Архон. Розділ III
Сова знайшла свою жертву. Її погляд застиг, ніби пекучо-холодний лід на корінні старого дуба. Проживши сотні років, вона навчилась терплячості. Здавалося нічний мисливець ніби злився з гілками дерев. Її видавало лише очі, в який відбивалось срібне сяйво місяця.
Нарешті з’явились порухи під корінням. Маленька хвостата істота прокинулася від сну й поступово почала вилазити із своєї схованки. Своїм гострим писком вона втягувала гірке повітря тисячолітнього лісу. Грис наважився вилізти на нічну прогулянку. Сова цього тільки й чекала. Помах крили і гострі пазурі вп’ялися у його шию…Грисові очі стали байдужими до цього світу. Кров сочилася з його рани й падала на пухкий покрив мартанок забарвлюючи їх в багряний колір від якого вони миттєво в’яли, не витримуючи того земного єства. Адже ці квіти створені самою богинею Флорес, покровителницею квітів. Сова насолоджувалась перемогою, відриваючи шматки м’яса.
Коні хапали жадібно повітря, випускаючи великі клубки пару із ніздрів. Вершники не жаліли їх, мчали в глиб лісу, не розуміючи, що заганяють себе у пастку…
Сова відчула чужих й наближення тривоги. Гуркіт копит ставав дедалі чіткішим. Коні ламали гілки грудьми, летіли вперед, ніби якась невидима сила підганяла їх. Ще секунда і вони у володіннях нічого мисливця. Ще мить і сова під їхніми копитами. Ще момент і сова лиш білий туман, який окутав коріння старого дуба.
Вершники так само блискавично зникли,як і з’явилися. Погоня тривала й набирала обертів, неначе колесо фортуни. Дорога різко звернула й вперто вела в право. Раптом один кінь пересіпнувся через дерево яке лежало шляху. Падаючи він придушив вершника.
Міро! – закричав другий вершник. Наїзник рвучко потяг коня за віжки і той став на диби. Проте вершник втримався. Розвернувши коня, ельф помчав до Міри, яка лежала під конем непритомною. Зістрибнувши він нахилився до ельфійки. Кінь був загнаний на смерть, тому ельфу довилося прибрати коня силоміць. Річ була не із легких. Нарешті йому це вдалося. Ельф розумів що їх скоро наздоженуть, а час так невблаганно минав.
«Ти повинна жити» - ельф дивися на її обличчя. Його очі були сповнені любовю і ніжністю. Обережно взявши її на руки, він посадив її на свого коня. Лети мов вітер, Спардо, я надіюсь на тебе. Врятуй її життя… Витягши із кишені невеличкий сувій, ельф поклав їй в руку цей кусочок паперу. Скачи чимдуж в Насхал…
Раптом в небі з’явились таліни – крилаті найминці із древнього клану вбивців, який сіяв жах по південних краях Архона. Ельф вдарив коня по спині і той блискавкой помчав вперед. Ідин з талібів ринув за Мірою, однак ельф швидким рухом натягнув тятиву на луці і випустив стрілу в механічні крила найманця. Талін мов камінь упав на землю. Інші п’ятеро линули на ельфа. Двох він збив ще в повітрі. Поціливши одному в голову, другому в шию. Троє виживших сягнули землі. Їхня обличчя закривали золоті маски. Мов жар палахкотіла їх очі в нічній темряві. Разом вони кинулись на ельфа. Талійці завжди любили брудну гру. Один з них дістав метальні ножі й пожбурив у вершника, але той швидким рухом нахилився в право і зміг в цей час витягти дві одноручні сокири. Інших вже був біля нього і замахнувся своїм мечем ельфу в голову. Схрестивши сокири, зміг відбити удар. Блискавичний рух, і гостра частина рукоятки сокири вже була в голові найманця, правою сокирою ельф споров вбиці череву із якого повипадали тельбухи немов новонароджені змії. Ельф не гаючи часу, митнувся на останніх супротивників. Удар за ударом він, відбивався від найманців. Які з кожним наступним своїм рухом забирали в нього сили. Один з них поранив ельфа в плече, коли вершник звалив талійця ця на землю і відрубав йому правицю. Бій треба було кінчати, і він це знав. Наступні удари будуть вирішальні, і всі сили положе в них. Ухилившись від удару пораненого талійця, ельф кинув в нього сокиру, яку той відбив і цим же себе відкрив свій захист. Вершник скориставшись нагодою миттю зніс тому голову. Тіло таліця так і залишилося стояти, з шиї якого струменіла кров, яка залила обличчя ельфа. Залишився один. Ненаважуючись піти в бій, вони ходили по колу, немов танцюючи танок смерті. Вбивця тримав в одній руці шипасту булаву, а в іншій паровий пістолет. В кожного тіло було в напрузі, очікуючи нападу.
Північні вітри часті гості в лісах Кродна. Духи повітря шукають пристанище в гіллі дерев. А коли сон лягає на плечі лісу, заводять свої пісні. Інколи тужні, іншим часом веселі, другим століття войовничі і сповнені енергією. Але сьогодні вони співали пісню смерті. Навіть листя опадало з могутнього гілля.
І листя закружляли на головами двох незваних гостів, залитих кров’ю один одного. А ті продовжували танець болю. І лиш коли останній лист упав на осквернену землю, ельф з талійцем кинулись один на одного. Вбивця вистрелив із пістолета і поцілив вершнику в ногу. Проте було запізно… Сокира розтяла найманцю шию. Але життя ще палало, і той схопивши ельфа потяг на себе й простромив мечем наскрізь. Вдаривши ще раз сокирою по шиї, вбивця здох, на устах якого завмерла химерна посмішка.
Ноги ельфа підкосились, і той впав на коліна. Темрява почала заполоняти його душу й розум. Ставало тепло, й біль зникав із ран, забираючи з собою жагу до життя. Повіки ставали важкими і хотілось спати. «Живи»: - це останнє що зринуло з уст ельфа. Вічний сон заполонив його свідомість. Вершник так і залишився бути на колінах, немовби відаючи шану древньому лісу. Природа не кидає своїх дітей, ніколи. І трава ожила… І сповзла до тіла ельфа окутуючи, як належить дитині лісу. «Тепер ти з своїми предками» - сльози скотилися по ніжному обличчю Міри. «Я завжди буду тебе оберігати, любове моя» - почула вона із співом вітрів.
Кінь продовжував мчати, уносячи її в землі Темебрісу.
Visionary
1
0
18
Проза | Версія для читання 06 жов 2013 о 05:58
Подібні роботи
