Архон
Коли він прокинувся, ніч запустила чорні пальці йому в очі.. Місяць кидав своє світло в убогу на меблі кімнату, утворюючи химерні тіні. Розплющивши очі від сну, він підійшов до витонченого стола. Єдина річ в його кімнаті зроблена не його руками. На ньому стояла філіжанка холодної кави й попільниця забита дорогими цигарковими недопалками. Вибравши із них, який ще був схожий на цигарку він підкурив її своєю срібною запальничкою, що завчасно дістана із шухлядки стола. Допивши каву, одягнувшись, маг вийшов з кімнати взявши з собою старий плащ.
Ніч увійшла у свої володіння й керувала ним як їй забагнеться. Прекрасний міський парк перетворився на дрімучий ліс із своїми жахливими таємницями. Місяць налився кров’ю і передбачав щось жахливе. Маг йшов швидким ходом, майже біг. Пісок бід його чобітьми хрустів відаючи глухим шумом. Він був високого зросту. Чорне волосся сягало йому плечей. На вигляд йому було не більше тридцяти років. Його сині очі світились гордістю і невгамовною відвагою. Обличчя було без жодної неправильної лінії.
Дорога вперто звертала направо й повела мага униз до річки. За деревами було вже видно вогнище, біля якого виднілися постаті. Підійшовши ближче, він побачив, що спізнився, суд розпочався без нього. На березі було близько з десятка магів й нічних істот. Серед дітей ночі були присутні грими, турійці, драздони й вампір. Побачивши в юрбі знайоме обличчя, рушив до нього.
- Ти спізнився Томасе, - з докором сказав Дункан.
- Ну вибач , порошок призиву зараз важко знайти.-всміхнувся маг. За що її судять? – Томас дивився на прив’язану до дерев’яного стовпа вампіршу.
- Її звинувачують у порушені домовленості. Вона була в крові свого чоловіка, коли її знайшли біля нього. До речі, він був людиною.
- Хто буде її захищати? – кинувши погляд на Дункана промовив маг.
- Усі відмовляються – спокійним голосом промовив друг. Ніхто не хоче втягувати себе у цю марудну справу.
- Люблю такі випадки, це якраз по мені…- з усмішкою сказав чарівник.
- Її ім’я Анабель. – прошепотів на вухо Дункан.
Томас дивився на неї не в змозі відвернути очей. Вона стояла майже оголеною. Чорне волосся сягало їй пояса, прикривавши красиві і пружні груди. ЇЇ зелені очі дивились пустим поглядом на землю. Шкіра вампірки відсвічувалася тьмяним сяйвом на кривавому світлі місяця. ЇЇ червоне плаття перетворилося на лахміття заплямоване кров’ю. Це створіння ночі було прекрасне хоч і в такому стані.
В центр кола, який утворився з присутніх вийшов чаклун…
Із його зовнішнього вигляду було видно, що це судовий чаклун п’ятого рангу. Його обличчя було в багатьох шрамах, які він здобув в кривавій війні проти вампірів. Габріель – смерть із тіні…
Він зняв свій плащ й кинув на землю, але той не встиг упасти згорів зеленим полум’ям.
- Панове! Всіх радий тут вас бачити – промовив Габріель дивлячись суровим поглядом в натовп - Здається брехливості вампірів немає меж.
Слова зринули з його уст коли він підійшов до Анабель. Долонею він підняв її голову й з огидою подивився в її пусті як сама безодня очі. Вони подарували йому тільки холод.
Ці падлюки розірвали договір й готовляться до війни. А, це…- кинувши косий погляд на Анабель – тільки початок. Цьому давно судилось стати, але ваші очі були закриті пеленою, бажанням миру… Але всі ви тут стали зрадники, коли пішли на цей союз. Де поділась клятва вбивати без пощади цих кровососів? Вампіри завжди залишаться нікчемними істотами які від одного погляду на кров стають….
- ДОСИТЬ! Я вирву твою горлянку!
З натовпу вирвався молодий вампір, з древнього роду Харду. Його звали Мердок. Стискаючи міцно в руках когунський клинок він кинувся на Габріеля. Його меч здалося досяг цілі, лезо проштрикнуло місце де знаходилось серце чаклуна.
- Вирви, якщо зможеш – з насмішкою промовив суддя.
Габріель вхопився лівою рукою за меч. В місці його дотику лезо почало тріскатись й зламалось. Різким рухом він витягнув залишок клинка з грудей й кинув у вампіра, але той встиг відскочити. Лезо пройшло над ним ледь зачепивши щоку й застрягло в стовбурі дерева. Тієї ж митті чаклун вдарив долонями в землю з якої проросло коріння яке обвилось мов змії навколо ніг юнака-вампіра
На коліна! – злістю вимовив Габрієль.
Суддя виставив перед собою руку і зжав долоню в кулак. На цей рух відреагувало коріння й примусило вампіра схилитись на коління.
- Ти заплатиш носферату. РУТУС МОРТУ!
Коріння миттю покрились шипами яке врізаючись в тіло кровопивці шматувало плоть. Багряна кров бризнула з його ран… Вампір стримався й не закричав. Груди почали наповнюватися кров’ю, а час ніби спинився. Гострий біль бив у виски повертаючись назад до ран. Сили покидали його тіло. Не в змозі більше триматися він почав непритомніти. Він покосився й впав набік. Його зір був спрямований на Анабель. Сестро… - ледве ворушачи губами прохрипів Мердок. Пітьма окутала його свідомість.
- Арденс еторос!!! Коріння блискавично вкрилось білим вогнем, не обпалюючи вампіра. Чари було зруйновано.
- Досить Габрієле – виходячи з живого кругу промовив Томас. Його руки палахкотіли ферійським полум’ям. Зараз не його судять. Якщо ти його вб’єш, ти точно розв’яжеш війну і зруйнуєш мир, до якого ми йшли тисячу років!
- Та як ти смієш мені наказувати, прихвостень некромантів!!! – просичав Габрієль. Тебе на світі ще не було, як я вже вів у бій армію Ардонської імперії. І не тобі мене судити!
- Я маю повні права тобі наказувати, тому що з цього моменту виступаю її захисником.
- Це не тобі вирішувати! Я викликаю стража, і тоді побачимо на чиїй стороні закон! – додав Габріель.
Суддя відійшов від Анабель на декілька кроків. Його очі спалахнули червоним сяйвом, ніби жар від вогню. Обличчя вкрилося знаками бога Арадона. Символи нагадували змій, які ворушилися на сонці. Вуста почали ворушись, промовляючи закляття. Руки Габріеля були підняті до неба: «Екскубаріум фар харотос вобіс!. З’явися тут, в цей час пороку!»
Після цих слів з неба з гуркотом впала статуя. Від удару земля затремтіла, ніби листя чорної верби від співів північних вітрів, які є частими гостями в краях Архона. Це був страж. Статуя була заввишки два сажні і зроблена з місячного каменю, який відсвічувався перламутром в очах присутніх. Фігура являла постать жінки закутаної в чорних плащ . Її обличчя було сховане капутром й нахилене до низу, але пасми волосся, мов нестримна річка виливались з під нього й текли їй до ніг. Її руки й ноги були приковані ланцюги до грубої книжки, яку вона тримала витягнутою перед собою. Можна було побачити, як її шию окутує змія, знак Арадона. Багато забуто древніх легенд ери Світанку. Але, ще пам’ятають сиві голови волхвів про ті часи. Як дочка ельфійського короля, Фаріеля Кровавого, уклала першу заповідь Архона., в якій йшлося про давніх богів, і їхню відповідальність перед дітьми цієї землі. Та вона не знала, як прогніває цим древніх. Занадто великі права вона взяла на свої тендітні плечі. І цим прирекла себе на смутне майбутнє затьмарене гнівом богів. Лють виплеснулась на неї мов хвиля бездонного океану гнана вітром. З тих часів вона мусила складати правила для дітей Архона, яких хотіла так оберегти від свавілля і жорстокості древніх. А щоб її тіло не змогло стліти, коли смерть прийде за нею, боги свторили статую і заточили її душі в камінь.
Габрієль підійшов до Стража, його рука доторкнулась її щоки, яка ховалася під каптур. Знаки на обличчя суді ожили, і мов змії переповзли на його шию, а потім через руку на статую. Символи миттю вкарбувались в камінь, покривши все тіло Стража, перетворюючись на вени… З кожним наступним трансформацією, вони спалахували зеленим світло, немов далекі вогники. Почувся утробний стогін ніби із могили. Страж прокинувся… постать ожила.
- Хто мене викликав? – голос був такий, ніби вона відчувала страшенні муки.
- Я, Габрієль, судовий чаклун п’ятого рангу. Прикликав тебе на суд, заради справедливості. Прошу тебе використати заповіді Архона для осудження цієї тварини. – з огидою в очах Габрієль дивився на вампірку.
- Моя душа палає! Врятуй мене від мук. І випий ти за мене, моя прокляття із чаші мороку. – голос тремтів мов лист піднесений вітром. - Моя біль відкриє браму в нову заповідь Архона. Лиш 3 дні даю тобі, щоб врятуватись? життя від смерті. І ніхто не в праві змінити ці слова.
Раптом, статую почала розсипатись в прах, який розвіявся за вітром, линучи між деревами в нічну темряву.
- Стривай, що це значить? – загорлав Габрієль? – де суд? Де твоя справедливість? Де воля богів? Не смій так йти, нічого не сказавши. – суддя не припиняв кричати.
Він отримав свою відповідь. Вітер доніс шепіт зникаючого силуету: «3 дні, ось твоя справедливість»
Габріель залишився незадоволеним рішенням Стража, але не міг порушити її слів: « Даю тобі 3 дні на пошуки доказів її невинності. По закінченню терміну її стратять у вежі відчаю. А поки що, заберіть її в темницю Днора»
Після завершення суду всі були вільні від своїх обов’язків. Нічних гостів більше тут ніхто не тримав. Останніми галявину покинули Томас і Дункан. Йшли мовчки. Кожен перебирав у своїй голові події які трапились. Ніхто не думав що доля піднесе такий сюрприз. Чаклуни все сильніше занурювалися в гущу нічного парку. Дункан не хотів першим починати розмову, розуміючи, що не зможе його відговорити. Він підняв голову до нічного неба, яке було всіяне зорями.
- Як дивно – сумно всміхнувся Дункан. Томас зупинився. Не обертаючись до друга, спитав.
- Що дивно?
- Чому зорі, які є розжареними кулями можуть дати людям тільки холод й німе світло.
- Вони в мільйонах світлових років від нас.
- Ніколи не був сильний в астрономії – вимовив Дункан, продовжуючи вдивлятись в безмежні простори неба.
- В мене є шанси переконати тебе, Томасе?
- Я не зміню свого вибору. Навіть ти не зможеш мене переконати.
- Цього я й боявся…Назад шляху не буде. Зупинись поки не пізно.
- Колись я вже зупинився і втратив її – Ару. Більше я такого не зроблю.
Дункан перевів погляд на Томаса.
- Анабель дуже схожа на неї… Чи не так? Ось чому ти хочеш їй допомогти?! Але знай, цим ти Ару не поверниш.
- Я знаю! – Томас знервовано закричав. Ехо прокотилось через весь парк, вдаряючись об кремезні дерева. Злякані птахи здійнялись в небо на якому народжувався ще один світанок. По чаклунському обличчю стікали сльози. Його дихання збилось, він почав задихатись. Томас покосився і впав на коліна.
- Я знаю, що цим її не повернути, але я так хоч трохи спокутую свою винну перед нею. Моє серце вже 100 років горить в полом’ї мук. Коли побачив Анабель, зрозумів, що вона моє прощення перед Арою. Тому я не дам їй згнити в землі.
- Ти егоїст, Томасе! Ти думаєш про свою спокуту, а не про Анабель. Ти погубиш себе і її. Ара цього не хотіла. Ще раз прошу тебе, зупинись, не тримайся за могилу минулого.
Дункан подав йому руку, щоб той звівся, але Томас проігнорував його допомогу. Він оперся на свою палицю і так зміг звестись на ноги
- Ти не зміниш мого рішення.
- Ну що ж, мабуть самі боги хочуть щоб так сталось. Я не можу тягатись з богами. – Дункан усміхнувся. Але знай, на мою поміч не розраховуй.
Бувай друже.
Дункан свиснув і в цю ж хвилину із туману, який окутав вже дорогу виринув чорний кінь. Він легким рухом заплигнув на коня і пірнув з ним в пітьму яка вже майже зникла.
- Бувай друже – тихо промовив Томас.
Перше проміння пробилось крізь густі крони дерев. Світло освітило листя, які літали в повітрі, мов маленькі феї, які живуть в пахучих травах сварги. Парк знову набрався кольорів життя і пульсувало надією на мир. Але чи на довго…
Перший розділ був написаний у 2008. Подальші у кінці 2012 на початку 2013 року. Прошу критикуйте, бажаю виправити свої помилки, а також підняти свій рівень написання, звісно якщо вийде=)
Visionary
3
0
18
Проза | Версія для читання 01 жов 2013 о 00:45
Подібні роботи
