не вірив і все. Бо це не було схожим на неї. Вона не любила приходити, їй скоріш подобалось йти.
Пройшло не довго з того часу як я одружився, я ще навіть не встиг звикнути до змін у житті, та хто може цим похвалитись. Навіть обручка інколи тиснула і хотілось її зняти. Знаю точно, що не любив свою дружину. Усі оці наївні посмішки, намагання знайти спільні теми для розмов перед телевізором, а вночі коли чув її сонне сопіння я згадував іншу , ту яку так і не зміг здобути. Та хто ж може похвалитись, що він щасливий, кажуть в людини закладено у генах певну кількість кілограмів щастя, збільшити його не можна, а от зменшити можливо.
До дітей ще у нас якось не дійшло, але я відчував що вона скоро висловить своє бажання, та поки, що цього не сталось. І я радів цьому, можливо в глибині душі надіявся, що хтось визволить мене від себе і я почну жити правильно, а не йти за вітром в надії на спокій і відсутність глухих кутів.
В той день, коли прийшла ця тривожна смс я якраз ішов з дружиною ринком вона вибирала якісь овочі, а я думав про своє.
Лілі після моїх не зовсім вдалих спроб стати їй чимось більшим поїхала у Польщу, «надіюсь назавжди» - казала вона і в якийсь момент я теж так хотів думати, любов буває інколи важким тягарем особливо тоді, коли ти любиш більше.
«О 6 біля школи».
«Добре».
Не знаю чому я погодився зустрітись можливо хотів якось покращити становище, відігратись у життя. Але я особливо не готувався до цієї зустрічі, не знав що буду говорити. Просто думав ні про що. Але надія все ж була. Надія на щось.
Я побачив її. Довге русяве волосся польські очі як я інколи їх називав, великі повні рожевуваті губи, які вона чомусь ніколи не покривала помадою від чого вони набули якоїсь природності, кілька нових зморшок біля щік, звичні ямочки. Помітно було, що вона не забула, що ж таке жіноча впевненість. Вона трималась як завжди трішки зверхньо і інколи її тон голосу звучав маніпулюючи. Вона анітрохи не змінилась з часу нашої останньої зустрічі. Лише одна крихітна деталь з*явилась – обручка.
Я окинув її поглядом і усвідомив чому тоді і можливо зараз на вулиці за нею дивляться мужчини, це ж бо справжня жінка. Свідчення тому багатогранність, вона могла бути водночас і ніжною, і сексуальною і навіть проявляти у собі дитячу слабкість відсутність захисту.
Ми йшли по об*їздній, над головою літали круки, а дорога вражала своєю самотністю. Говорили про життя буття. Вона розповідала як у Польщі її роботами зацікавились кілька виставок, а директор галереї пообіцяв познайомити з кількома лондонськими друзями, які знаються на живописі. Але попри усю свою невимушеність щось у ній було чужим. Таким чого я не міг прийняти. Ми дійшли до заводу я вмостився на лавці, а вона стояла навпроти і її очі в буквальному розумінні палали.
« Я чула ти одружився?» І тут я згадав, що ми говорили лише про неї, по правді сказати говорила лише вона я слухав.
«Так!»
«І як ти щасливий». Вона мовила це з якоюсь гіркотою у голосі.
«Бачу ти також встигла». І я вказав на її обручку.
«Ах….» І тут вона опустила очі.
«Яке ж тобі діло до мене ти ж, бо поїхала назавжди?»
«Але ж ти мене любив як ти міг так швидко мене забути?А може все ще любиш?» І тут я побачив явище, яке ніколи у ній не помічав раніше. Надія пройшла в її очах. Вона намагалась щось побачити в мені щось, що шукала сама.
Та я не відповів, а в голові проминув спогад нашого першого з нею поцілунку, це було на галявині невеличкого спального району нашого міста, той день став найкращим в моєму житті, бо дарував такі різнокольорові спогади, які не подарують жодні дози ейфорії, тоді вона розповіла мені, що я єдиний чоловік з яким вона настільки відкрилась за кілька довгих років. І я радів з цього і проклинав останнього і водночас не розумів як можна втрачати такі скарби, губити такі перлини.
Але в ту мить подивився у небо, на круків, на те як десь далеко долає метри грузовик, на дорогу.
І пішов стираючи її номер на ходу. І щось мокре текло по моєму обличчі. Любов ж бо не терпить зради. …
Я напевно любив тих чоловіків як своїх братів, бо хлібокомбінат знаходився на об*їздній подалі від міста подалі від метушні, поближче до сенсу.

grill

Інші роботи

Проза | Версія для читання 23 тра 2013 о 19:10

мітки: любов, життя, проза, оповідання

Показати всі коментарі (5)

Melaverde

grill, початок заінтригував, а далі затягло

сподобався стислий, зосереджений на головній думці, стиль. тут є щось більше, ніж звичні переживання закоханих, коли вони через якісь непорозуміння не разом. я не проти теми кохання - просто вона тепер всюдисуща і часто неналежно подана, тому дуже затерлася(

23 тра 2013 о 23:22