Агонія Музи
Із болем падіння з високого трону,
Покинута сонцем і ніччю забута
Ти топчеш цю стежку, навколо отрута.
Пече твої рани, отруює серце
Закриєш обличчя, цю біль ти не терпиш.
Дійти маєш краю, на ньому зірватись
Така твоя доля – по світі блукати.
Чого ти шукаєш, до кого ти линеш?
Ти маєш завдання, тому й не покинеш.
По-різному люди тебе називають
Для нього ти МУЗА, тому і кохаєш.
Зробила безсмертна помилку наївну,
Кохає поета, та він лиш людина
Нашіптує тихо – і він творить мрію
Коли засинає – стираються стіни.
Тоді вони разом і разом кохають
Є світ тільки їхній, де все без обману
Вона поцілує, він пригорне міцно
Кохання не вічне – банально, трагічно…
Він смертний, не більше,
Вона ж – не вразлива.
Пройшло вже сторіччя
І зникли всі мрії.
Не стало поета, погасло все світло
Залишилась муза одна і навічно.
Тому і блукає, не знаючи щастя
Для неї тепер вже безсмертя – прокляття.
Тиховський Сергій
luckiest_guy
6
1
18
Поезія | Версія для читання 03 сер 2013 о 03:14
Подібні роботи
