Самотність, як засіб до існування.

Забутись в темряві старих будівель, поміж вікон в середину дерев’яної підлоги. Десь там між шматками паркету сховатись і чекати
Чекати. Чекати
Чекати коли тебе знайдуть. Знайдуть твої думки. Самотність бузковим цвітом зацвіла. Її аромат роз’їдає душу, кидає в коловерть нереального. Потрібно чекати. Навіщо? Навіщо боротись із вітром за шматочок повітря, як що і так його не дістати. Навіщо жити? Думати, любити? Самотність виринає ізнову зникає десь там за обрієм. Як важко! Важко, коли образи брешуть, коли надії зникають, коли сама тиша зраджує!!!!! Розбиваю повітря відносин, навіщо вони мені. Мені потрібна самотність – п’яна самотність. Закрити долонями очі, щоб не чути крики тиші і кричати, щоб посипалось скло на отих вікнах, в яких ти бачиш себе.
Себе. Себе
Своє голе і не охайне я. я не такий!!! Чому? Пилюка набивається в рот і вульгарно дряпає ніс. Чихаю. Невпевненість розсіюється та чи надовго? Надовго? Скрипить стеля. Це моя стеля. Колись давно не було стільки слів. Самі жести, рухи, темрява. Близькість тиші мене дратує. Хочу розірвати руками серце та не можу його знайти в понівеченому тілі. Всюди порізані вени з яких витікають слова. Зупиніть їх!!! Зупиніть!!! Дивне відчуття порожнечі. Моя порожнеча більша від порожнечі будинку. Хоч трохи без слів. Трохи відпочити. Трохи…Та все міняється. Будинок осипається стиглими сливами. Солодкий сік стікає по пальцях коли стискаєш сливу. Вона із хрустом розчавлюєся показуючи себе із середини, а там
А там. А там
А там я
Сиджу під паркетом і говорю нісенітницю. Закриваю вуха долонями і кричу, кричу на небо, на зорі, на двері, на будинок. Кричу та ніхто не чує, що кричу. Я завжди знаходжу себе і самотність. Себе я знаходжу в темряві, самотність в собі. Вона завжди танцює серед старих дубів. Я люблю слухати самотність. Так і хочеться взяти каменюку, почепити її на ноги і стрибнути у море…Я не можу сховатись від себе і від самотності…Вітер перебирає стару покрівлю. Його гомін заспокоює. Тихо. Під ніжним шепотом вітру я засипаю. Сон приходить і ніжно як мама цілує в чоло. Очі закриваються і я засинаю, а потім…
А потім….
А потім…
Таж сама самотність із абсентом і пустотою… Пустота і самотність… Самотність…
Ужгород
Липень
2007
land icon
18
view icon
Проза | Версія для читання 17 лис 2013 о 04:47
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2022