Кінець початку чи початок кінця
«Привіт, мій друже! Знаєш, тут дуже багато людей: сива жінка з пляшкою пива, що сидить навпроти плакату з Вінстоном, і старий хіппі з флейтою в руках, і спітнілий чоловік в переповненому автобусі...і…а ще дощ...»
Я втрачаю свідомість, мої ноги ковзають по підвіконню, відбиваючи в своїм матовім блиску тиху сповідь останніх променів сонця. Ми сидимо в старезному парку, серед задуманих дубів і блакитних ніжностей, серед густого, тягучого тютюнового диму, незапалених свічок і несказаних слів. Ти торкаєшся мого зап’ястя, так, ще ти скажеш, що це мрія наркомана, бо мої набубнявілі вени прорізають темряву ночі. Тоді ти помовчиш про те, що десь там блукає Вічність, і ніч накриє наші душі із диму й придорожньої пилюки. Я всміхаюсь через вікно до своєї тіні, раптом вона оживає і, муркочучи, пригортається до моїх босих ніг.
«Привіт, милий друже, знаєш, тут так багато людей – і всі вони зайняті собою: блакитноокий хлопець в засмальцьованих джинсах, зажурена дівчина з томиком Пушкіна, дідок з люлькою, а ще бабця, що продає соковиті червонобокі яблука… Ти знаєш, я більше ТАК НЕ МОЖУ, я стомилася бути лише сліпим відображенням чужої любові. Я довго плела собі крила, але врешті заховала їх у шафу. Світанок танцює своє запальне танго на твоїх щоках, а в мене на щоках сльози…»
Ірена знову плаче під моїми вікнами. Я знаю, їй зараз самотньо і холодно, і вона боїться темряви, а ще вона боїться мене, і ось я повільно спускаюся сходами на кухню, заварюю їй чаю з мелісою і лимоном і тихо несу в сад. Зараз вона заспокоїться і врешті всміхнеться.. Це добре, коли люди(!) всміхаються. Ірена чекає свого коханого – ось уже кілька років, ще відтоді, як потрапила сюди, і то незмінно під вікнами моєї кімнати, бідолашна Ірена, треба вкласти її спати, поки вона не застудила свої блакитні очі, ці два озерця, сповнених цілющою вологою.
Я беру Ірену за руку і веду в її холодну кімнату. Вона мовчки скидає свої брудні капці і лягає на старий пружинистий диван. Перед тим, як зачинити за собою двері, я встигаю помітити на ньому плями від кави і дірки від попелу. Тут так багато людей... І я так втомилася від чужих/своїх думок! Я скидаю з себе одяг, випускаю на волю голубів і наливаю в одну склянку апельсиновий сік, а в другу – трохи вина, і йду до вікна. Ставлю шклянки на облізлу підлогу, а сама спираюсь на батарею і сповзаю додолу. В такі моменти хочеться розсипатися на маленькі краплини п’яного дощу, щоб стікати змученими тілами і впиватися запахами природи. Тоді беру зі столу сигарети і починаю курити, не забуваючи запивати це все вином. Я курю Бенові цигарки – він забув їх у мене позавчора. В мене голі стіни. Я виймаю фарби і заходжуся вимальовувати на стінах осінні листочки.
«Привіт, дорогий Джоне! В мене все добре – от тільки простудилася трохи. І чай закінчився. Мені так хочеться, щоб ти теж був тут, але і я, і ти знаємо, що це неможливо. Наразі. Про мене турбується Соня. Хотілося б, щоб ти з нею познайомився. І хоча зморшки всіяли її, гарне в часи її юності, обличчя – вона не перестає бути турботливою. Соня дуже добра. Вона кожного дня приносить мені пів слоїка коров’ячого молока. Каже, що мені потрібні вітаміни. Пам’ятаєш, як я позаторік впала з груші? Саме відтоді про мене почала турбуватися Соня. Але знаєш, вона не хоче мені нічого пояснювати, каже, що усвідомлення ЦЬОГО прийде з часом. А ще вона не впускає мене до тебе. Дивно? Але я знаю, мій любий Джоне, що ти десь поряд. Ти ж знайдеш мене, правда?»
Навіки на віки на один вік на багато віків по вік не стуляй повік я тут на віки я тут на вік
В перші дні мені було дуже важко – я не могла навіть підвестися з ліжка. Тепер все трохи краще. Я потроху змирилася зі своєю самотністю. Сьогодні вранці намагалася знайти крамницю. Мені завжди здавалося, що вона має бути десь поруч, але ось тоді, коли вона мені знадобилася, вона начеб крізь землю провалилася. Але, на щастя, якийсь білявий хлопчик вказав мені дорогу. Я купила кілька коржиків із сушеними сливками і курагою. Думаю, що всім вистарчить.
В їдальні було на диво тихо. Ірена з Марією, мабуть, ще сплять-подумала я. Соня пішла доїти корів. Але де ж зараз Бен з Майклом? Я поклала коржики на стіл, прикривши їх зверху паперовими квітами. Сумно. Падає дощ. Але в моїй кімнаті затишно. На своїх шибках я намалювала сонячних зайчиків. Тепер до мене прилітатимуть метелики. Вони бачитимуть мою пустку. Я просунула руку через вікно, щоб зловити сльози неба, але воно натягло на очі чорний каптур і не хотіло мені подарувати своєї вологи. Небо жадібне. А плакати самій мені не хотілося. Я сіла на підлогу. Невдовзі по тому в кімнату увійшла Ірена. Від сьогодні, сказала вона, я буду боротися зі своїми страхами. Ну от і добре, відповіла я. Ірена принесла з собою дві банки пива. Ми випили. Я принесла з їдальні коржики. І раптом відчула, що зі мною щось не те. Таке дивне відчуття, кажу я їй. Ірена співчутливо кивнула головою. В неї свої проблеми. Її коханий десь там, далеко. Його не впускають сюди. І Соня теж нічого їй не каже. Мені сумно. Я відсилаю Ірену додому і наказую їй поспати – шкода дівчини. Холодний смуток пролазить всередину. І ніхто не в силах щось тут змінити. Ми тут такі одні. Я зрозуміла це сьогодні вранці, коли шукала крамницю. Там, трохи далі за рогом починається інше життя. Зовсім не таке, як наше.
«Привіт. Я сумую за твоїми руками. Знаєш, сьогодні я задрімала, і ти мені приснився. Не знаю, скільки ще тут витримаю без тебе. Але надія вмирає останньою. От я і бережу свою чорнооку Надію до кращих часів. Я стомилась чекати. Я стомилась жити. І ще тут немає дзеркал…»
Холодний вітер розвіває волосся.. Я намагаюсь знайти вихід, але все марно. Тут немає дверей, а значить, і немає виходу а чи входу, так? Це так само несподівано, як і тоді, коли я застала голого Майкла з Беном в одному ліжку. Але зараз хробаки падають на землю, тяжіння дається взнаки. Сьогодні Марія спробувала перерізати собі вени. Але я точно знаю, що вона не помре. Тут немає смерті. Я теж намагалася знайти відповідь в своїй підсвідомості, але все марно. Я вистрибувала з вікна, лежала в закривавленій ванні – але це були лише марні спроби зменшити душевний біль, нехтуючи фізичним. Я плакала, сміялась, плескала Бена по плечі і врешті змирилась, бідолашний Бен, він і досі вважає мене Посланцем.
Бен носить довге волосся кольору воронячого крила і чорні очі. А ще він вірить у реєнкарнацію. Каже, що колись він був дівчинкою з білявим волоссям. Одного разу він увірвався в мою кімнату і запитав, ким я була в своєму минулому житті. Окей, сказала я йому тоді, не знаю, друже, мабуть, гусеницею, і затягнулася сигаретою. Наступного дня він приніс мені купу книжок і великий оберемок зелених листочків.
«Це знову я, мій дорогий Джоне. Вибач, що знову турбую тебе своїми переживаннями. Я тебе втомлюю, так? Ні-ні, в мене все просто чудово. Наша люба Марія врешті заспокоїлась. Я приходила її провідати. Вона така мила, ще зовсім дитина, на вигляд їй років п’ятнадцять. І знаєш, про що вона мене запитала? Вона марила, але між іншим, постійно повторювала, чому тут немає жодного дзеркальця. Я принесла їй букет ромашок. Майже таких, які ми бачили тоді, в парку…»
Недавно Соня розповіла, що знайшла мене в накуреній кухні. Ти була ще така юна, казала вона, що мені стало шкода твого майбутнього, і знаєш, я майже впевнена, що я Їх впрошу відпустити тебе, коли прийде час. Кого, питаю я, але старенька Соня підвелася і почимчикувала доїти корів. Це її головне завдання.
Я довго думала над тим, що ж це все має означати, але і досі не можу зрозуміти. Скоро, дуже скоро, має щось статися. А зараз мені треба виспатися. Я дуже втомилася.
Я вечеряю з Майклом. Він перебирає своїми тонкими пальцями паперові квіти, що пахнуть липою. І раптом він каже мені: «Ми тебе відпускаємо, іди до своїх, якщо ще хтось уцілів. Ми думали, що ти не втримаєшся і все нам розкажеш, але ти лише закрилася в собі. Тобі тут не місце. Поглянь на Марію. Вона втратила всіх. І навіть себе. Їй тут буде краще. Питаєш, а що буде з Сонею? Соня має своїх корів. Вона намагається віднайти себе, вона блукає Вавилоном і будує вежі з піску, але ще не знає, за що має поплакати. Вона тут надовго. А що Ірена? Вона виправляється. Думаю, що ми незабаром теж її відпустимо. Ірена має чисте серце. ЇЇ хвороба вже відступає. Тобі залишилось дізнатися лиш найголовніше. Я і Бен завжди будемо тут. Я знаю, що рано чи пізно ти до нас повернешся. Ми будемо чекати. Але зараз тобі треба іти…»
«Джоне! Я скоро повернуся. Я віддала Бенові його сигарети. Попрощалася з старенькою Сонею. А ще я назбирала для тебе сонячних зайчиків. Правда ж, світ прекрасний? Тут випав сніг. Але я не боюся. В мене є ти. Не можу дочекатися, коли тебе побачу. Я йду! Чуєш мене? ДЖОНЕ!!!»
...Медсестра в білому халаті швидким рухом вимкнула апарат штучної підтримки серця, і, вимкнувши світло, вийшла з палати, човгаючи своїми старими капцями по холодній плитці. Завтра вранці їй доведеться підписати купу паперів і віддати усі речі, спаковані в брудні картонні коробки, родичам померлої. Але то все буде завтра...
Ksandra
0
0
18
Проза | Версія для читання 09 лип 2013 о 04:38
Подібні роботи
