Наречена Вітру

image
Я спокійна… Якось важко залишати ті речі, які так глибоко в’їлись в мою сполохану свідомість. На канапі мирно покоїться моя старенька гітара. Я мовчки набираю холодної води в склянку і зосереджено розглядаю золотих рибок. Це все, що мені лишилось. Холодна постіль і голі стіни. Весь мій світ просто розчинився в цьому великому місті. Потріскані шибки і водостічні канави – ось і все, що може стати останньою надією в цьому зимному просторі. Я прочиняю вікно – холод огортає мене всю. Мені зовсім не страшно. Та й чого тут боятися? Все, що було для мене найдорожчим, грубо повикидали з дахів висотних багатоповерхівок. Місячне проміння і засохлі квіти на моїм вікні нагадують про той фатальний погляд з-під чорних вій, що розтрощив всю мене, розчавив всі мої полум’яні мрії. Одне-єдине слово – «байдужість». Ліпше б то була смерть. Знаєте, залиште мене наодинці з своїми байдужими споминами. Я знаю, все моє життя було лише сліпим відображенням чужого щастя, чужих ілюзій...

Десь самотньо в зорянім сховку залунав саксофон, як остання згадка про мою минувшину. Лягаю на пружинисте ліжко (а таких багато в наших хрущовських збайдужілих комірках) і намагаюсь вловити тендітний подув вітру. В унісон б’ється серце і гойдаються вицвілі від палючого сонячного проміння штори. Я спокійна. Зовсім спокійна. За моєю спиною стоїть леді в червоному і наспівує мені якусь стареньку пісеньку з моєї улюбленої і затертої до дір платівки. Не хочу озиратись. Навіщо мучити себе марними спогадами про світанок, який більш ніколи не повториться? Я ж знаю, що до мене прийде це тупе і спотворене сприйняття того, що тебе вже немає. Нема, нема, анічогісінько нема!.. Є лише стіни і кавалок зоряного неба, але такого ж збайдужілого, як і увесь Всесвіт. Ну чого тобі треба?! - питаюсь сама себе, а мій голос відбивається від блідих і високих стін вселенської Душі. Ні, це не життя. Це лише спроба уявити себе людиною. Я просто існую. Ось так і жеврію в чеканні холодного ранку…

Беру до рук гітару. Жаль її. Знову промайнула тінь моєї наляканої Леді. Крапля солоної води падає на струни. Ну ось. Ще одна. Чого ж це я?.. А вітер тим часом з усіх сил намагається обійняти мій стривожений стан своїми холодними і потрісканими руками. Неслухняне пасмо волосся вибилось із зачіски. Мої п’яти блукають по сірому підвіконню, марно шукаючи хоч якусь тріщинку, в яку б можна було заховати свою душу, закидану камінням. Я спокійна. Але мені все ж дійсно важко залишати ті речі, які глибоко в’їлись в мою сполохану свідомість. Знову обіймаюсь з вітром. Так важко дихати… Зате тілом прокочується хвиля нестримного тепла. Навіщо чекати світанку? Дурні мрії охолонуть до того часу. Зараз я – наречена Вітру. Біла сукня замість потріпаного лахміття, штучне серце замість свого застудженого – чого мені ще треба? І, знаєш, запам’ятай мене саме такою…
Це десь 2008 рік. Перечитую зараз свою писанину - і щиро дивуюсь: що ж то за стан такий маніакально-деперсивний в мене був? Після такого хочеться лишень повішатись.Але є й позитивний момент - хтось прочитає, здивується, візьме себе в руки і не накоїть дурниць.
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 09 лип 2013 о 04:24
мітки: проза
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2022