Квітка*
а над ним полетіли до сонця осінні пташки.
У дзьобочках тримали кетяг гіркої калини,
мов прощались зі мною на вічність або назавжди.
Стали інеєм вже одягатись гілочки клена,
не запахне, як завше, філка в нічному саду.
Не впізнати природу - тільки ялинка зелена
у глибокій зажурі чека, коли в дім заберуть.
Віддаляються ріки, в серці - лиш тонкощі льоду.
Прибережна зімліє і стане покірна зимі.
І в неволі своїй буде вкотре жадати свободи,
проростаючи наперекір сніговитій золі.
Все живе хоче жити, тягнеться до свого неба,
навіть шибку коли замальовує січень міцний.
Квітка раптом цвіте, коли зовсім краси і не треба.
Підвіконня своє наближа до святої весни...
Lina_Bila
3
0
18
Поезія | Версія для читання 19 гру 2012 о 02:58
Allochka
Критика
Дуже гарна пейзажна лірика. Ви так вдало передали поетичним словом природні зміни, що відбуваються восени і на початку зими. Це і хмарне небо, і відліт птахів у вирій, і поява інею на деревах та криги на водоймах... А ота квітка на січневому підвіконні - це переконливе нагадування про незаперечний і переможний прихід весни.
Подібні роботи
