Свіча плаче

Грім розрізав передвечірню тишу. По небу потяглися довгі спалахи блискавки,котрі перетворювали кожну тінь в зловісного привида. Місто поволі втрачало барви,ховаючись під покрівлею ночі. Кутаючись в чорну ковдру,воно поволі поринало у сон.
Грім,кожного разу,лунав все ближче і ближче. Він,немов,задерикуватий хлопчак,не давав місту поринути у блаженне забуття. І,враз,грім з блискавкою атакували місто водночас. Це остаточно його розбудило. Більшість людей повибігало зі своїх домівок. Перелякані та сонні вони здавалось завмерли,очікуючи найгіршого. Їм,либонь,здалося,що флот турецьких загарбників знову розпочав обстріл міста.
Звичайно,усі люди,не враховуючи імператора Йогана Палеолога,розуміли,що Константинополь доживає останні дні. Божевільний монарх просив,щоб кращий дзеркальник міста виготовив йому таке дзеркало,в якому він би виглядав здоровішим.
Саме в цей момент землю оросила рясна злива. Великі краплини летіли настільки швидко,що розтинали повітря з дзвінким свистом. Трохи пробуркотівши,люди повертались до своїх домівок.
Схоже,лише одному жителю зараз не спалось. Він,долаючи темряву,йшов крізь дощ. Це був молодий хлопчина,років двадцяти. Коротке,смолянисте волосся прилипло до голови. Довгий зелений плащ,котрий розвівався позаду хлопця,здавалось,залишав по собі короткий шлейф. Шкіряні чоботи,що,безумовно коштували не менше десяти дукатів,лунко гупали по землі. З-під краю плаща виглядав прекрасно оформлений ефес шаблі,котра явно призначалась не для бою. Її наявність означала,що людина походить з аристократичного роду.
Нарешті,подолавши кілька кварталів,юнак опинився біля старого будинку. Прочинивши двері,він увійшов всередину. Тут дім був ще більш занедбаний,ніж ззовні. Єдиним джерелом світла була свіча,котра стояла на мініатюрному столику поблизу ліжка.
Тут,обмотана десятками простирадл,лежала людина. Ба,навіть не людина,а бліда тінь,котра ледь жевріла. Проте,що постать на ліжку жива,свідчило лише хрипке дихання,що луною котилося по будинку. Хлопчина підійшов до ліжка і припав на коліна.
- Батьку,я примчав як тільки почув…
Постать у ліжку повернулась і запитала:
- Це ти,Моріартусе?
Хлопець приречено похилив голову й відповів:
- Так,батьку.
- І чого ж ти прийшов?
Моріартус,здавалося,знітився:
- Ну,я…як тільки…почув…що Ви злягли…захвилювався і
опинився тут.
На кілька хвилин запала тиша. Вона була настільки гнітючою,що хотілося кричати. Тиша лізла у вуха,забиралась у вуста,забивалась у ніздрі… Та,раптом,вона розчинилися. Пролунав тихий схлип. Старий у ліжку почав ридати. Він,немов божевільний,схопив руку свого сина і заговорив:
- Ти пам’ятаєш..? Пам’ятаєш,як я учив тебе битися на шаблях? А
потім ми купалися у річці. Пам’ятаєш?
Моріартус звільнився від руки батька та перебив його:
- Я,власне,прийшов запитати…яка буде моя частка сп…
Емоції батька різко змінилися…
- Що!? То ти прийшов сюди лише по гроші!? Після всього,що
було??? Зґабзував наш рід,а тепер просиш грошей!?
Голос старця знову змінився. Тепер він говорив спокійно.
- Хоча я й для тебе дещо підготував. Подивись на столі.
Моріартус поспішно підняв записку,що лежала коло свічки і при тьмяному світлі прочитав:”Ти не отримаєш нічого.”
Старенький у ліжку знову заговорив:
- Усе дістанеться твоїй сестрі! Ти не отримаєш ні копійки. Не
треба було паплюжити свій рід!
Неймовірна лють охопила Моріартуса. Що з того,що він перейшов на сторону ворога? Яке право має ця жалюгідна маріонетка,цей набридливий скнара,який заробив величезну кількість багатств,не залишити йому жодного дуката?
Моріартус схопив батька за комір і почав люто трусити,говорячи:
- За що? Я ж твій син!
Через кілька секунд хлопець зрозумів,що трусить бездиханне тіло. Моріартус відступив на кілька кроків назад. Якимось божевільним поглядом він глянув на свої руки. Розвернувшись,юнак швидким кроком покинув будинок.
Жодна людина не заплаче над трупом старого аристократа . Лише свічка самотньо оплакувала свого господаря , повільно догоряючи…