Riverside!..
Дотик… Ноги занурюються в теплий пісок. В світі нема нічого прекраснішого. Здається, я відчуваю кожну піщинку на цьому узбережжі. Люди не звертають увагу на них, вважаючи, що всі вони одинакові. Але коли заплющити очі, ти дивишся на світ під іншим кутом. Кожна піщинка ніби окрема планета під моїми ногами…
Повітря… Мої легені вдихають такий необхідний людям кисень. Але із заплющеними очима, це не просто потреба. Це щось піднесене. Щось, що приносить невідомий досі спокій…
Кроки… Така звична, повсякденна річ. Всі ходять, ну майже всі…
Необхідність… Я відчуваю потребу зробити ці кроки. Я повинна йти вперед. І перетнути кордон…
Кордон... Я починаю відчувати ще дещо, окрім піску. Між піщинками-світами з’являється порожнеча. Вона не схожа на всі інші подібні, сповнена різноманітними хвилями. Вона піднімається все вище, а потім знову повільно відступає. Ніби дихає…
Вода… Її прохолода доповнює теплий пісок. Чудовий контраст призводить до рівноваги. Найкращої у світі. Зараз я відчуваю гармонію в собі. Гармонію у всьому…
Вітер… Раптові пориви вриваються в цей спокій і поглинаються ним. Мимоволі вони піднімають хвилі і я розчиняюсь у цьому вирі. Остаточно…
Звуки… Усе набуває об’єму. Хлюпання на передньому плані, десь далеко, ніби розмиті, звуки бурхливого міського життя. Машини, сварки, сміх – все тане в одноманітних звуках води. Крізь цю звукову завісу проникають далекі крики чайок. Я не бачу їх, але можу сказати, де літає кожна з них. Це ніби фотографія, але намальована звуками. Об’ємна…
Бризки… Вода розбивається на сотні маленьких частинок. Кожна з них залишає свій слід на моїй шкірі…
Запахи… Тут не існує нічого, окрім всепоглинаючого віяння ріки. Неперевершений коктейль із усіх можливих речей, як абстрактних, так і цілком реальних: кохання, рибальські снасті, сп’яніння. Щастя. Самотність…
Самотність… Я відчуваю її кожною клітинкою свого тіла, але на відміну від усіх інших днів, вона не ранить мене. Ні болю, ні смутку, ні думок. Я самотня, тобто вільна. Я спокійна…
Каміння… Раптово відчуваю його під своїми ногами. Їх дотик грубо вривається у те, що зараз переплелось у єдину картину. Я розплющую очі і відчуваю, як усі проблеми тонуть, залишаючись на дні, як і це каміння…
Узбережжя… Я бачу те, що й відчуваю…
При читанні радимо слухати Agnes Obel – Riverside
arturrim
2
0
18
Проза | Версія для читання 13 лис 2013 о 02:55
Подібні роботи
