Ненароджені

Ранішнє сонце освітило блакитний шовк небесної гладі. Немов акварельні візерунки з під руки юного художника з’являлись білокрилі чайки. Птахи ширяли в небі шепочучись з вітром про далекі береги. А він слухняно слухав своїх друзів.
Молодий хлопець сидів на краю високого берега, який рвучко спускався в море жовтою глиною. Малахітова трава пестила ніжною прохолодою босі ноги юнака. Із зелені, срібні намистинки роси впали на пальці, розбившись на сотні мініатюрних метеоритів.
Парубок туманно дивився на невидимий край моря, занурившись в думки, котрі неприкаяно літали в голові. Намагалися знайти своє місце в його свідомості, зайняти нішу. Та не судилось їм осісти. Хлопець стрепенувся від дотику руки до плеча. Думки розвіялись, як сизокрилий туман над диким степом.
- Знала, що тут тебе знайду. – посміхнулась біловолоса дівчинка.
- Куди я дінусь з відси….- Хлопець на повні груди вдихнув солонувате морське повітря.
- А навіщо звідси тікати? – Здивувалась дівчинка
ЇЇ очі палали лагідним вогнем ніжності.
- На інший край - кивнув головою, - туди, де живуть ненароджені мрії. – Юнак примружив очі.
- Колись, ми туди дістанемось. – Весело промовила дівчинка.
Легкий бриз розвівав білосніжне волосся, грався з ним, неначе дитина з іграшкою.
- Ні. Човни туди не ходять.
- Тоді ми збудуємо такий човен, який донесе нас на хвилях до того берегу. – Не вгавала дівчинка.
Вуста юнака розпливлись в приємній усмішці.
- Неодмінно, Соню, неодмінно. – Не хотів її замучувати
Увесь день юнак провів із своєю сестрою на березі моря, доглядав за нею поки вона гуляла. Світловолосе диво бігало за кольоровими метеликами. Йому здавалось, вона й сама пурхала, наче той метелик. Він любив її, як рідну сестру. Вона - єдина людина підтримувала його весь час, давала сили жити. Жити в колясці для інваліда. Автокатастрофа пощадила тільки їх, кровно чужих людей. Однак душі єдині мов у сім’ї.
День добігав до логічного завершення, махаючи на прощання стомленому сонцю, яке ховалося за рожевий небокрай. Навіть пустотливий вітер притих, тільки бережливо колихав фіалоки мов своїх дітей. Хлопець погукав до себе сестру.
- Нам час, Соню. – Лагідно промовив він.
- Добре братику. – Послухалась сестра.
«Не схоже на неї» - подумав брат.
Сестра взяла за ручки коляски брата й повільно пішла від берега. Вона мовчала. Її маленьку голівку щось турбувало. Брат дивився на захід сонця й насолоджувався спокоєм. Соня зупинилась.
- Щось трапилось Соню? – запитав юнак?
Сестра зробивши паузу сказала.
- Я стану для тебе кораблем, котрий донесе тебе на берег з ненародженими мріями.
Він тихо посміхнувся.
День погас, коли брат з сестрою дістались дому.
Дивлячись через відкрите вікно кімнати, юнак думав про слова сестри….

Лиш коли час посріблив йому волосся, він зрозумів. Сестра й була ненародженою мрією. Мрією на життя, якого не було…
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 16 жов 2013 о 06:17
мітки: проза
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024