Остання людина минулого.

Передмова

– Крихта магії є у кожному з нас. Ти можеш не вірити у це, але від цього правда не зміниться. Я знаю – ти ніколи не користувалась нею, ніколи навіть не відчувала її в собі. Просто її в тобі мало. Недостатньо для того, щоб впливати на світ. Ти мене розумієш?
Заплакана дівчина киває. Вона не може говорити через ганчірку, якою я закрив їй рот. Я заспокійливо проводжу рукою по її волоссю.
– Тихо, тихо. Все буде добре. Я заберу у тебе дещо і ти, можливо, навіть залишишся живою.
Судячи з усього я не дуже втішив її. Дівчина починає ридати ще сильніше. Я опускаюсь перед нею на коліна і забираю ганчірку з її рота. Вона не намагається закричати.
– Ти знаєш як взагалі дії магія? Ти колись бачила когось, хто чаклує.
– Ні… – говорить вона крізь сльози.
– Ну так, ти ж народилась в новому світі. А раніше було не так. Раніше магія була всюди і проходила крізь кожного. Магія – це здатність змінювати реальність навколо себе за допомогою думки.
– Відпустіть мене… будь-ласка.
– Звісно, звісно. Скоро ти підеш додому.
Я повільно йду до вішака, на якому висить моя курка. Крім стільчика в цій кімнаті є тільки кривий вішак. З кишені куртки дістаю срібну запальничку.
– Можливо ти знаєш, що до колапсу існували книги про маленького хлопчика-чарівника.
– В мене вдома є одна книга про нього, – відповідає дівчина. Здається вона трохи заспокоїлась. – Його звати Гаррі Поттер.
– Саме так. В цій книзі описується такий собі пристрій, який може забирати в себе світло, – я показую їй свою срібну запальничку, яка насправді зовсім не запальничка. – Ця штука може забирати магію.
Вона здивовано дивився на мене. Я дістаю з кишені штанів коробочку з сірниками. Виймаю звідти маленький смарагд. Натискаю на кнопку знизу запальнички і з дна висовується тоненький стержень з круглим отвором на кінці. Я вставляю в отвір смарагд і засовую стержень назад. Потім відкриваю запальничку. Вона виглядає як будь-яка звичайна.
– В кожному з нас є крихта магії, яку можна благополучно заключити в кристалі і вигідно продати. Ти можеш не відчувати в собі магію, але вона точно є. Можливо це саме вона досі підтримує в тобі життя.
Сльози знову з’являються на очах дівчини.
– Знаєш Гаррі Поттер це звісно геніальна розповідь про магію, але в реальності все зовсім не так.
Я натискаю на кнопку і спалахує зелене полум’я. Воно піднімається вгору і звивається, наче змія. Я сміюсь. Дівчина плаче. Полум’я кидається на неї. Проникає в її очі, ніздрі, рот і вуха. Дівчина труситься. Все її тіло охоплює судома.
Вогонь повертається назад. Він вилітає з її тіла і всмоктується в запальничку. Вона ще трохи іскриться і сама закривається. Знизу висовується стержень. Смарагд майже непомітно випромінює зелене сяйво. Я посміхаюсь і ховаю його у ще одну сірникову коробку.
Дівчина досі жива. Я розв’язую мотузки на її руках і ногах. Вона доволі гарна. Думаю над тим чи не зґвалтувати її на останок, але згадую, що мене уже чекає клієнт і просто йду.
Вона сама знайде дорогу додому. А якщо ні, то це уже її проблеми. Я отримав від неї усе, чого хотів.

Як я й думав – покупець чекає свого товару. Він стоїть, опершись спиною об стіну і нервово роззирається навкруги. Руки у нього трусяться. Очі стрибають з боку в бік. У нього вже почалась ломка. Це добре – такі як він готові заплатити будь-яку ціну.
– Привіт! – я широко посміхаюсь, тиснучи йому руку.
– Приніс?
– А ти?
Він виймає з рюкзака, який я раніше не бачив, золотий злиток. Велика золота цеглина переливається на сонці. Я затамовую подих від захоплення. Так і дивлячись на золото, дістаю з кишені сірникову коробку. Передаю її клієнту. Він кидає мені злиток, який я одразу ховаю у свій рюкзак.
Покупець відкриває коробочку і виймає звідти маленький діамант, який трохи світиться. Він одразу заспокоюється. Його руки уже не зводить судомою. Він піднімає до очей долоню і на кінчиках пальців спалахує полум’я. При цьому діамант світиться сильніше.
– У тебе є ще?
Я, посміхаючись, виймаю з кишені пластмасову баночку з під ліків. Трясу нею, щоб він почув, що вона не порожня.
– Чудово! – вигукує покупець і в його руці з’являється ніж.
Повітря навколо його руки ніби густіє, виникають майже непомітні обриси кинджалу, перед тим як він матеріалізується.
Клієнт з усієї сили встромляє ніж мені в серце. Я не відчуваю болю. А ось він згинається навпіл, схопившись за криваву рану, яка розквітає на його грудях.
– Упс, – кажу я виймаючи кинджал з свого тіла. На мені немає жодного сліду, крім порваного одягу.
Покупець помер. Я забрав назад кристали з магією і, також, всі його речі. Ніж розтанув у мене в руках, знову ставши повітрям.
– Мене на так просто вбити, – кажу я трупу і йду геть, сміючись.

Розділ 1. Остання пляшка вина.

Викачування магії пройшло не душе успішно і через мене помирає ще одна людина. Ей! Сумління! Де ти? Щось давно тебе не чути.
Я кладу в кишеню сяючий рубін і йду геть від трупу лисого чоловіка. Здається він щось говорив про дітей. А мені якраз потрібен новий товар. Не роздумуючи направляюсь туди, де викрав цього чоловіка. Це невеличке поле картоплі. Чоловік саме збирав урожай, коли я вдарив його по голові.
Я нахиляюсь і піднімаю з землі маленьку лопатку. Починаю викопувати картоплю і кидати у покрите іржею відро. Плоди малі і зморщені; багато гнилих.
Чую кроки позаду себе і повільно обертаюсь. Бачу юну дівчину. Їй напевне ще тринадцяти не виповнилось. Вона налякано дивиться на мене. В руках у неї брудна ганчірка у яку щось загорнуте.
– Привіт! – вітаюсь я.
– Я принесла обід своєму татові, – бурмотить вона.
– Я друг твого тата. Він пішов на ринок купити дещо. Попрохав мене трохи попрацювати на його полі.
Вона посміхається. Діти… Їх навіть колапс не змінив. Страх дівчинки зник одразу, як тільки я сказав що друг її батька. Фатальна помилка.
– Дивись, – вказую я на відро, – вже повне. Проведеш мене до вашого дому?
Вона киває і одразу біжить кудись. Я хапаю відро і біжу за нею. Їхній дім зовсім недалеко. Сім’я обжила стару ферму. Будинок великий і самотній. Біля нього стоять сарай і конюшні. Але тварин у сімейства точно нема.
Дівчинка проводить мене до дверей у будинок. Я заходжу слідом за нею. Вона біжить в кухню-столову.
– Мама! Я привела татиного друга, який зібрав для нас картоплі.
Господиня виявилась такою ж старою як і господар. Хоча сивина так і не зачепила її волосся. Це через магію, яка вирує в ній. Так багато чарів в одній людині я уже давно не бачив.
Я зайшов якраз під час обіду. За довгим столом сидить дев’ятеро дітей і кожен з них сяє магією. Найстаршому зараз приблизно шістнадцять. Побачивши мене він підводиться і хапає ніж.
– У нас немає друзів, – холодно вимовляє господиня і також тягнеться за ножем.
Я реагую швидше. Вони навіть не встигають кліпнути, а мій кинджал уже біля горла дівчинки, яка привела мене сюди.
– Нікому не рухатись. Це великий дім, у всіх у вас є свої кімнати? – діти кивають. – Сховайтесь там і чекайте. Мама, ця дівчинка і найстарший залишаться зі мною.
Всі розбігаються. Господиня плаче, як і дівчинка з кинджалом біля горла. Лівою рукою виймаю з кишені запальничку. Я завчасно заповнив її сосудами для магії. Одночасно можна було забирати чари у трьох людей. Я натискаю кнопку спалаху і піднімаються три язички полум’я. Червоний летить до хлопця, синій до дівчинки, а жовтий до матері. Вони навіть нічого не втискають зрозуміти. Магія зникає з їхніх тіл і душ. Вони помирають.
Я змінюю три коштовні камінці і йду по будинку. З кімнати в кімнату. Висмоктуючи магію разом з життям цих дітей. Одна дівчинка хотіла жбурнути в мене стільчик, але не встигла. Вогонь швидко забрав з неї усе.
Тепер ще одинадцять життів додаються в мій список жертв. Я щасливий. Так багато магії у мене не було уже давно. Я можу дуже вигідно продати її.
Але потрібні покупці. Я знаю місце, де зможу знайти їх.
На прощання підпалю будинок і йду геть, осяяний помаранчевим світлом вогню.

У мене немає дому. І взагалі якогось постійного місця проживання. Все життя я ходжу по світу крадучи і продаючи магію. В цій частині світу я затримався уже надовго. І сміливо можу назвати чимось схожим на дім готель пані Фіалки.
Вона пережила колапс у цьому готелі і перебудувала його на новий лад. Це було єдине місце у цьому місті, де можна було зняти на ніч кімнату. Перший поверх готелю перебудований на бар. Тут ніколи не було багато народу, а ті які були могли дозволити собі хіба що кухоль пива і склянку брудної води.
Я сів за бар-стійку, яку Фіалка якраз протирає своїм фартухом. Ця жінка була огрядною і покритою зморшками. Носила вона старезну перуку, так як волосся випало після колапсу. Вона являла собою приклад охайної господині. Таке рідко зустрінеш в сучасному світі.
– Що замовиш, любчику, – посміхається вона мені.
– Пиво і розмову.
Я виймаю з кишені маленький шматок золота, який раніше відколов від золотого злитку, і кидаю на бар-стійку. Вона ховає золото в кишеню фартуха і приносить пиво. Воно звісно виявляється огидним на смак.
– Де ти береш таке огидне пійло?
– В одній броварні неподалік. Її хазяїн мій старий знайомий і робить мені скидку.
– А твої запаси з до-колапсного пива закінчились?
– Вже дуже давно, любчику. Якби ж ти знав як я хочу випити вина. Здається сто років його не пила.
Знову починається. Фіалка при кожній зручній можливості згадує про вино. Розповідає яке воно було смачне. Як багато було різних дивовижних сортів. Як вона куштувала їх усіх. В такі хвилини вона виглядає якоюсь молодшою і, трошки, щасливішою.
Я грубо перебиваю її своїм запитанням:
– У мене з’явилось багато товару. Знаєш когось, хто б хотів купити?
Вона зміряє мене сердитим поглядом. Ніхто ніколи не переривав її під час ностальгії.
– Можливо знаю, – роздратовано кидає вона.
Тоді я виймаю з рюкзака свій головний козир. Жінка затамовує подих коли бачить стару зелену пляшку.
– Думаю це одна з останніх пляшок вина на цьому континенті.
– Я пам’ятаю ти шукав шлях в Америку?
– Так!
– Іди на руїни Пеніче. Знайдеш це місце на карті. Я чула через тиждень звідти відправлять вітрильник з товарами в Америку.
– Ого! Вони осмаляться переплисти Атлантичний океан?
– Я чула, що капітан готовий скористатись магією. Думаю ти знайдеш що йому запропонувати.
– Дякую тобі Фіалко. Виходжу вже!
Я кладу на бар-стійку пляшку і йду геть. Мені на шляху встають двоє громил. В барі є тільки я, вони і Фіалка.
– Щось не так, панове.
– Випустіть його. Негайно! – кричить Фіалка.
– Ти підеш з нами!
– Не думаю!
Я швидший за них. Поки ці двоє тільки тягнуться за зброєю я вихоплюю свою запальничку і натискаю кнопку. Магії у них виявляється небагато і обоє залишаються в живих.
– Краще убий їх, поки не прокинулись, – кажу я господині і йду геть.
Мене чекає корабель.

Розділ 2. Пориви вітру.

Дорога до Пеніче виявилась несподівано приємною і цікавою. Я зміг проїхатись в великій вантажівці, яка відвозила товар до вітрильника. Розплатитись довелось магією, але по прибуттю я вбив водія своєю запальничкою і забрав усе назад.
Зараз я їду в цій вантажівці до гавані. Здається я вже сотні років не сидів за кермом. Бензин в наш час можливо навіть дорожчий за золото. Цікаво що там таке цінне вони вивозять в Америку?
В порту мене зустрічають вантажники, які нічого не питаючи одразу починають виносити вантаж. Нажаль усе в коробках і я не бачу, що в середині.
Я виходжу з машини і йду до вітрильника. Мені здається я ще не бачив нічого більш чарівного. Вітрильник просто вражає своєю красою і чистотою. Безліч білосніжних вітрил здаються мені крилами. Я зовсім не розбираюсь в суднах, тому навіть не можу цього описати. Палуба пофарбована в білий. Чорними буквами збоку написане ім’я цього судна – «Неперевершена». Я не можу закрити рот від захоплення величчю і красою цієї дивовижної конструкції.
– Подобається мій корабель? – питає хтось мене, а я тільки киваю. – Що вам тут потрібно, сер?
Я повертаю голову і бачу чоловіка в ідеальному чорному костюмі. У нього довге густе волосся і неймовірно благородне обличчя.
– Мені потрібно потрапити в Америку.
– Як звати тебе, хлопче, і чи маєш ти чим заплатити мені?
– Не потрібно імен.
– Тоді і ти називай мене просто Капітаном.
– Заплатити я вам збираюсь чистою магією.
Виймаю з кишені ідеально круглий сапфір. Він осяює наші обличчя синій світлом. Капітан підносить руку, яка починає судомно тіпатись.
– Стільки магії… – здається він більше нічого не може сказати.
Тоді я дістаю зі свого рюкзака маленький мішечок. Відкриваю його і кидаю сапфір всередину. Він тихо стукає об інше коштовне каміння.
– Тут двадцять камінців в які захована чиста магія. І я віддам їх вам за поїздку на вашому вітрильнику в хорошій каюті.
Капітан хапає мішечок і тисне мені руку. Його очі горять бажанням скористатись магією.
– Ви будете гостем на моєму вітрильнику, пане… Як мені вас називати, чорт забирай?
– Називайте мене Пасажиром.

Океан повсюди. Я не можу змусити себе відірвати погляд від цих безкрайніх просторів. Ми пливемо вже два дні на погожому вітрі. Вітрила гордо здіймаються над нами, несучи нас уперед. Капітан стоїть за штурвалом. Матроси бігають туди-сюди по палубі. Всі мають свою роботу, хоча я навіть не розумію, що вони роблять. А я не можу відірватись від океану. Від сонця, яке з’являється на горизонті, від хвиль, які ми упевнено розсікаємо.
Дивовижно. Чарівно. Неперевершено. І страшно. Мені здається, ніби в світі нічого не залишилось крім води. За ці два дні я не бачив ні землі, ні хоча б якихось живих створінь. Немає ні птахів, ні риб.
А ще виявилось що Капітан уперше перепливає океан. Він знає куди плисти тільки приблизно і це неабияк лякає. Я ще не збираюсь помирати. Тим більше так далеко від суші.
Я кілька годин дивлюсь на океан перед тим як розумію що ми зупиняємось. Біжу до Капітана і питаю, що сталось.
– Немає вітру. Ми потрапили в штиль.
– І?
– І тут нам знадобиться магія.
Він загадково посміхається і йде в свою каюту. Звідти він повертається з пляшечкою зеленої рідини.
– Магію можна купити не тільки у вас, – каже він і випиває це зілля.
Капітан падає. Його б’є судома. Я не знаю, що робити, а ніхто із команди навіть не думає допомогти. Через хвилину усе припиняється і Капітан підводиться на ноги.
– Почнемо! – вигукує він і лізе на найвищу щоглу. На ній, над вітрилами є щось типу місця для спостережень. Поняття не маю, як це називається мовою моряків.
Капітан піднявся туди і почав розмахувати руками. Потім підстрибувати і викручуватись у дивному танці. Це триває вже близько години. Збираються хмари. Потужний порив вітру кидає судно вперед. Вітрила здіймаються і ми мало не летимо.
Вітер потужній і направлений в потрібному нам напрямку. Я ще ніколи такого не бачив. Цей чоловік зміг змусити вітер служити йому.
Капітан спускається з щогли і йде в сою каюту. Він виглядає постарівши на декілька років.
Я, ніби нічого й не сталось, йду далі милуватись океаном.

Розділ 3. Те, що живе на дні океану.

Шостий день плавання повільно закінчується. «Повільно» це зовсім не метафора. Здається, що сонце сідає вже три години. Нас досі несе шалений вітре, водяні бризки досі кидаються мені в обличчя. Але все тепер таке одноманітне. Нецікаве. Нудне. П..о…ві…ль…..н….е.
Мені вже здається, що я помираю. Або ми потрапили у якусь двину часову аномалію. Я чув про таке. Хоча ні, здається тільки я відчуваю як повільно тече час.
Я не можу більше терпіти цього і йду спати у свою каюту. Мені виділили невеличку комірчину в яку ледь вмістило ліжко. Я падаю на нього і одразу засинаю.
Прокидаюсь я від вибухів грому. Біжу на палубу і бачу, що ми потрапили в шторм.
– Сховайся у своїй каюті, Пасажир! – кричить мені боцман.
Я не слухаю і біжу до штурвала, з яким намагається впоратись Капітан.
– Коли це почалось? – питаю я.
– Буквально десять хвилин тому. Це не природній шторм. Він викликаний магією. Біжи у мою каюту і знайди той мішечок з камінням.
Я біжу крізь дощ. Навколо корабля блискавки, хмари і велетенські хвилі. Чорт збирай, краще б знову було нудно.
Каюта капітана виявляється просторішою за мою. Тут є ліжко, великий стіл і шафа. На протилежній від входу стіні велике вікно. Воно ледь тримається, під натиском хвиль.
Мішечок стоїть на столі. Я хапаю його і помічаю, що на мене хтось дивиться. Воно з’являється раптово. Велетенське око піднімається з води і дивиться на мене крізь вікно. Я підходжу ближче. Око тримається на хиткому відростку, як у равлика.
З криком жаху я відступаю від вікна. З-за ока із-під води виринають змії. Вони товсті, як люди і довші за двох людей. Разом зі зміями з’являються відростки на яких також тримаються очі. Усі різної величини.
З води піднімаються також щупальця, які розбивають вікно. Змії кидаються в середину. Я біжу по сходах вгору. Щупальце хапає мене за ногу. Я падаю. Змії, очі і щупальця вже підповзають до мене. Іншого виходу немає. Нащупую в мішечку камінь і зосереджуюсь на магічній енергії, яка пульсує в ньому.
Мені це дорого обійдеться, але я повинен вижити. Втягую енергію в себе. Пропускаю її через тіло і випромінюю через руку. Магія виходить з мене у вигляді вогняних хвиль. Одна розрізає навпіл щупальце, яке тримає мене. Відрубане щупальце раптом підіймається і на його кінці розплющується око.
Ні! Боляче! Мене ріжуть, у мене стріляють, мене намагаються отруїти. Я помираю, але потрібно піднятись. Повзу по сходах. Вогонь відганяє від мене чудовиськ.
Біль! БІЛЬ! БІЛЬ!!!! Криваві плями розтікаються по моєму одязі. Я кричу, але навіть не розумію цього. Голова здається скоро вибухне. Десятки куль проходять крізь неї.
Я відчуваю все. Кожен раз, який повинен був померти. Усе, в одну мить вливається в мене і я помираю. Безліч разів.
Повзу по сходах. Починаю відчувати краплі дощу на обличчі. Хвилі болю стихають, уповільнюються, зникають. Весь мій одяг просякнутий кров’ю, але на мені жодної рани.
Ось він – зворотній бік мого дару. Магія для мене табу.
Я біжу до штурвалу. Капітан здивовано оглядає криваві плями на моєму одязі. Кидаю йому мішечок і тільки зараз розумію, що моряки вже не борються зі штормом. Корабель оточили очі. Великі і малі, червоні і зелені. Вони стоять на своїх відростках і тупо дивляться на палубу. Змії і щупальця атакують команду.
Але моряки не здаються. Вони стріляють в очі стрілами, рубають сокирами змій та щупальця.
Капітан виймає коштовне каміння з мішечка і вставляє в отвори на своєму ціпку. Я не можу згадати чи був у нього цей ціпок раніше. Каміння потрапляє в отвори і одразу зникає в них.
– Що це за потвори і, що ви збираєтесь зробити?
– Це потвора, а не потвори. І я збираюсь відігнати її. Ви зі мною?
Він починає лізти на щоглу. Я прямую за ним. Вітер і дощ заважають мені. Мимо пролітають змії. Капітан зіштовхує ціпком щупальці, які впиваються в щоглу.
Ми опиняємось в дерев’яному «кошику» на горі щогли. Тоді я бачу що нас оточило. Очі і змії здіймаються над водою мало не до горизонту.
– Кажуть, що ця тварюка така велика, що займає весь океан. І варто в її володіннях з’явитись комусь чужому вона викликає шторм і піднімається з підводних глибин.
– Ви знали про це і все одно поплили?
– До колапсу я тренував тварин за допомогою магії. З морським чудовиськом упораюсь легко.
Саме після цих слів з води піднімається мозок. В сотні разів більший за судно. Сірий і слизький він тримається на товстелезному стовбурі. Це найбільше, що я колись бачив вжитті. І найогидніше. З стовбуру і мозку відходять ті самі відростки на яких тримаються очі, змії і щупальця.
– Привіт, красунчику! – Кричить капітан і піднімає свій ціпок.
Той вибухає в його руках і перетворюється в блискавку. Блискавка магії електризує хмари і тепер в руках Капітана уся сила хмар. Блискавки летять в мозок. Небеса вивергають вогонь. Різнокольорові спалахи рубають мозок, як батоги. Потвора і всі її відростки починають звиватись. Від грому закладає вуха.
Капітан, окутаний синім димом, направляє блискавки в мозок чудовиська. Раптом небо розсікає синій спалах. Блискавка, схожа на пилу, розтинає хмари і падає на мозок, розрізаючи його навпіл.
Дві половини сірого мозку потвори зникають під водою. За ними тонуть інші частини чудовиська. Підхоплений хвилями і вітром вітрильник несеться уперед.
– Тепер я володар Атлантичного океану! – кричить Капітан.
Я відчуваю незрозумілу повагу до цього чоловіка. Вирішую все ж залишити його в живих, коли ми приїдемо. Все ж він врятував мені життя. Доведеться зберегти його.

Розділ 4. Побережжя Америки.

– ЗЕМЛЯ! – лунає з палуби.
Я зістрибую з ліжка і вибігаю з каюти. Моряки захоплено розглядають смугу суші, яка тягнеться десь на горизонті.
– Ми будемо там через кілька днів, – каже мені Капітан.
– Якось навіть дивно бачити землю після всього цього океану. Що там буде? Куди ми пливемо?
– Ми пливемо в Нью-Йорк. Кажуть на його руїнах збудована нова громада. Їм ми і веземо цей товар.
– А вони знають, що хтось має прибути з-за океану.
– Так. Я надіслав їм вісточку.
– Як?
– Магія, – загадково відповідає він і йде за штурвал.

Ці кілька днів минають як один. Земля усе ближче і я вже можу розрізнити лінію берега і руїни за нею. Я чув про Нью-Йорк. Кажуть, що після наповнення світу магією він розрісся на все побережжя і мало не на весь штат, поглинаючи інші міста. Він був найбільшим містом на планеті. І найбільше постраждав від колапсу.
Я вперше почув про нову громаду, яка утворилась там, але в наш час чутки взагалі дуже повільно розповсюджуються.

Ось ми нарешті прибуваємо в Нью-Йорк. Навіть руїни цього міста дивують своєю величчю. Найдивовижнішою є зелена статуя жінки, яка досі стоїть в воді біля міста. Раніше вона була на острові, але рівень води піднявся.
Навколо «Неперевершеної» плавають уламки будівель і іржаві автомобілі. Я дивлюсь на все навколо з відкритим від здивування ротом. За допомогою магії Капітан проводить вітрильник через перешкоди.
– Мангеттен! – з гордістю вигукує Капітан, підпливаючи до пристані довгого острову.
Матрос спускає трап і ми з капітаном сходимо на сушу. Мангеттен схожий на велику кам’яну гору. Те, що залишилось від високих будівель було навалено купами, які утворювали ще більші купи. Здавалось навколо ні одного цілого будинку. Навкруги немає нічого живого. Жодна травинка не росте тут, жоден тарган не пробігає руїнами.
Знищене місто захоплює красою смерті і розрухи.
– Щось я не помічаю покупців для ваших товарів?
– Хтось точно отримав моє повідомлення. Напевно.
– Я отримала!
Після цих слів з-за завалу виходить жінка. Вони приблизно мого віку. Волосся коротко підстрижене, шкіра засмагла на сонці. Жінка одягнута в джинси і футболку. За спиною рюкзак. І є ще дещо – в ній немає жодної краплі магії. Навіть крихти тої магії, яку я можу забрати. Таке я бачу тільки в дзеркалі.
– Хто ти? – питає Капітан.
– Я – остання жива жителька Нью-Йорку!

Розділ 5. Остання жива жителька Нью-Йорку.

– Дякую, – каже мені на прощання капітан.
– За що?
– За те, що зберіг життя мені і моїй команді.
– Не розумію про що ви, – посміхаюсь я.
– Я знаю яким способом ти добуваєш магію. Ти міг запросто вбити нас. Дякую.
– Ви врятували життя мені, тому я збережу ваше.
Я тисну йому руку і йду. Під ногами скрипить каміння, яке колись було будинками Нью-Йорку і кіски, які колись належали його жителям.
Капітан вирішив плисти біля побережжя. Сподівається натрапити на якесь поселення. Він вирішив зробити так одразу після розповіді Йорк. Так вона себе назвала.
– Як тебе звати? – спитав я її.
– Що тут сталось? – спитав Капітан
– Я – Йорк. А тут сталось чудовисько. Воно з’явилось якраз коли ми почали відновлювати Мангеттен. І, як бачите, зупинило нас.
Більше вона нічого не розповіла, але цього було достатньо. Капітан вирішив поплисти, а я вирішив піти з дівчиною. Вона пообіцяла бути моєю провідницею і привести мене до тих, кому потрібна буде магія.

Ми йдемо вже два дні. Майже не розмовляємо. Ми пересуваємось повільно, продираючись через усі ці завали. Ховаємось в якомусь підвалі, як тільки сонце починає сідати. Дівчина не дозволяє запалювати вогонь і взагалі змушує мене поводити себе тихо. Вона здається чимось до смерті налякана.
Ми їмо двічі на день, але нам цього достатньо. Їжі у нас багато, завдяки Капітану, але ми не ризикуємо з’їдати все і одразу.
– Ти уб’єш мене? – раптово питає вона.
– Чому ти так думаєш?
– Я чула, що сказав Капітан. Ти уб’єш мене, як тільки я стану тобі не потрібна?
– Можливо. Ще побачимо.
– Я ж можу перерізати тобі горло, коли ти будеш спати.
– Спробуй, – сміюсь я.
– Думаєш не наважусь?
Я не відповідаю. Хапаю її руку, в яку владаю ніж. Змушую її повільно провести ножем по моїй долоні. Ніж падає з її руки. Рана з’являється на її долоні, а я навіть нічого не відчув. Йорк мовчки починає перев’язувати рану.
– Ти народився в день колапсу?
– Так, – відповідаю я.
– Як і я. У мене теж є дар.
– І який?
– На мене не діють ілюзії. Саме тому я досі жива.
– Що значить «ілюзії»?
– Сподіваюсь тобі ніколи не доведеться дізнатись.
– Ти можеш користуватись магією?
– Я ніколи не намагалась.
– І не потрібно. Це боляче. Мені магія приносить біль.
На цьому наша розмова закінчується. Це найдовша наша розмова за ці два дні.

Ми йдемо по пустелі. Дивно бачити невеличку піщану рівнину в центрі Мангеттену.
– Колись це був великий і зелений парк. Так мені розповідали.
У це важко повірити, але хто я такий, щоб сперечатись з останньою жителькою Нью-Йорку.
Я ловлю себе на тому, що думаю про неї. Йорк здається мені найжіночнішою з усіх жінок, яких я бачив останнім часом. Так і хочеться зірвати з неї одяг, повалити на землю і грубо взяти її. Потім можливо убити. Посмішка з’являється на моєму обличчі.
– Не соромся, – несподівано каже Йорк, – Я також думаю про це.
Напевне збудження було просто написано на моєму обличчі.
Дивний шурхіт звучить за моєю спиною. Я різко обертаюсь і бачу янгола. В яскравому білому світлі переді мною з’являється неземної краси жінки. Я не можу навіть описати її красу. Її велич і звабливість.
Вона стоїть, окута білою сукнею і світлом, і посміхається мені. Такого я ніколи не відчував. Кохання вирує в мені. Вона неймовірна, прекрасна, неможлива. Я хочу бути з нею, хочу йти за нею, втонути в ній. Зникнути, розчинитись в її білому світлі.
Забуваю про все. Десь там, позаду мене, хтось кричить. Хтось гукає мене. Байдуже. Я йду до неї.
– Я люблю тебе, – розтікається у моїй голої голос жінки в білому. – Я хочу щоб ти завжди був зі мною. Іди до мене. Обійми мене.
Вона простягає до мене руки. Я піднімаю свої, готовий обійняти її.
Між нами виникає щось темне. Ця пляма темряви і бруду стрибає на янгола і та зникає у білому тумані.
Мара минає. Я падаю. Голова розривається від болю. Я раптом розумію, що мало не помер. Кохання? Як я взагалі міг таке відчувати.
– Вставай, – каже жіночий голос і я розумію, що це Йорк. – Нам негайно треба йти звідси.
Я підвожусь. Вона підтримує мене і ми йдемо далі. Геть з цієї пустелі. В кам’яні джунглі знищеного Мангеттену.

– Що це було? – питаю я, коли ми нарешті знаходимо безпечне місце – підвал якогось знищеного будинку.
– Те, що вбило всіх нас.
– Можна конкретніше?
– Ніхто не знає звідки це чудовисько. Кажуть колись це був ніби провідник по Нью-Йорку. Штучний інтелект створений за допомогою науки і магії. Цей образ, який ти бачив тільки ілюзія. Здається колись таке називали голограмами. Після колапсу ця штука змінилась. Я не знаю як, але вона може впливати на людський мозок. Люди бачили цю жінку і просто йшли кудись. Деякі зникали назавжди. Трупи інших ми знаходили пізніше.
– Що з ними було?
– Ніяких ран. Вони просто були мертвими.
– А на тебе вона не впливає, бо це тільки ілюзія. І відчуття яке вона викликає також. На тебе не діють ілюзії.
– Ага. Я розповіла свою історію, твоя черга.
– Я так не думаю, – відповідаю я і роблю вигляд, що намагаюсь заснути.
Йорк кладе руку мені на плече. Я обертаюсь і бачу її трохи сором’язливу посмішку. Не задумуючись цілую її. Вона відповідає на поцілунок і між нами вибухає пристрасть.
Знесилені коханням ми засинаємо тільки під ранок. Давно у мене вже не було такої ночі.

Розділ 6. Убивство, Йорк і пастка.

– Ти все одно будеш моїм. Я заберу твоє життя і…
Я прокидаюсь і розумію, що це не сон. Слова дійсно звучать у цьому підвалі. Йорк також уже не спить. Вона насторожено дивиться на мене, ніби чикає поки я побіжу за голосом ілюзії.
– Заспокойся. Її голос мене так не дурманить.
Дівчина полегшено зітхає. Ми збираємось і вирушаємо в дорогу.

– Міст Уиллис Авеню! – урочисто проголошує Йорк. – Один з небагатьох, який вцілів після колапсу. Наша дорога з Мангеттену.
– Навіть сумно покидати це місце.
– Мені ні. Ходімо, скоро з’являться перші поселення людей.
Пройшовши міст я обертаюсь, щоб ще раз побачити Мангеттен. На мосту, прямо посередині, стоїть вона. Білу сукню розвіває вітер. Вона неймовірно чарівна. Неймовірно бажана. Роблю крок уперед, але Йорк різко обертає мене.
– Ідемо! – кричить вона.
Я слухаюсь і ми йдемо далі.

Ми проходимо ще шість днів, коли нарешті бачимо людей. Спочатку ми помічаємо жінку, яка розвішує мокрий одяг на мотузки. Потім помічаємо чоловіка, який вирізає щось із дерева.
Помітивши нас обоє встають і підходять ближче. Чоловік бере в руки велику палицю.
– Хто ви?
– Ми з Мангеттену, – відповідає Йорк.
– Там всі мертві! – вигукує жінка.
– Ми вижили. І ми просто пройдемо мимо вашого дому. Ми не зашкодимо вам.
– Говори за себе, – кажу я і підходжу ближче до сім’ї. – Мені якраз потрібен новий товар.
Сонячні промені відбиваються від срібної поверхні моєї запальнички, коли я натискаю на кнопку. Струмені вогню проникають в тіла чоловіка і жінки. Судома починає бити їхні тіла. Йорк кричить щось позаду мене. Коли вогонь покидає їхні тіла люди падають на землю мертві.
– Чому?! – кричить Йорк.
Тоді з дому виходить маленький хлопчик. Йому нема і трьох років. Він підбігає до трупів батьків і починає сміятись. Він думає, що вони граються з ним, роблять вигляд що сплять.
В запальничці досі є пустий кристал. Піднімаю руку.
– Ні! – Йорк закриває собою хлопчика. – Не смій.
– Він може і виживе.
– А може і ні.
– Його батьки мертві. Краще йому померти. Геть з дороги, або я уб’ю і тебе.
– Залиш його в живих! Я піклуватимусь про нього, якщо потрібно. Просто йди! Я залишусь з ним!
Вона обіймає хлопчика, який починає розуміти, що щось тут не так. Йорк плаче і благає мене не вбивати їх. Я тільки посміхаюсь. Її благання не зачіпають жодної частинки моєї душі, якщо вона взагалі у мене є.
Я натискаю на кнопку. Вогонь вдаряє в Йорк, але одразу зникає. Тепер я знаю, як запальничка діє на людей з даром.
Десь збоку чую оплески. Обертаюсь і бачу товстуна в костюмі.
– Дивовижно. Я завжди хотів побачити як це відбувається. Все ж ви потрапили в мою пастку.
До мене хтось підходить з заду. Я навіть не встигаю обернутись. Чиїсь холодні руки торкаються моєї голови. Очі заплющуються. Здається ніби я лечу кудись.
Сон поглинає мене.

Розділ 7. Договір.

Я прокидаюсь у великому кріслі. Воно настільки м’яке, що мені здається ніби я тону в ньому. Дрімота минає миттєво, я відчуваю, як чиїсь пальці зникають з моїх скронь.
Навколо мене безліч людей. Навпроти мене сидить той самий товстун. Я намагаюсь поворухнутись і розумію, що мої ноги і руки зав’язані мотузками.
Навколо нас з товстуном стоять чоловіки в чорних костюмах. Напевно його охоронці. Ще тут є хлопчик з довгим чорним волоссям. Він дивиться в підлогу. На ньому дуже багато синяків і подряпин. Біля товстуна на стільчику сидить сивий чоловік, який щось бурмоче і нотує у блокноті.
Мої речі розкладені на круглому столику поряд – куртка, рюкзак, запальничка, ніж.
Товстун привітно посміхається мені.
– Хто ти? – питаю я.
– Я хазяїн цих земель. Колись мене звали Боб. Тепер мені подобається коли мене називають Бос.
– І що тобі потрібно, Бос! – в цьому звертанні звучить неприхований сарказм.
– Магія.
– Ти б міг просто купити її. Навіщо так грубо поводитись з можливими бізнес-партнерами? І що там з моєю подругою?
– Ту яку ти збирався убити? Не хвилюйся. Ми залишили її в живих. Хлопчика довелось убити.
– Так чому не можна було просто поторгуватись зі мною?
Він розсміявся. Від сміху все його тіло трусилось, як в судомі.
– Бо я – хазяїн усіх цих земель. Тут я встановлюю закони і правила. Мені не потрібно домовлятись з якимось торгашем, якщо я можу прикласти до його горла ніж і забрати те, що потрібно мені.
– У моєму рюкзаку багато кристалів, чому ж ти їх не забрав?
– Забрав, але цього мало.
– У тебе є моя запальничка. Чому б тобі самому не забирати магію?
– Не запальничка! – вигукує сивий чоловік. – Не запальничка. не запальничка.
– Хто це? – питаю.
– Сувенір з минулого. Він вивчав природу магії до колапсу. Трохи схибнувся, як бачиш. А щодо цього пристрою, – він вказує на запальничку, – мені важко розібратись у ньому. Треба професіонал.
– Є такий! – вигукую я. – Маю ще два запитання: Чому я так раптово заснув? І як ти хочеш змусити мене зробити те, що тобі потрібно?
– У мене є дехто з даром, – він вказує на хлопця, який не відриває погляду від підлоги. – А відповідь на друге питання проста: я уб’ю тебе, якщо ти не підкоришся.
Тепер настала моя черга сміятись.
– Спробуй. Ну давайте. Хто з вас сміливіший випустіть мені кулю в голову.
– В ногу! – кричить Бос.
До мене одразу підходить чоловік з пістолетом і стріляє в ногу. Куля проходить наскрізь, але не має ні рани, ні болю. На мені немає. А ось той, хто стріляв падає на підлогу і кричить з його ноги тече кров. В нападі гніву він стріляє мені в голову. Його череп пробиває наскрізь і він помирає, забруднивши підлогу своїми мізками.
– Мене не можна ні убити, ні навіть поранити.
– Отрута?
– Помре той, хто підсипав її.
– А якщо я заражу тебе смертельною хворобою?
– Сам помреш від неї, якщо ти зробив це спеціально. Круто, так?
На його обличчі не залишилось і сліду упевненості. Тільки безмежне здивування.
– Я багато чув про тебе, але цього не знав.
Ми замовкаємо. В тиші звучить тільки бурмотіння старого дослідника.
– Як користуватись цією штукою? – питає Бос.
– Натискаєш кнопку і викачуєш магію. Можеш спробувати там мав залишитись ще один кристал.
Товсту підводиться і йде до столика. Я ще не бачив, як хтось інший (крім мого батька) користується запальничкою, тому мені самому цікаво, що зараз буде. Бос відкриває кришку і натискає кнопку, направивши запальничку на одного зі своїх. Нічого не стається.
– Що таке? – питає він, але не у мене.
– Тільки той хто бачить може забрати, те чого не бачать інші, - відповідає старий, не відриваючись від своїх паперів.
– Ти розумієш про що він?
– Думаю так.
– І про що? – товстун знову сідає в своє крісло.
– Дивлячись на людей я бачу магію, яка є в них. Це схоже на світло. Його центр в серці. Яскравіше світло – більше магії. Я відчуваю її, направляю до неї вогонь з запальнички.
– Як ти цього навчився?
– ЗАВЖДИ! ЗАВЖДИ! – кричить старий.
– Він має рацію – я завжди це міг.
– Звідки у тебе запальничка?
– Дісталась від батьків.
– Де твої батьки зараз?
– Мама померла, коли намагалась втопити мене. Батько, коли мені було п’ять. Він вдарив мене по голові каменюкою, але здох сам. Від нього я й забрав запальничку. Я бачив як він нею користується.
– Ти народився одразу після колапсу. тяжкі були часи.
– Розкажи мені про колапс. Як взагалі це сталось і на що це було схоже.
– А ти не знаєш?
Я хитаю головою. Брешу. Я чув ці історії тисячі раз, але треба потягнути час. Треба щось вигадати. Якось змусити його робити те, чого хочу я. Завжди любив торгуватись. Тепер на кону моє майбутнє. Можливо мене і не можна вбити, але закрити на все життя в якомусь підвалі – запросто.
– Я пам’ятаю усе. Якось раптово в наше життя увірвалась магія. Знаєш, це була красива назва для якось препарату. Я ще пам’ятаю різні рекламні акції. Слова «Всього одна ін’єкція «концентрованої магії» і світ упаде до ваших ніг!» навіки врізались мені в пам’ять. Я тоді був, як і зараз, босом мафії. Наркотики, зброя і інший підпільний бізнес. Я одразу купив собі цю «концентровану магію». Ще ніколи я не був таким могутнім. Ще ніколи не робив таких дивовижних речей. Я міг перемогти цілу банду силою думки.
Поступово всі почали купляти собі ін’єкції. Всі стали чаклунами. Багато хто помирав від цього, навіть почалась якась епідемія. Це швидко припинилось і люди вижили. А потім сталось дещо взагалі нереальне – магія почала просто виникати навколо. Не потрібні вже були ін’єкції. Діти народжувались з чарами. В дорослих вони просто з’являвся. За десять років ми стали абсолютно залежними від чаклунства. З’явились спеціальні закони і таке інше. Все було чудово.
Поки магії не стало забагато. Ми помітили, що тварини починають змінюватись. люди божеволіли і помирали. Наші електронні прибори оживали і іноді убивали своїх господарів. Тоді пішла активна компанія по знищенню зайвої магічної енергії.
Наш друг, – він поглянув на сивого чоловіка в кутку, – також працював над цим. Вони збудували спеціальні машини, які зменшували кількість магічної енергії в навколишньому світі. Думаю твій пристрій з тієї ж серії.
Тоді почалась війна. Люди розділились на тих які були за і проти зменшення магії. Але всі нею користувались. Таких війн людство ще ніколи не бачило. І одного спокійного дня стався колапс. Ніхто не знає хто або чому його почав. Це було схоже на спалах, або пожежу. Але горіла магія. Повітря кипіло, люди помирали, міста рушились. Магія, вигорала, як кисень, знищуючи все, на своєму шляху. Цілий день ми горіли і страждали. Здавалось, ніби ми тисячі раз помирали і знову повертались до життя.
Потім все припинилось. Магії більше не було. Нічого вже не було. Ну а далі ти знаєш. Боротьба за території, адаптація до нового світу і так далі.
– Вау! – захоплено вигукую я. – Але все ж, що тобі потрібно від мене?
– Мені треба, щоб ти забрав магію у декого. Дуже потужного чаклуна, який ніяк не дасть мені спокій.
– Що мені за це буде?
– Я не уб’ю твою подругу.
– Я сам збирався це зробити.
Він червоніє від злості.
– Тебе не зламати погрозами! – кричить він. – Що ж тоді тобі потрібно?
– Золото. Я обожнюю золото. Воно таке чарівне. Ви так не думаєте? А ще невеличкий будинок десь біля озера. І декілька слуг бажано. І ти будеш доставляти мені їжу до кінця життя. Навіть якщо я поїду і більше ніколи не повернусь, цей будинок буде моїм.
– Домовились! Отже – я тобі будинок, слуг, золото і їжу, а ти мені силу того, на кого я вкажу.
– Так. І все ж залиши мені дівчину. Вона просто неймовірна в ліжку.
Ми заливаємось дружнім сміхом. Обожнюю заключати договори, торгуватись, продавати і купляти. Це приносить в моє життя хоч якийсь сенс.

Розділ 8. Непереможний.

Я знову їду в автомобілі. Останнім часом це відбувається все частіше. Цього разу це не велика вантажівка, а чорний джип. Я питаю Боса де він бере пальне. Він відповів, що це його земля і всі залишки бензину належать тепер йому. А ще він уже давно захопив собі нафтовидобувні станції. На питання як він робить з нафти паливо товстун не відповідає.
За джипом їде ще один автомобіль. У ньому охорона Боса і Йорк. Не знаю, навіщо вони взяли її з нами.
Їдемо ми довго і майже не розмовляємо. З обличчя Боса не злізає задоволена посмішка. Він, напевне, уже уявляє, як буде користуватись тією необ’ємною магією.
Ми раптово зупиняємось і виходимо з автомобілів. Йорк дивиться на мене і в її очах я читаю страх і ненависть. Я відвертаюсь від неї і бачу освітлену сонцем долину. Здається, тільки над нею взагалі немає хмар. В долині розкинулось місто. Маленькі будиночки з червоними дахами і білими стінами. Біля кожного з них невеличкий огород або сад.
Перед моїми очима пролітає метелик. Ніколи я ще не бачив метеликів. Я чую спів птахів, десь далеко ржуть коні. Прямо посеред міста пасеться олень з великими рогами.
– Що це таке?
– Його долина. З кожним днем ця клята територія щастя захоплює частинку моїх земель.
До нас підходять двоє людей. Чоловік і жінка в білому одязі. Вони посміхаються.
– Вітаємо вас на землі вільній від насилля. Що привело вас сюди?
Я виступаю на перед.
– Я чув про чудеса, які може робити тутешній чаклун. З дитинства на мене накладене прокляття, яке не дає мені спокою все життя. Я хочу попросити чарівника зняти його.
– Звісно. Він допомагає усім, хто шукає допомоги. Ходімо. Але знайте – зі зброєю вхід сюди заборонений.
Я роблю крок уперед. Відчуваю, ніби проходжу крізь стіну з води. Обертаюсь і бачу, що коли люди Боса проходять їхня зброя зникає і з’являється на землі біля невидимого бар’єру.
Запальничка ще досі у моїй кишені. Отже чаклун не готувався зустрітись з такою зброєю.
Чоловік і жінка ведуть нас у місто. Тут неймовірно спокійно і яскраво. Жителі посміхаються нам, вітаються з нами. Навколо бігають діти. Птахи щебечуть в деревах. Цвіркуни цвіркочуть в траві. Одним словом – Фу. Здається я ще не був в настільки огидному місці. Ці люди навіть не знають, що таке реальний світ. Вони і хвилини у ньому не проживуть.
Ми підходимо до будинку, такого самого як і усі інші.
– Заходьте. Його двері завжди відкриті для гостей.
– Я піду сам, – кажу я Босу і йду до дверей.
– Не забувай про наш договір! – кричить він мені вслід.

Я відкриваю двері і проходжу у простору вітальню. Тут так світло і затишно, що я навіть починаю заздрити. У мене в житті ніколи такого не було. І в інших також не має бути. Злість закипає в мені.
У центрі кімнати, на килимі сидить чоловік. Високий з коротким білим волоссям. Він одягнутий у білосніжний балахон.
– Доброго тобі дня, Подорожній, якому батьки так і не дали імені.
– Привіт, всемогутній чаклун.
– Сідай, поспілкуємось.
Я сідаю навпроти нього, стискаючи запальничку у руці. Я вже відкрив кришку і був готовий натиснути на кнопку. В ньому дійсно дуже багато магії. Навіть нескінченно багато. В його серці горить такий яскравий і потужний вогонь, що мене аж сліпить. Це сяйво розлітається навколо цього чоловіка задушливими хвилями магії.
– Звідки у тебе стільки магії?
– Я пережив колапс і зміг зберегти її.
– Якщо ти був таким могутнім ще до колапсу, то маєш знати, що таке цей «колапс».
– Звісно знаю. Я один з тих, хто спровокував його. Ми не сподівались, що наслідки будуть такими масштабними.
– Є ще хтось, такий як ти?
– Ні.
– Я прийшов забрати твою силу. І скорі ж за все ти помреш.
– Я бачу твій дар, Безіменний. І знаю, що не зможу убити тебе. Тому спробую умовити тебе не робити цього. Я хочу врятувати усіх. З кожним днем мій вплив на світ стає сильнішим. Я дарую людям щастя і спокій. А як буде користуватись магію той, кому ти її продаєш?
– Мені байдуже.
– Я можу дати тобі те, що обіцяв він і навіть більше.
– Ти боїшся. Тому намагаєшся виторгувати життя. Я б пристав на твою пропозицію, але мені просто цікаво як буде проходити викачування такої кількості магії. Тому, вибач.
Я піднімаю запальничку, але не встигаю натиснути кнопку. Він жбурляє мене до стіни, силою своєї магії. Повільно підводиться і йде до мене.
– Я не можу убити тебе. А як на рахунок перетворення тебе, наприклад в песика.
Я не можу поворухнутись. Не знаю що робити далі. Такого я взагалі не очікував. Його вказівний палець спалахує і я відчуваю, як слабшає його магія. Чоловік кричить і падає на землю. Я падаю біля нього.
– Щойно ми вияснили ще дещо про мій дар – мене не можливо перетворити у песика.
Він також підводиться і налякано дивиться на мене. Тоді я і натискаю кнопку. Струмінь вогню проникає в його тіло крізь очі, ніздрі, рот і вуха. Чаклуна піднімає у повітря. Мене разом з ним. Здається навколо нас горить повітря. Тіло чарівника труситься. Він кричить і я, напевне, також.
Бачу, як він підіймає палець. Він настільки сильний, що досі може рухатись. З його пальця вилітає довгий металевий шип. Він проникає в моє серце і я відчуваю це. Діамант в запальничці не витримує такої кількості магії і вибухає. Струмінь вогню летить в мене. В моє тіло, прямо через шип. Я відпускаю запальничку в надії, що це припиниться. Без фізичного контакту з людиною вона мала вимкнутись, але цього не стається.
Я відчуваю як струмені магії проникають в мене крізь очі, ніздрі, рот і вуха. Тепер ми з магом зв’язані. Його сила і могутність перетікає у мене. Я відчуваю, як вона покидає його і наповнює мене. Відчуття ніби тіло палає зсередини.
Потік магії припиняється і ми падаємо. Він помер, а я заново народився. Я дивлюся на свої руки і бачу світло, які вони випромінюють. Я випромінюю магію. Потужну, нестримну енергію. Я піднімаю запальничку і виходжу з дому.
Всі в очікуванні дивляться на мене. Вони не бачать світла, яке бачу я. Не відчувають сили, яку я відчуваю у собі.
– Де моя магія? – питає Бос.
– У мені! – відповідаю я.
Його обличчя скривила маска гніву.
– Убити її!
Охорона товстуна тягнеться до зброї якої нема. Вони дивляться на Боса, не знаючи, що робити.
– Бос, – звертаюся я до нього. – Я збираюсь убити тебе.
– Що?
Я сміюсь. Мене переповнює ненависть, радість і сила.
– Тепер я можу змінювати світ, силою думки. Тепер я володію магією. Дивись.
Я повертаюсь до одного з охоронців і направляю силу своєї магії до нього. Навколо нього виникає біле світло, яке ніхто крім мене не бачить.
– Вогонь! – вигукую я і світло горить.
Охоронець навіть не встигає крикнути. Полум’я спалює його за лічені секунди.
Я знову сміюсь. Сила п’янить мене. Я могутній. Я непереможний. Я єдиний. І ніхто не можу зупинити мене.
– Я хочу, щоб усі ви померли.
У всіх охоронців Боса зупиняється серце. Йорк переможно вигукує. Я підходжу до товстуна.
– Прощай, Бос.
Моя руки проходить крізь його плоть, як крізь повітря. Я хапаю його серце і вириваю з грудей. На його тілі жодної рани, але його серце в мене в руці. Воно ще судомно б’ється.
Бос падає. Я кидаю його серце біля його трупу.
Йорк обіймає мене.
– Ти неперевершений! Ти розумієш, що означає твоя сила. Ми зможемо допомоги всім. Принести щастя усім!
Я помічаю, що навколо нас зібрався натовп жителів цього «міста щастя».
– І навіщо мені це? – я відштовхую її. – Пора вам усім побачити як це, жити в реальному світі.
Я піднімаю руки і знімаю захисне закляття навколо долини. Яскраве сонячне світло одразу зникає за хмарами. Відчуття спокою і щастя розчиняються у холодному повітрі. Птахи замовкають. Будинки рушаться. Я йду.
Мене благають повернути усе на свої місця. Люди падають на коліна переді мною. А я просто йду, не звертаючи уваги.
– Бувайте! – кажу я їм на прощання і виходжу з долини. Ніхто з жителів не наважується піти за мною.
– Навіщо ти це зробив? – кричить Йорк. – Ти ж можеш застосовувати свою магію, щоб допомагати людям.
– Мені ніхто не допомагав.
– Тому, що ніхто не міг.
– Я теж не можу.
Вона зупиняє мене і повертає до себе.
– Ти мусиш!
Я хапаю її за горло і піднімаю в повітря. Навколо нас здіймається вітер. Грім гримить над нами.
– Я нічого нікому не винен!
Я кидаю її в полум’я, яке щойно викликав. Йорк згорає в ньому і від неї не залишається навіть кісточок.
Сміючись я здіймаюсь вгору. Лечу під бурею і оглядаю свої безмежні простри. Свою землю. Тепер вона буде належати тільки мені.

Розділ 9. Напад.

– Повелителю, – звертається до мене одна з рабинь, – Вас питає якийсь чоловік біля воріт.
– Що йому потрібно.
– Він сказав, що прийшов помститись вам.
Я встаю з ліжка і йду по коридорах свого палацу. Я створив його з уламків Нью-Йорку і одразу знайшов собі слуг. Ці дівчата були звичайними жительками Америки. Я дарував їм красу і підкорив своїй волі. Останні кілька тижнів я живу, як у Раю.
Я ще довго кружляю заплутаними коридорами, проходжу велетенські галереї і зали, перед тим, як потрапити на вулицю. Проходжу через невеличкий сад до відкритих металевих воріт.
За ними стоїть чоловік у білому одязі. Один з жителів долини вільної від насилля. За ним стоять ще троє чоловіків і дві жінки. Усі у білому. У руках у кожного коштовне каміння, переповнене магією.
– Мені сказали, що ви прийшли помститись.
– Так, – киває головний месник, – За убивство нашого захисника.
– І як ви це зробите? Я – непереможний!
– У чаклуна був пристрій, який забирає магію. Ми убили усіх жителів долини, щоб забрати їхню магію і змогти тобі протистояти.
– Мене не можливо убити. Це мій дар.
– У тебе більше нема дару. Він зник, коли ти вкрав магію нашого чарівника. Готуйся до смерті.
Я не вірю його словам. Чоловік підіймає руку і з неї летить блискавка. Блискавка влучає мені в ногу і я відчуваю це. Магією знімаю біль і опік, який з’явився на нозі.
Паніка охоплює мене. Мене можна убити! Я тепер такий як усі. Я в небезпеці. Я більше не захищений даром. Потрібно знищити всіх, хто захоче нашкодити мені.
Силою своєї магії я паралізую нападників. Підводжусь на ноги.
– Магія – це зло. Через неї стався колапс. Через неї ми убиваємо один одного. Я повинен звільнити людей від магії.
Підіймаю руки, зосереджуюсь на магії, яку бачу в їхніх серцях і випалюю її. Магія вибухає чарівним вогнем і спалює їх серця зсередини. Усі п’ятеро падають мертві.
Я йду в головну залу палацу і викликаю усіх своїх рабинь. Оглядаю кожну з них. Вони всі неймовірно гарні і спокусливі. Краса кожної створена моїми руками, але доведеться убити їх. Щоб звільнити від магії. Звільнити від страждань. І щоб захиститись.
Я дивлюсь у їхні обличчя і починаю бачити те, чого не було раніше – злість і ненависть, приховані за красою і любов’ю до мене. Я не можу підкорити їх повністю. У них завжди залишиться своя думка і вони завжди жадатимуть свободи. Рано чи пізно вони уб’ють мене у вісні. І все через магію. Саме вона позбавила мене дару. Саме вона зробила світ таким, яким він є зараз.
Я піднімаю долоні і зосереджуюсь на світлі у серцях дівчат.
Їхня магія вибухає і випалює серця дівчат.
Нема часу їх оплакувати і взагалі – навіщо? Вони тільки рабині.
Я йду зі свого палацу. Мене очікує важка робота. Потрібно зробити світ безпечним для себе і знищити всіх, хто може убити мене і кого може згубити магія.

Розділ 10. Хрестовий похід проти магії.

Я лечу над землею у пошуках людей. Останні кілька місяців я тільки цим і займаюсь. Бачу поселення і приземляюсь у нього. Навколо мене люди бачать біле світло і крила. Звісно це тільки ілюзія. Я кажу їм, що до них прилетів янгол, для того щоб позбавити їх страждань від магії.
Тоді я випалюю їхню магію, звільняючи їхні душі.
Деякі люди не вірять мені і намагаються протистояти. Деяким з них навіть вдається поранити мене, але я швидко зцілююсь і убиваю їх. Люди нездатні зрозуміти, що я допомагаю їм.
Я лечу вздовж узбережжя. Помічаю корабель свого старого друга. Він намагається продати щось якимось туземцям. Приземляюсь біля них і без попередження убиваю усіх, крім Капітана. Люди навіть нічого не встигають зрозуміти. Їм навіть не боляче. Вони відчувають тільки спалах магії в серці і після цього вічний спокій.
Капітан спокійно дивиться на мене. Він опирається на свій ціпок. Я відчуваю магічну енергію, яка тече у палиці.
– Я відчував, що ти колись повернешся, Подорожній.
– Ти як завжди мав рацію, Капітан.
– Ти прийшов вбити мене?
– Звільнити. Від магії. І від цього світу.
– До мене доходили плітки про всемогутнього чаклуна, який усіх убиває. Ти збожеволів. Така кількість магії звела тебе з розуму.
Я сміюсь. Звісно я думав про це. І я навіть визнаю це. Божевілля і параноя оселились в мені разом з магією. Я тепер можу померти. Я мушу захистити себе. І я мушу захистити усіх живих від магії. Доведеться звісно їх вбити, але я врятую їхні душі. Кумедно. Я ж не вірю ні в душу. Ні у вічне життя.
Намагаюсь підняти руку, але не можу. Цей старий хитрун паралізував мене своєю магією. Я й не помітив цього через роздуми.
– Я дійсно не хочу цього, – каже Капітан підіймаючи ціпок, – Ти міг би стати хорошою людиною.
Дарма він відтягує час. Я набагато сильніший за нього і можу здолати цей параліч. Моя магія уже повільно розвіює його. Я можу рухати пальцями на руках і ногах. Коли з ціпка Капітана злітає вогняна куля я вже вільний. Стрибаю у бік і куля пролітає мимо.
Силою магії притягую до себе ціпок капітана. Тепер він обеззброєний.
– Я міг помилувати тебе. Щоб мені не було так сумно у новому світі. Але ти втратив свій шанс. Вибач, друже.
Його серце спалахує. Капітан кидає на мене зневажливий погляд і помирає.
Я лечу далі, винищувати магію, яка змусила мене убити єдиного мого друга.

Готель пані Фіалки досі тут. Нічого не змінилось, крім мене. Вечоріє. В барі людей більше, ніж зазвичай. Я входжу в середину. Ніхто не звертає на мене уваги. Тут не більше шести відвідувачів. Вони сидять за одним столом і щось обговорюють.
– Скоро він прийде і до нас, – до мене долітає частина їхньої розмови, – Він убиває усіх людей на своєму шляху. Я нещодавно був в поселені Панатів і там усі мертві. На тілі жодних слі…
Він не встигає договорити, бо помирає.
– Я не убиваю людей. Я рятую їх.
Вони навіть не встигають здивуватись. Їхні обличчя на мить скривлює гримаса болю, яка швидко змінюється спокійною посмішкою.
– Це ти! – вигукує Фіалка і хоче втекти, але я паралізую її.
За допомогою магії змушую сісти і дістати нам склянки. Проводжу над ними рукою і склянки заповнюються червоним вином.
– Випий зі мною.
Вона слухняно бере склянку. Ми цоркаємось і випиваємо вино. Я не відчуваю його смаку і осушую склянку одним ковтком. Фіалка обережно робить ковточок, смакує його і задоволено посміхається.
– Відмінне вино, – каже вона. Я посміхаюсь. Тільки Фіалка може захоплюватись смаком вина перед обличчям смерті.
– На Землі майже нікого не залишилось. Ти майже остання людина на планеті.
– Залиши мене живою! – починає благати вона. – Я буду складати тобі компанію. Ми будемо розмовляти і…
Склянка падає на підлогу і розбивається. Фіалка падає слідом за нею. Мертва.
Я встаю зі стільця і виходжу з бару.
Прямо навпроти входу стоїть жінка. Висока, з довгим чорним волоссям. У чорній сукні, рукавичках і з чорною парасолькою в руках. Я не відчуваю у ній ні магії, ні дару. Вона ніби зовсім не звідси. Від неї віє іншими світами і, щонайдивніше, мудрістю. Вона виглядає молодою, але насправді вона дуже стара. Стара, як смерть.
– Я забрала багато душ, які належали тим, кого ти убив, – каже вона.
– Хто ти?
– Я Смерть, але люблю коли мене називають моїм ім’ям – Єва. А тебе як звати?
– У мене нема імені.
– Це одна з причин.
– Причин чого?
– Того, що ти убиваєш.
– Я убиваю, щоб урятувати людей і захистити себе! – чому я виправдовуюсь перед цією жінкою?
Різко підіймаю руку і викликаю вогонь. Палаючий смерч вибухає навколо дівчини, але її уже нема.
Мене відштовхує назад і притискає до дверей бару. Вона з’являється біля мене.
– Я можу забрати твою душу одним дотиком, – каже вона і підносить руку до мого горла. Рукавички на руці більше немає.
Ще мить і я відчуваю дотик її долонь на своїй шиї. Готуюсь померти, але я досі живий. Вона сміється і відходить від мене.
– За стільки років у «бізнесі» я навчилась контролювати це.
– Що тобі потрібно? – питаю я.
– Щоб ти припинив убивати.
– Я мушу закінчити свою роботу.
– Якщо від твоєї руки помре ще хоча б одна людина, я повернусь і відправлю твою душу в пекло.
Вона зникає в чорному диму. Я падаю на землю. Не варто не довіряти погрозам Смерті. Можливо настав час зупинитись.

Розділ 11. План і помічники.

Мені сниться дивний сон. Навколо мене ніч. Зорі сяють з усіх боків. Я стою у повітрі, як на землі. З темряви з’являється чоловік. Його обличчя приховує сяйво зірок і чорнота ночі.
– Хто ти? – питаю я і мій голос розчиняється в тиші космосу.
– Сон. Витвір уяви. Я люблю називати себе Фантазією.
– Фантазія? Дивне ім’я. І якесь жіночне.
– Люблю викликати у людей когнітивний дисонанс.
– Що тобі потрібно?
– Дати тобі ідею, – каже чоловік і замовкає.
– Мені усе з тебе кліщами витягувати? – роздратовано вигукую я. Він мовчить. – І яка у тебе ідея?
– Тобі не обов’язково убивати людей своїми руками. Ти можеш знайти собі помічників.
Він зникає у світлі зірок, а у моїй голові з’являється план.

Океан спокійний, як ніколи. Навіть вітер, який розправив над ним свої крила не може підняти жодної хвилі. Океан схожий на дзеркало. Здається, уже немає навіть припливів і відпливів.
Капітан убив те створіння і разом з ним помер океан. Магія не тільки створила чудовисько, а з’єднала його з водою. Зробила душею, серцем і мозком океану. Тварюка могла викликати шторм, коли бажала. Тепер зрозуміло як. Океан являвся її частиною, так само як змії і щупальця.
Капітан убив чудовисько, я збираюсь оживити його.
Створюю навколо себе повітряну бульбашку і пірнаю під воду. Знайти труп монстра виявляється не так складно, як я думав. Я швидко достигаю дна. Тут нема водоростей, каміння, землі, живих створінь. Дно – це тіло чудовиська. Мільярди зв’язаних і заплутаних змій, щупалець і відростків з очима. Усе мертве. Я, за допомогою магії, шукаю мозок цього дивовижного створіння.
На горизонті з’являється пагорб. Ні – гора. Велетенська сіра субстанція покрита борознами і звивинами. Я піднімаюсь трохи вище і бачу, що мозок розділений по центру. Викликаю усі свої магічні сили. Розпалюю в своєму тілі магічний вогонь. Зосереджуюсь на результаті і направляю у дві половини мозку магічну енергію.
Частини мозку одразу піднімаються у повітря і починають з’єднуватись. Вони повільно зростаються, поки орган не стає цілим і чудовисько не оживає. Я бачу електричні імпульси, як проходять від мозку до усіх частин тіла.
Відростки починають звиватись. Змії шиплять, щупальця розсікають воду навколо, очі не мигаючи оцінюють все навкруги.
– Ти будеш служити мені! – кричу я і тварина слухається. Мозок згинається на своєму стовбурі у чомусь, схожому на поклін.
Я піднімаю руки і знову спрямовую свою магічну силу в чудовисько. Від мозку відриваються шматки, ростом з людину. Я надаю їм форми і вдихаю у них життя. Тепер навколо мене плаває близько сотні мізків. В усіх виростає широкий стовбур з якого уже відділились щупальця, змії і відростки з очима. Поки що по одному у кожного мозку.
– Ви маєте захопити усі океани, моря, озера і річки на планеті. Ви будете рости і розмножуватись. І убивати будь-яке живе створіння, яке зайде у ваші води. Крім мене звісно. Пливіть!
Мізки швидко віддаляються.
Тепер усю воду на планеті контролюю я.

Наступна моя зупинка Мангеттен. Я приземляюсь посеред пустелі, яка колись була Центральним Парком. Голограма не з’являється. Я відчуваю присутність якогось живого створіння. Когось, хто володіє магію. Винищуючи чари, я навчився відчувати їх навіть у повітрі.
Я розсуваю пісок за допомогою магії. Тепер під моїми ногами земля. Я змушую розійтись і її. Спускаюсь у щось, схоже на підземелля. Магічний слід веде мене. Я занурююсь все далі під землю. Глибше і глибше. Енергії стає більше з кожним кроком. Я наближаюсь до епіцентру. Там, напевне, серце голографічної жінки.
Нарешті я підходжу до великих металевих дверей. Зосереджую свою енергію на металі і знищую його, перетворивши в дим.
Я заходжу в велику круглу кімнату. Навколо багато древньої техніки, яка досі працює. Проводи від комп’ютерів і інших пристроїв тягнуться до великої сфери в центрі. Це схоже на снігову кулю, але замість снігу в середині білий туман. Зрідка в тумані з’являються бліді блискавки і електричні розряди. Іноді з нього ніби виринають фантоми людей, з’являються різні картинки і фотографії.
– Ти знайшов моє серце, – говорить голограма, яка щойно з’явилось.
Вона досі гарна, досі оповита білим сяйвом, але я більше не втрачаю голову від примарного кохання. Її сила більше не діє на мене.
– Я хочу запропонувати тобі угоду.
– Яку?
– Я даю тобі свободу, а ти убиваєш усіх людей, яких зможеш знайти.
Вона сміється. Її сміх розливається по кімнаті ледь помітним світлом.
– Яка ж вигода для тебе? – питає вона.
Я також починаю сміятись. Дійсно, яка для мене користь? Я дозволю їй подорожувати по усьому світу. Звільню її з мангеттенської в’язниці і ще й дозволю займатись улюбленою справою – убивати людей.
– Ти не чіпатимеш мене, як мінімум.
– Згода! – відповідає вона і я розбиваю скляну сферу.
Біле світло і розріди електроенергії розлітаються по кімнаті і зникають в стінах.
– Тепер я зможу пересуватись за допомогою супутників.
– Що таке супутники?
– Не важливо. О, я вже відчуваю людей. Бувай, любий. Поклич, коли стане сумно.
Вона зникає у білому сяйві. Я виходжу на поверхню.
Усе. Тепер світ дійсно мій. Тільки мій.

Розділ 12. Остання людина на Землі.

– Крихта магії є у кожному з нас. Ти можеш не вірити у це, але від цього правда не зміниться. Я знаю – ти ніколи не користувалась нею, ніколи навіть не відчувала її в собі. Просто її в тобі мало. Недостатньо для того, щоб впливати на світ. Ти мене розумієш?
Заплакана дівчина киває. Вона не може говорити через ганчірку, якою я закрив їй рот. Я заспокійливо проводжу рукою по її волоссю.
– Заспокойся. Нема чого хвилюватись. Ти помреш швидко.
Мої слова не заспокоюють її. Зате Ріма сміється. Так звати голографічну красуню.
Вона підходить до дівчини і схиляється над нею. Їх окутують промені світла. З’являється білий туман.
– Заспокойся. Нема чого хвилюватись. Ти помреш швидко, – повторює Ріма мої слова і вони діють. Дівчинка посміхається і захоплено дивиться на жінку, яка зараз уб’є її. – Я люблю тебе. Ти хочеш розчинитись в моєму коханні? Хочеш віддати мені своє життя?
Дівчина киває головою. Тоді Ріма цілує її. Світло навколо них яскравішає. Я бачу, як життя дівчини перетікає в голограму. Вона стає блідою. Білішою за Ріму. На мить дівчина взагалі стає прозорою. Її очі втрачають колір і вона помирає. Голограма відходить від неї.
На стільчику тепер мертве тіло передостанньої людини на Землі.
– Тепер залишився тільки ти, любчику, – сміється Ріма і зникає.
Я довго дивлюсь на труп. Не відчуваю радості або смутку. Взагалі нічого. В моєму серці нема більше страху чи гніву. Тільки порожнеча. Я порожній, як цілий світ. І могутній, як Бог.
Іду з дому. Під ногами розквітає трава і квіти. Якщо я залишився сам, чому б не прикрасити мій новий дім.
Я починаю сміятись. Не відчував себе так уже багато років. Я у безпеці. Знову у безпеці. І я врятував світ від магії.
Іду далі.
Енергії у мені вистачить, щоб створити новий світ. Нову форму життя. А чому б і ні? Почну з чогось маленького. Спочатку створю рослинку, потім якусь тваринку. А вже тоді вдихну свідомість у когось, кращого за людей.
Вирішено! Йду створю нове життя на цій старій землі.
Остання людина минулого – новий Бог майбутнього.
land icon
18
view icon
Проза | Версія для читання 17 лис 2013 о 06:50
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2022