Чудеса!

Розділ 1
«Чудеса і машини можуть все»
Повільно приходячи до тями після нетривалого сну, Бенджамін зрозумів що прокинувся не від монотонного дзвону його будильника. Він повільно відкрив одне око і глянув на великий будильник, що стояв біля ліжка на комоді. Скло, на якому був намальований циферблат, було прозорим і крізь нього можна побачити дивовижні механізми, які змушували годинник йти вперед і будити свого хазяїна, коли було потрібно. Золоті шестерні не крутились, стрілки годинника не рухались. Часовий механізм зупинився.
Бен сів і протер очі. Він ще раз глянув на годинник, який не працював.
- Нічого не розумію… - пробурмотів він.
За всі дванадцять років свого життя хлопець не бачив ще жодного непрацюючого механізму. Все завжди працювало, шестерні крутились, поршні качали, колеса вертілись, шарніри, гайки і гвинти, кінематичні ланки, патрони, лампочки, важелі, блоки і все інше ніколи не зупинялись.
Двері в кімнату відкрились.
- Бенджамін? – вигукнула Елізабет, мати Бенджаміна. – Ти ще вдома?
Вона була трохи пухкенькою жіночкою з солом’яним волоссям на голові.
- Щось з моїм годинником. Він не працює, - почав виправдовуватись хлопчик.
Вона повільно підійшла до комоду і взяла годинник в руки. Її зіниці розширились від здивування. Елізабет постукала по склу, але механізм не запрацював.
- Дивно. Я думала в Пі нічого не зупиняється - задумано вимовила вона, досі тримаючи годинник в руці. Через кілька секунд вона струсонула головою і згадала навіщо прийшла – Тобі через десять хвилин треба бути в школі!
Бен підскочив і швидко побіг одягатись. З великої купи одягу біля шафи (він страшенно не любив прибирати) він витяг коричневі шорти, якісь черевики і білу сорочку. Швидко переодягнувшись Бен підбіг до столу, над яким висіло дзеркало. На столі були розкидані всілякі деталі, папери з кресленнями, олівці, інструменти і таке інше. Втративши надію найти в цьому бедламі гребінець хлопчик просто пригладив розкуйовджене волосся.
Йогу руки були в графіті і металевій стружці. Бен ліг спати дуже пізно – більшу частину ночі він малював креслення нових пристроїв і намагався щось змайструвати.
Бен покинув марні спроби причесатись і побіг на вулицю. Пробігаючи повз вітальню він коротко кивнув батьку, який закручував гвинтики в чомусь схожому на робота собаки. Альфред, тато Бенджаміна, був одним з найкращих винахідників міста Пі. Він завжди щось створював або удосконалював.
Бен вибіг з дому, схопив свій велосипед і поїхав в школу. Він крутив педалі мов несамовитий - сьогодні першим уроком були «механізми». Він обожнював цей предмет і все інше зв’язане з машинами.
Вулиці Пі були заповнені людьми, які поспішали на роботу і дітьми, які так само запізнювались в школу. Більшість з них йшли пішки. Дехто їхав на велосипеді. Ці нові штуки – автомобілі, були тільки в багатих жителів Пі.
Бенджамін не бачив жодного з них. Але одних тільки розповідей про ці чудесні машини вистачало, щоб захоплюватись ними. Кажуть креслення до них намалював сам Річард Пі – перший мер і засновник міста. Їх знайшов хтось із його нащадків і сконструював перший автомобіль. Бенджаміну страшенно хотілось розібрати цю штуковину і зібрати її заново, але він поки що навіть не бачив її.
За поворотом щось пронизливо запищало – шкільний дзвінок. Бенджамін зістрибнув з велика, кинув його в траву (в купу інших) і вбіг в одноповерховий будиночок болотяного кольору. Він прожогом кинувся в клас, двері якого саме відкривав містер Дональд.
- Містер Бенджамін Кляйн! – привітався вчитель, пропускаючи хлопчика.
- Доброго дня! – промовив Бен, сідаючи за першу парту.
- Отже, клас! – почав містер Дональд. – Сьогодні ми поговоримо про чудеса!
По класу пролетіло здивоване «Ого!». Бен розкрив рот від захоплення. Сьогодні він дізнається найбільшу таємницю механіки – що змушує працювати всі пристрої міста (хоча це була ніяка не таємниця)
Клас був набитий різними деталями, механізмами і інструментами. Біля кожної стіни стояли стелажі, які просто прогинались від кількості хламу на них. Приміщення освітлювалось чотирма слабенькими лампочками. В класі було вісім парт і вчительський стіл.
Курт Дональд вийняв чотирнадцять коробок з шафи і поклав на столи кожному учню. Тільки зараз вчитель зрозумів що взяв зайву коробку – Міранда хворіла вже декілька тижнів. На вчительський стіл він поклав маленьку коробочку. З неї він дістав простенький механізм – великого світлячка. Це була неправильна сфера з плоскою основою. Сфера була скляна, а от підставка з якогось золотистого металу.
- Ви всі знаєте що це? – і не дочекавшись відповіді вчитель вигукнув - Світлячок! Вони освітлюють нічні вулиці нашого міста. Хтось з вас знає як вони працюють?
Руку підняв Бенджамін і, не чикаючи дозволу, відповів на питання:
- В металевій коробці, на якій стоїть сфера, простенький дзеркальний механізм, який і створює світло світлячків. Скло для того щоб світло не розсіювалось.
- Правильно! – усміхнувся вчитель, - Але дзеркала і кристали не можуть створювати світло. І будь-який інший механізм в нашому місця не може працювати без чого?
- Без чуда! – хором відповіли діти.
- Правильно! – знову вигукнув містер Дональд і клацнув пальцями, з яких одразу ж посипались червоні іскри. – Чудо може створювати людина, або воно є в спеціальних «чарівних паличках»!
І він вийняв з кишені довгу кришталеву паличку, всередині якої сяяло золоте світло. Він доторкнувся нею до світляка і світло з палички почало переливатись в металеву основу сфери. Паличка опустіла, а світлячок сяяв білим світлом.
- Якщо зарядити механізм чудом він вже ніколи не зупиниться. Тому в більшості машин є кнопка вимкнення, - і вчитель переключив невеличкий тумблер в основі світляка. Той миттю погас. – Ви ще дуже юні, тому не можете творити чудес. Як ви знаєте більшість людей не створює чудеса взагалі.
- Мій годинник сьогодні перестав працювати! – вигукнув Бен.
Діти навколо засміялись. Йому стало трохи соромно.
- Це неможливо. В нашому міст нічого не зупиняється. Тишина! – вигукнув Рон, і діти затихли. – В ваших коробках різні деталі і інструменти. Сконструюйте щось і запустіть за допомогою чуда.
На минулих уроках вони розбирались в різних механізмах і вивчали деталі. Вчились їх скріплювати і компонувати. Нарешті вони змусять щось працювати! Бен був у захваті. Він накинувся на коробку з деталями, як голодний лев на шматок м’яса.
Він висипав купу приладдя на стіл і почав копатись в ній. Спочатку він скрупульозно перебрав всі інструменти і деталі, склавши їх у відповідні купки на краях столу. Він залишив собі місце для роботи посередині столу.
Звідусіль почали долинати звуки роботи. Учні стукали, скрипіли деталями, кидались гайками, сміялись і щось майстрували. Бенджамін не приймав участі в їхніх іграх. Він був повністю поглинутий роботою. Здавалось що між ним і класом виросла прозора стіна, яка не пропускала жодного звуку. Хлопчик був захоплений своєю роботою і не помічав нічого навколо. Він не спав ночами, малюючи креслення свого першого винаходу і йому нарешті дали шанс себе проявити. Бен дуже поспішав вранці, тому не захопив їх з собою, але це не було потрібно. Він запам’ятав кожну деталь, кожний кут і впадину. Перед його уявним поглядом вже був готовий пристрій, хлопчик просто збирав його з підходящих деталей. Механізм був дуже простий, але мав виконувати важливу функцію. Взагалі могло здатись що це просто звичайний дитячий експеримент і не було зрозуміло як він може виконувати якусь функцію, але Бенджамін знав головний секрет механіки – за допомогою чуда можна зробити все що завгодно.
Батько з малечку розказував Бену про механізми, вчив розрізняти деталі і інструменти, вчив користуватись чудесами. Не багато дітей в цьому класі могли похвастатись такими знаннями з механіки і таким видатним батьком.
Бенджамін продовжував працювати. Він щось клепав, вирізав і з’єднував. Те що поступово з’являлось на столі почало набувати тих рис, які собі уявляв Бен. Те що він конструював могло змінити життя міста.
- Я готовий! – крикнув хтось з заду.
- І я!
- І я!
Містер Дональд почав підходити до своїх учнів, вручаючи їм чарівні палички. По черзі вони змушували робити свої пристрої: в когось засвітилась лампочка, в когось зацокав цілий годинник, який нажаль мав тільки одну стрілку, на одній з парт по колу забігала сіра мишка, яку вже не можна було зупинити.
Діти сміялись з неї, а нещасний Харві, який її побудував, мало не заплакав від сорому – він забув прикріпити кудись кнопку.
- Я допоможу! – вигукнув Бен і, схопивши вже готовий механізм, підбіг до парти Харві.
- Цікаво як? – посміхнувся вчитель.
- Це, - вказав Бен на свій пристрій, - чудоворот!
Чудоворот виглядав так: металева коробка в якій було чотири отвори. Один з них був пусти, в інших були три циліндри, на яких кріпились три шестерні. Вони були з’єднані між собою, тому коли почне крутитись одна, її зубчики приведуть в рух і інші. Ще на коробці була невеличка антена.
Бенджамін взяв металевий провід і прив’язав один його кінець до антени. Він схопив мишу, колеса під якою продовжували несамовито крутитись і прив’язав до її хвоста інший кінець провідника. Бен поклав її на стіл і вона продовжила свій нестримний вальс.
- Дайте будь ласка пусту чарівну паличку, - Бенджамін простягнув руку і містер Дональд вклав в неї кришталеву паличку.
Бен обережно всунув її в пустий отвір. Вчитель дав йому паличку заповнену чудом і Бен підняв її над однією з шестерінок. Він закрив очі і зосередився на результаті. Паличка завібрувала в нього в руках, зрозумівши волю хлопчика. Бенджамін стукнув нею по пристрою. Струмінь жовтого світла і золотих іскор вилетіли з неї і повільно почали осідати на шестернях. Найбільша з них пішла в перед. Вона змусила крутитись трохи меншу, а та ще меншу. Бен посміхнувся – все працювало. Механізм всмоктав останні краплі чуда і запрацював швидше. Шестерні несамовито завертілись і стали ніби одним цілим.
Мишка раптом підскочила і впала на спину. Вона ще раз пискнула і затихла – чудо з неї зникло. Воно просувалось по провіднику до антени, про що свідчило тьмяне поблискування проводка. Шестерні закрутились ще швидше, коли світло перекинулось на чудоворот. Діти навколо захоплено гомоніли. Пристрій почав тріщати і з нього посипались іскри. Яскраве світло на мить засліпило всіх – пуста кришталева паличка знову наповнилась чудом, яке зникло з миші і з чудовороту.
Бенджамін відв’язав провід і витяг паличку. Він подав її враженому вчителю.
- Це дивовижно! – вигукнув містер Дональд. – Як ти це зробив? Я ще не бачив щоб чудо можна було витягнути з пристрою назад в паличку.
- Мій батько каже що чудеса і машини можуть все!
- Ти заробив п’ятірку за семестр, Бенджамін Кляйн. Можеш бути вільний і можеш забрати свій чудоворот додому.
Бен був страшенно щасливий. В нього вийшло і його визнали генієм (хоча прямо ніхто цього не сказав). Він міг йти додому, але залишився щоб подивитись на механізми, які збудували його друзі.
Бенджамін був щасливий.

Розділ 2
«Ближче до чудесного пристрою»
Бенджамін сидів на даху, звісивши ноги вниз. Місто готувалось до сну, як і Сонце, повільно ховаючись за горизонтом. В сутінках місто виглядало ніби створеним з бронзи і золота. Вулиці переливались помаранчевими, жовтими, червоними і іншими кольорами цих спектрів.
Бенджамін любив сидіти на даху мерії. Це була найвища будівля в місті, тому воно було ніби на долоні. В руках Бен тримав свій чудоворот, який дозволили забрати додому. Хлопчик посміхався. Він був дуже щасливим.
Сонце вже майже сіло і Бен підвівся, щоб йти додому, коли побачив автомобіль. Він повільно під’їжджав до будинку мерії. Автомобіль був великим і мав дуже дивну форму. Це було щось схоже на скляну бульбашку на чотирьох колесах із впадиною всередині. Автомобіль, як і більшість механізмів в місті, був прозорим, тому Бенджамін бачив звичайний годинниковий механізм, який змушував крутитись колеса і реагувати на команди водія, які той передавав через руль і багато різних кнопок. В кабіні було два сидіння. На одному з яких сидів водій, а на іншому Грегорі Пі – мер міста і прямий нащадок Річарда Пі. Річард був одним з засновників міста.
Водій натиснув якусь кнопку і по шестерням, повідкам, поршням і іншим деталям пробігла блакитна блискавка. Механізм заскрипів, застукав і повільно зупинився біля будинку.
Грегорі – високий статний чоловік з довгим носом – вийшов з автомобілю і зайшов в мерію.
Бен швидко зліз по драбині і підбіг ближче до чудесного пристрою.
- Ану геть! – крикнув на нього водій.
- Як цим керувати? – Бенджамін проігнорував його зауваження.
- Можливо колись і навчишся. Тоді будеш носити таке горде звання як я – водій автомобілю! – він вимовив це з такою неприхованою гордістю і пихою, що Бен мало не розсміявся. – А тепер йди звідси, хлопче.
Бен спохмурнів, але все-таки поїхав додому. Не на автомобілі а на своєму велосипеді.

Розділ 3
«Ще один пристрій, що втратив свої чудеса»
Бен приїхав додому коли вже стемніло. Вулиці міста освітлювались безліччю світлячками, підвішеними на металеві стовпи. Їхнє світло м’яко розливалось по вулиці, перетворюючи нічну темряву на чарівні сутінки. Бенджамін не міг зрозуміти як луди жили до винайдення світлячків, адже ніч в Пі була неймовірно темною. Сонце ховалось і більше ніщо не приносило світла, крім двох тмяних супутників.
Хлопець кинув велосипед біля дверей. Він вже поставив руку на ручку дверей, коли згори посипався золотистий пісок. Бен глянув вгору і побачив що світлячок, що світив над їхніми дверима, згас. Ще один пристрій, що втратив свої чудеса.
Бен зайшов в коридор дому, кинув сумку в куток і вийняв з неї свій чудоворот.
- Тату! – закричав він вбігаючи в невеличку вітальню. - Дивись що я сконструював.
Альфред стояв по центрі кімнати, Елізабет сиділа в кріслі. Біля лівої ноги Альфреда стояла велика собака з металу. Нажаль вона не була прозорою і Бен не зміг побачити що змушує її рухатись.
- Привіт, Бен! – вигукнув батько. – Ми вирішили не вмикати його без тебе. А що це?
Бен дав батькові чудоворот і присів біля пса.
- Це той пристрій який ти намалював? – Здивувалась мати. – У тебе все-таки вийшло!
В її голосі звучала гордість за сина. Але йому зараз було байдуже. Хлопчик гладив металеву спину пса, покриту золотою фарбою, яка щойно висохла. Очі собаки були з коричневого скла, металеві вуха стирчали догори і з пащі вивалився язик з тонкого металу.
Альфред і Елізабет присіли біля сина. Батько поклав руку на собаку. По золотистому металу пішли брижі, ніби на воді. В середині робота щось загуркотіло. Щойно чудеса Альфреда оживили ще один пристрій. Чудеса з паличок були стандартні – золоте світло і іскри, а от чудеса які творили люди зазвичай відрізнялись. Кожен випромінював їх по своєму, своїми кольорами і способами. Хтось піщинками, хтось блискавками, а хтось світлом. Чудеса Альфреда, наприклад, взагалі ніяк не виглядали – він просто доторкався до механізму і той починав працювати.
Собака повільно поворухнула головою. Всередині неї ще голосніше застукало і заскрипіло. Через секунду вона відкрила писок і голосно гавкнула. Бенджамін злякався і відскочив назад. Всі розсміялись. А пес тим часом вирішив розім’яти ноги і почав бігати по кімнаті.
- Як ти його назвеш? – спитала Елізабет.
- Він – мій? – Бенджамін аж підскочив з несподіванки.
- Звичайно!
Бен підбіг до батька і міцно обійняв його, потім маму. Пес тим часом крутився на місці, намагаючись зловити свій металевий хвіст.
- Це ще не все, - мама загадково посміхнулась. – Ми з тобою зараз йдемо в театр, на нічний концерт. Тому скоріше йди одягнись як треба.
Бен одразу побіг одягати свій парадний костюм.
- Ти точно не можеш піти з нами? – лагідно спитала в Альфреда Елізабет, взявши його за руку.
- Ні! Мер негайно викликає всіх винахідників міста, які творять чудеса – кажуть щось не так.
Елізабет сумно посміхнулась і також пішла одягнути свою сукню. Вона також була винахідником, але створювала жінка не механізми, а музикальні інструменти. Вночі в театрі ставили концерт, який грали на інструментах зроблених Елізабет. Вона ще ніколи не брала сина на концерти. Але цього разу це мало бути щось дивовижне – перша «Вистава чудес» міста Пі.
Бенджамін одягнувся надзвичайно швидко і вони пішли в театр міста. Мсто було невеличке і театр був недалеко від дому Кляйнів. Технічно це був амфітеатр, але жителям Пі було лінь вимовляти лишні букви.
Театр був великим і дуже гарним. Ряди стільців тяглись півкругом перед сценою, на якій вже стояло багато стільців і музикальних інструментів всіх форм, розмірів, матеріалів і звуків.
Бен і Елізабет вмостились на середньому ряду на середні місця. Звідси сцену було видно якнайкраще. Два супутники планети – сірий Гвинт і жовтогаряча Гайка освітлювали сцену. По трохи театр почав заповнюватись.
- А чому концерт вночі? – спитав Бенджамін у матері.
- Тому що вночі краще видно чудеса, - відповіла Елізабет і повернулась до сцени.
Бен не став нічого питати. Тим часом на сцену вже вишли музиканти в синіх костюмах і з помаранчевими чарівними паличками в руках. Вони вмостились на стільцях і взяли до рук інструменти. Вони спробували заграти на них, але нічого не вийшло. Тоді музиканти театрально підняли палички і в одну мить доторкнулись до інструментів. Жовте світло повільно перетекло в гітари, тромбони, сопілки, скрипки, барабани, арфи, кастаньєти, флейти, окардиони, контрабаси і віолончелі, валторни і гобої і в інші, назви яких знає напевно тільки Елізабет.
Знову стало темно. На сцену вийшов диригент з срібною паличкою в руці. Він став біля підставки з нотами і підняв паличку.
Першими прозвучав стук в барабани. І з нього почалось найдивовижніше, що бачив Бенджамін за все життя, покищо. Коли паличка, торкалась барабану він видавав не тільки звук, а й фіолетовий імпульс чуда.
- Вау! – захоплено видихнув Бенджамін.
До ритму барабану приєдналось бринчання гітари, яке виглядало різнокольоровими звуковими хвилями, і мелодійні звуки піаніно – жовті світлячки, які спалахували від натискання на клавішу і одразу зникали.
Раптом стало тихо і темно. Диригент опустив руки, щоб наступної миті вони пустились в нестримний танець. Здавалось заграло всі інструменти водночас – Бен не розрізняв звучань флейти від тромбона і взагалі не дуже цікавився музикою. Але зараз було байдуже, тому що майже ніхто в амфітеатрі не слухав музику. Всі були захоплені шаленим танцем кольорів.
Кожен інструмент випромінював своє чудо. Жоден колір і жодна форма не повторювалась. Зі сцени, по всьому залу, розносилась палітра всіх відомих людям кольорів. Вони, як і звуки музики, доповнювали один одного, переплітались і утворювали щось дивовижно прекрасне, що неможливо описати.
Чудеса, випромінювані музикою, наповнювали мозок і змушували його працювати з подвійною силою. Кожен з присутніх бачив щось своє в бурі цих нестримних кольорів. Для кожного вони відкривали неймовірні світи і можливості. На мить Бенджаміну здалось що саме так виглядав світ спочатку – потік світла, яке розділилось на кольори і форми, ті зв’язались, об’єднались і утворили світ.
Музика ставала все більш нестримною. З’являлись нові звуки і кольори. Бенджамін відчув щось дивне. Негативно дивне. Це було відчуття біди і тишини, що наближається. В вухах почав нарочтати дивний шум. Він ставав все голоснішим і голоснішим. Неймовірно пронизливий звук оглушив всіх в театрі, і можливо в місті. Всі чудеса востаннє спалахнули і зникли. Вони просто розвіялись за вітром.
Наступила темрява і тишина.
Через кілька митей глядачі і музиканти прийшли до тями. Всі музичні інструменти були зламані, а чудеса зникли з усього, що було в амфітеатрі.
Елізабет плакала.

Розділ 4
«Де наші чудеса?»
Шлях додому лежав через повний хаос. Тихий і спокійний Пі перетворився в якесь безладне, плачуче створіння. Чудеса зникли не тільки з амфітеатру. В ту саму мить вони почали покидати більшість пристроїв міста. Люди в паніці бігли на вулиці, обмінюючись плітками, інформацією і страхами. Звідусіль чувся плач і налякані крики. Бенджамін намагався зрозуміти чому.
Зараз глупа ніч і всі жителі мали вже спати (крім тих хто йшов на концерт). Напевно жахливий звук розбудив усе місто. Налякані люди вмикали світло, але лампи не хотіли горіти, або на мить спалахували і згасли, викинувши з себе золоті іскри. Налякані страшним шумом і темрявою вони вибігають на вулицю і бачать хаос, через що ще більше лякаються. Їм здається що життя закінчилось, що настав кінець світу і люди плачуть і кричать від безвиході і люті на себе – «Я так мало встиг!!!».
А коли зійде сонце вони зрозуміють що ще досі живі і страх трохи відпустить. Народ заспокоїться, збереться в купу і піде до мерії на мітинг з єдиним питанням – «Де наші чудеса?».
Бен тримав маму за руку. Вона була засмучене через те що сталось з інструментами, половину з яких вона сама виготовила. Коли щось створене тобою зникає – це ніби вирвана частина твого тіла. Більша половина світлячків вже не світила. З інших потроху осипались золоті піщинки чудес. Дивним було те, що всі зникаючі чудеса виглядали як золоті іскри, або піщинки, хоча в багатьох пристроях були чудеса створені людьми, які завжди були різними.
Вони швидко дійшли додому. Двері були відчинені, значить Альфред вже повернувся з мерії. Бен зайшов в вітальню і побачив батька, який сидів над механічним псом. Хлопчик не зміг стримати сліз. Він навіть не встиг придумати ім’я своєму новому другу і вже його втратив. Бенджамін присві біля собаки і погладив металеву шкіру.
- Вибач, синку, - пробурмотів батько, - я не можу його запустити. Я вже нічого не можу.
Він приклав долоню до собаки, але нічого не сталось. Чудеса покидали і людей, які вміли їх випромінювати.

Розділ 5
«На фабрику чарівних паличок»
Наступного дня все було так, як прогнозував Бенджамін. Їдучи в школу на своєму велосипеді (який ще працював), хлопчик звертав увагу на великі купи людей, які щось обурено і стурбовано обговорювали. Маленькі купки об’єднувались, перетворюючись в великі, а ті ще в більші і так далі, поки ціла жива ріка не ринула по вулицям міста до мерії.
Біля дверей школи скупчились учні. Бен зліз з велосипеда і підійшов ближче. Ліза, дівчинка з його класу, помахала рукою. Бен став біля неї і всіх інших учнів класу, які окружили містера Дональда.
- Діти, - почав він. – Чудеса покинули нашу школу і ми навіть дверей відчинити не можемо, тому що в Пі всі деталі вертяться тільки на чудесах.
Учні перезирнулись і почали перешіптуватись. Дехто посміхався, радіючи що занять сьогодні не буде. Мало хто розумів що їх може не бути взагалі ніколи.
- Але в мене є хороша новина, - вчитель щиро посміхнувся. – Ми йдемо на екскурсію….
- Куди? – викрикнув хтось.
- На фабрику чарівних паличок!
Дітям перехопило подих. Вони були просто захоплені цією ідеєю і вже ніхто не хотів прогуляти уроки. Всі бажали побачити звідки в скляних паличках береться чудо.
Вчитель вистроїв учнів в ряд і вони попрямували по вуличкам Пі. Фабрика знаходилась на окраїні міста, під самою стіною і виглядала як більшість будинків міста.
Курт постукав в двері і ті відчинила старенька бабуся. Вона довго роздивлялась прибулих крізь свої випуклі окуляри, перед тим як впустити їх всередину.
Фабрика починалась довгим коридором, який роздвоювався ще на два. Містер Дональд вказав на коридор зліва, над яким висіла табличка «Шахта».
- Це шлях до шахт, в яких видобувають корисні копалини, для виготовлення паличок. Там є і спеціальний пристрій, який перероблює необроблений кришталь в циліндричні палички.
Він вказав на правий коридор, над яким повісили табличку «Джерело чудес».
- Повертаємо в цей коридор, - сказав Курт і діти подріботіли за ним.
Коридор вивів їх в велику круглу кімнату, в центрі якої була велика скляна сфера, яка трималась на скляній трубі, що йшла далеко під землю. В сфері бушував золотий ураган. За прозорим склом вертілось безліч золотих іскорок і піщинок. В ній крутились чудеса. По два боки від сфери були два конвеєри. Один з них привозив пусті палички, а інший відвозив кудись наповнені.
Містер Дональд взяв одну з пустих.
- Чудеса піднімаються в цю сферу з самого центру планети. – Він доторкнувся до сфери і частина золотих світлячків перелилась в паличку. – А так вони потрапляють в палички.
Нажаль, коли вчитель відійшов від сфери чарівна паличка в його руках зблиснула і всі чудеса з неї розсипались. Вчитель зам’явся, не знаючи як заспокоїти занепокоєних дітей. І він вирішив перевести тему в інше русло.
- Пора додому дітки. Дорогу знайдете?
Звичайно знайдуть – Пі маленьке місце в якому кожен знає всі вулиці. Діти радісно засміялись і побігли геть. Зрозуміло ніхто з них не повернеться зараз додому. Вони підуть гуляти і веселитись, якщо тепер це можливо.
- Бенджамін, підійди будь-ласка.
- Слухаю? – хлопчик підійшов до вчителя.
- Де той пристрій, який ти змайстрував вчора?
- Чудоворот? Він в мене дома. А що?
- Покажи його своєму батькові.
- Навіщо?
- Вчора в мерії була створена спеціальна комісія, по поверненню чудес. Я і Альфред також входимо в неї.
- Ви думаєте мій чудоворот допоможе повернути чудеса?
- Треба використовувати всі ресурси що в нас є, щоб повернути чудеса назад.
І обоє подивились на сферу. На мить здалось що в ній золотих чудес стало менше, ніж було раніше.

Розділ 6
«без тіні страху і сумніві»
Минуло близько чотирьох днів і нічого не змінилось. Школу відкрити вдалось, але чудеса покинули її. Було безглуздо знову їх вливати в механізми – вони одразу зникали. Ситуація в місці була «стабільною». Чудеса і далі покидали місто, але тепер це ставалось рідше. Напевно через те, що їх майже не залишилось. Люди жили в темряві, їли тільки те що не потрібно варити і жарити. Багато жителів міста потрапили в пастку в своїх домах, двері яких не хотіли відкриватись без чудес.
Бен цілими днями гуляв – в домі стало занадто тихо і страшно. Батька ніколи не було – він рятував місто, а мати просто лежала на ліжку, іноді встаючи щоб дати синові яблуко. Елізабет виглядала дуже хворою і втомленою. Взагалі народ Пі почав відчувати щось дивне – спустошення і знесилення.
Бен сидів на своєму улюбленому даху і дивився на безкраї простори за стінами міста. Кожного дня, коли батько повертався з мерії він розпитував його про результати роботи. І кожного дня Альфред невтішно хитав головою – вони нічого не можуть вияснити.
Бенджаміну хотілось вити від безділля. Всі ці дні він намагався щось вигадати; хлопчик чекав коли в голову влетить геніальний план по врятуванню світу. До-речі – чудоворот нічим батьку не допоміг.
Бен глянув у низ і побачив Альфреда, який повільно перебирав ногами. Хлопчик швидко спустився по драбині і наздогнав тата.
- Ти вже йдеш додому? – спитав він.
- Так, - батько зрадів що зустрів сина і потріпав його волосся.
- Чому так рано?
- Нас розпустили.
- Що? – Бенджамін почав втрачати надію.
- Мер Грегорі опустив руки. Він сказав що скоро ми всі помремо і нічого з цим боротись.
Бенджамін більше ні про що не питав. Він розумів що Альфреду ще важче ніж йому. Вони вже майже підійшли до будинку, коли над головою хлопця "засвітилась лампочка".
- Наскільки велика наша планета?
Батька здивувало питання, але він все ж відповів.
- Одного разу якийсь чоловік вирішив це перевірити і вийшов через західні ворота. Легенда говорить що він повернувся через східні ворота через сімнадцять днів.
- Отже планета кругла?
- Так! Невелика і кругла. Чоловік не знайшов більше жодного міста. Він не зустрів ні людей ні звірів. Сказав що крім жовтого каміння за стінами нічого немає.
- Можливо там є чудеса… - прошепотів Бенджамін собі під ніс.
- Що ти сказав? – перепитав Альфред.
- Я ще трохи погуляю.
Він не почекав відповіді батька, а просто побіг до західних воріт.
Навколо міста стояла висока кам’яна стіна, в якій було чотири воріт. Часто ніхто не міг зрозуміти навіщо – з міста рідко виходили. Ворота можна було просто назвати дверима, якими вони і були. Ніхто їх не охороняв і Бенджамін просто відчинив їх. За ними до самого горизонту простягалась жовта, кам’яна пустеля.
Бенджамін, без тіні страху і сумніві, вийшов за стіни міста і пішов вперед.

Розділ 7
«центр планети»
Він зовсім забув про ніч. Бен відійшов достатньо далеко від міста, щоб воно просто перетворилось в кам’яну гору за його спиною. Небо повільно почало тьмяніти, але наближення ночі не зупиняло хлопчика. Він вирішив іти вперед, поки не знайде…. незрозуміло що. Через кілька хвилин ніч накрила жовту пустелю. На небі сяяла тільки невеличка червона Гайка. Світла вистачало, щоб бачити наступний крок. Бенджаміна почав охоплювати страх, такий само темний, як і ніч навколо.
Раптом його очі вихопили джерело жовтого світла попереду. Хлопчик неймовірно зрадів і помчав в той бік. Світло ставало яскравішим і Бен вже міг розрізнити обриси будинку. Він спіткнувся, упав, але підвівся і побіг далі. Зовсім скоро він вже бачив перед собою будиночок, всередині якого і горіло світло.
Ще трохи пробігши він опинився перед стареньким будинком. Бенджамін підійшов до дерев’яних дверей і коротко постукав. Почулось шарудіння, кроки і двері відчинились. На порозі стояв літній чоловік з сивим волоссям, чорними очима і довгим носом. Він був охайно одягнутий – чорні елегантні штани і біла сорочка.
- Ти хто? – прохрипів він.
Бен вже пожалкував що прийшов сюди.
- Я Бенджамін Кляйн. Я прийшов до вас за допомогою.
Старий посміхнувся і запросив Бена в дім.
В середині яскраво горіли світлячки під стелею. В домі не було коридору і Бен опинився одразу в вітальні. Тут було затишно і чисто. Білі дивани і крісла, столики, шафи і комоди. Ще тут були чотири двері (крім парадних). На кожній була табличка, ніби старий міг забути куди які двері ведуть: «Ванна», «Туалет», «Кухня», «Ліфт». Що таке ліфт хлопчик не знав.
- Хто ви? – ввічливо спитав Бен, присівши на крісло.
- Це не важливо. Чого ти хочеш?
- В місті не все гаразд, - він запнувся. А чи знає старий про Пі?
- І що цього разу? - одже знає.
- Чудеса зникають. Зі всього!
- Я знаю. Вони зникають і звідси, я сьогодні ледь ввімкнув ліфт.
- А що таке ліфт? – поцікавився Бен.
Старий розсміявся і не відповів. Він піднявся і попрямував до дверей.
- Що таке ліфт? Чому ви живете тут? - Бен втрачав терпіняя, у нього не було часу на це - йому потрібно рятувати світ.
- Я створив цей пристрій і побудував цей будинок щоб врятувати планету.
Божевільний старий, подумав Бен і посміхнувся.
- Ходімо, я все покажу.
Старий відкрив двері. Вони вели в тісну металеву кімнату. Бен неохоче зайшов в середину. Старий закрив двері і натиснув на червону кнопку. Кімнатою струсонуло і Бен відчув дещо дивне – ніби його мозок підстрибнув в голові.
- Ми – рухаємось? – захоплено вигукнув він.
- Так! В сам центр планети.
- Неможливо!
- І я так думав. Багато років назад, коли ми тільки збудували місто почався жахливий землетрус. Планета почала тріщати по швам, потоки підземного вогню нищили всі ліси і річки.
- Ви все це вигадуєте? Таке не описано в жодному підручнику історії!
- Ні, я не вигадую. В ті часи ми не думали що треба щось записувати для історії, а всі світки подій, крім мене, вже померли.
- Скільки вам років?
- Я вже збився з рахунку. Не перебивай! Я вирішив врятувати планету і поліз в одну з тріщин. Я спустився в центр планети. Там все кипіло, тріщало і нищилось. Розумієш – там була якась сила, не схожа на чудеса, яка тримала всю планету разом. Я виявив що наш світ складається з скель, які тримаються саме цією силою.
- Ця сила зникала, як і чудеса?
- Здається так, але дуже повільно. Тоді ми й почали свою роботу. Половина жителів будували велику стіну, а інша створювала цей механізм.
Двері ліфту, який вів в ядро планети відкрився і Бенджамін побачив те, на чому тримається світ.
Перед Бенджаміном розкинувся найбільший в світі механізм. Сам механізм міг зійти за невеличкий світ. Всі деталі були просто велетенські. Найменші з них були як колесо велосипеда, а найбільші – як все місто Пі. І всі ці деталі крутились і працювали. Часовий механізм світу йшов, випромінюючи золоте світло і виливаючи в простір навколо себе тисячі золотих іскор і піщинок. Пристрій просто висів в повітрі і його неймовірна потужність стримувала планету від знищення. Всі ці шестерні і гайки, циліндри і поршні, провідники і приймачі, і безліч інших деталей поєднувались настільки досконало і випромінювали настільки потужну енергію, що вона могла утримати безліч скель, землі і підводних водойм разом.
- Де ви знайшли стільки металу?
- В ті часи в наших шахтах було безліч руди. І чудеса діяли по іншому. Вони не просто змушувал працювати, вони – створювали. Ми могли взяти шматок металу, зарядити його чудом і він перетворювався в потрібну деталь. Чудеса в ті часи могли будь-що.
- Це звідси ми отримуємо чудеса в чарівні палички?
- Мабуть.
Старий закашлявся.
- Хлопче, - тихо сказав він, - якщо чудеса зикають то рано чи пізно вони зникнуть із цього місця.
- Тоді планета просто розлетиться на шматки?
- Так, - відповів старий вже заходячи в ліфт. – Але люди помруть набагато раніше.
Бен його не зрозумів.
- Ви відчуваєте слабкість?
- Так, багато жителів міста хворі і немічні.
- Людина – найскладніший біологічний механізм в світі.
Ліф зупинився і вони зайшли в вітальню. Бен знову присів на краєчок крісла, а старий розлігся на дивані.
- І щоб цей механізм працював, - продовжив він, - також потрібні чудеса.
Бенджамін підскочив. Як він сам не здогадався, що чудеса покидають і людей?
- Що мені робити? – хлопчик не на жарт перелякався. Йому здалось що доля всієї планети в його руках.
- Я не знаю. Але ти повинен щось зробити негайно, - старий знову закашляв. – Моя черга вимикатись.
- Що? – останні слова старого були для Бена ніби ляпасом, який приинив паніку. Слова були занадто дивними і раптовими.
Старий посміхнувся і розстібнув сорочку – замість шкіри його торс був металевим з невеликим скляним отвором, а за склом билось механічне серце
- Ви – кіборг? Це ж заборонено.
Старий знову засміявся.
- Коли ми збудували «Серце планети», так називається штука внизу, я віддав всі свої чудеса, щоб вона запрацювала. Більшість моїх органів відмовились працювати і мої друзі вдихнули в мене друге життя і назвали в мою честь ціле місто.
Бенджамін мало не втратив свідомість – занадто багато новин і потрясінь на один день. Він похитнувся і знесилено впав на крісло.
- Так, я Річард Пі і мені жахливо багато років! – він засміявся а потім знову закашляв. – Врятуй моє місто, хлопче.
Ще один приступ кашлю. Бенджамін нарешті прийшов до тями, для ще одного потрясіння – Річард почав кашляти чудесами. З його рота, очей, ніздрів і сталевого серця почали сипатись золоті іскри. Він востаннє коротко кашлянув і всі чудеса зникли. В кімнаті одразу вимкнулось світло. Разом з хазяїном помер і дім.

Розділ 8
«Це вже було занадто»
Бенджамін повернувся до стін міста наступного дня. Він був жахливо втомлений, хотів їсти і пити, але ще більше він чекав геніальної ідеї. Бен смикнув за ручку дверей, але вона навіть не ворухнулась.
Хлопчик щосили копнув в двері ногою, але це не допомогло. Він повернувся і сів на землю, впершись в двері спиною. Бен не витримав і заплакав. Це вже було занадто. Здавалось доля хоче смерті міста і заважає всім, хто стане в неї не шляху.
Бенджаміну вже стало начхати на все – він просто не хотів помирати за стіною. Він волів повернутись додому, побачити батьків востаннє. Хлопчик раптом згадав про маму, яка була дуже хвоою коли хлопчик пішов. А раптом вона вже померла. Ця думка змусила його заридати ще сильніше.
- Ей ти!- почулось згори. – Тримай драбину.
І перед Беном опустилась стара драбина з мотузок. Зараз вона здалась йому світлом в кінці тунелю. У нього ще є шанс, надія ще жива. Її чудеса ще працюють.
Хлопчик піднявся, витер сльози з щік і поліз по драбині через стіну. Це виявилось не так легко і одного разу хлопець мало не впав, але все ж таки він видерся на гору. На стіні стояв чоловік, якого Бен раніше ніколи не бачив.
- Дякую вам! – потиснув йому руку Бенджамін. – Як ви дізнались що я з стіною.
- Якась темноволоса пані з чорним зонтиком сказала, що почула як хтось стукнув у двері. Далі я знайшов цю драбину, піднявся на стіну по сходах і…
- У нас є сходи які ведуть на стіну? – Бен здивувався.
Чоловік розсміявся і повів Бенджаміна до сходів.
Спустившись вниз, по дерев’яних сходах, які сховались за одним з будинком і виявились старими і хиткими, Бен побіг до дому. Біг трохи розвеселив його, змусив кров текти по тілу швидше. Він відчував дивовижне піднесення. Різкі зміни настрою характерні для дітей. Щойно він плакав і був готовий здатись, а тепер йому здавалось що виросли крила і він обов’язково врятує цілий світ.
Біля дверей походжав стурбований батько. Він побачив Бенджаміна і широко всміхнувся. Коли син вже був біля Альфреда, той міцно обійняв його.
- Як мам? – одразу спитав хлопчик.
- Гірше… Де ти був? І.. Я… Обурений!
Бенджамін не слухав він влетів в дім і побіг в кімнату батьків, яка відрізнялась від його неабиякою охайністю. Елізабет лежала на дивані і кашляла. Разом з повітрям з рота виривались золоті іскри. Вона була неприродно жовтого кольору. Під очима з’явились сині синяки.
- Тобі тут краще не бути, синку, - ледве видавила вона з себе і знову закашляла.
Бенджамін тихо вийшов в коридор. На душі було жахливо, в голові роїлось безліч думок, які злетілись на мозок, як мухи на мед. Батько поклав руку на плече сина.
- А ти як? – спитав Бен.
- Відчуваю слабкість. Як і більшість в місті.
- Хтось помер?
- Один чоловік, який… також був в амфітеатрі. Їм гірше за всіх.
З ока несподівано викотилась сльоза, а в ній весь сум і горе, весь відчай і вся надія. Всі емоції хлопчика. Свідомість Бенджаміна прояснилась і речі постали перед ним в новому світлі.
Хлопчик скинув батькову руку і побрів у свою кімнату, створювати новий пристрій.

Розділ 9
«здатні на все»
Бенджамін конструював цю штуку недовго. На хвилі натхнення він на ходу зібрав всі необхідні деталі і інструменти, і змайстрував чудо-шукач.
Пристрій дійсно був дуже простенький і виглядав як невеличка книжка з металу, до якої прикріпили чотири маленькі лампочки. Пристрій був схожий на компас і мав діяти приблизно так само. Просто замість стрілок були лампочки, розташовані як сторони світу, а замість магнітного поля – чудеса.
Бен схопив свій портфель і кинув в нього чудоворот, деякі деталі і інструменти. Після цього він вибіг на вулицю, нічого не сказавши батькам. Бен став посеред пустої вулиці і тільки зараз зрозумів найголовніше – йому потрібно чудо, а їх в місті майже не залишилось.
Хлопчик повернувся до дому і перерив там все, в пошуках чарівної палички. Він стукав в усі двері і тому хто відчиняв задавав тільки одне питання - «У вас є чудеса?»
Реакція була найрізноманітнішою: дехто просто закривав двері, дехто кричав на нього, деякі сміялись, а одна жінка навіть заридала. Бенджамін знову став посеред вулиці біля свого дому і почав метикувати. Почало сутніти – заклопотаний рятівник світу навіть не помітив скільки часу вже минуло.
Він згадав, як містер Дональд казав що тільки деякі люди випромінюють чудеса і ця здібність з’являється в них з віком. Бенджамін був ще занадто маленьким. Але йому потрібні були чудеса і він зараз міг бути єдиним їх джерелом. Він знав що по батьковій лінії він успадкував здатність випромінювати чудеса. Бенджамін майже фізично відчував як вони бушують в грудях.
Альфред розповідав сину що чудеса просто з’являються з його рук коли потрібні.
- Мені дуже потрібно чудо, - прошепотів Бен в свій кулак і доторкнувся до чудо-шукача.
Нічого не сталось.
- Мені потрібно ЧУДО! – крикнув він і змахнув рукою.
Нічого не сталось. Через відкрите вікно він почув як кашляє його мама. А може це й не була вона і взагалі йому почулось, але це було хорошим поштовхом.
- МЕНІ ПОТРІБНЕ ЧУДО! – закричав Бенджамін.
І його рука спалахнула. Яскраве зелене проміння освітило вулицю. Джерелом його були пальці Бенджаміна. Світло погасло так само раптово, як і спалахнуло.
Хлопчик заплющив очі і уявив собі дію пристрою.
«Покажи де чудеса. Покажи де чудеса. Покажи де чудеса.» - він зациклився на цій думці, повільно відкрив очі і тицьнув вказівним пальцем в чудо-шукач. Зелене світло освітило пристрій, який почав жадно всмоктувати його. В середині щось заклацало і завертілось. Спалахнула лампочка, яка вказувала вправо. Бенджамін повернувся в той бік і вона погасла, зате засвітилась та яка вказувала вперед. Бен ще не знав чи чудо-шукач дійсно вказує напрямок до втрачених чудес, але сповнений надії, він побіг вперед.
Йому доводилось оббігати будинки – завжди світилась тільки лампочка вперед. Чудо-шукач вів хлопчика в центр міста. Він пробіг біля театру, школи і пробігши ще вперед по вулиці зупинився біля мерії. Він хотів оббігти її справа, але засвітилась лампочка «вліво». Хлопчик ошелешено зупинився і обернувся до білої стіни мерії. Знову загорілось «вперед».
- Тут? – здивовано пробурмотів Бен і побіг всередину.
Великі двері зі скрипом відчинились. Рятівник світу зайшов в невеличкий зал з колонами, різнокольоровими стінами і пристроями, які на них висіли. Перед Бенджаміном були великі металеві двері, на яких висіла табличка «Зал міністрів». Ще тут були сходи, які вели на верхні поверхи, де були різні офіси і кабінети.
Чудо-шукач вказав на ще одні невеличкі двері в куточку – «Апартаменти мера». Хлопчик тихо відкрив їх і побачив кам’яні сходи, які вели кудись наверх. Він почав підніматись вгору і зрозумів що дім Грегорі Пі знаходиться під самим дахом.
Лампочка на чудо-шукачі почала блимати. З нього почали осипатись золоті крихти чуда. Бен вже встиг добряче втомитись, коли сходи закінчились дерев’яними дверима. Бен постукав, але ніхто не відкрив. Він постукав голосніше – ніякої реакції.
Тихо і повільно він крутонув ручку дверей, але та навіть не ворухнулась.
- Сподіваюсь мене за це не арештують.
Він направив вказівний палиць на замок і зелене світло освітило його. Ручка одразу піддалась і Бенджамін відкрив двері. В середині було дуже темно. Хлопчик бачив тільки світлу пляму десь недалеко. І він пішов на світло. Воно ставало яскравішим і джерелом його була кімната, двері в яку були відкриті. У ній яскраво горіла лампа під стелею. І краще б вона згасла.
Це була дитяча кімната маленької дівчинки – ровесниці Бенджаміна. Фіолетові стіни з різними малюночками, невеличкий столик, на якому розкидані малюнки, олівці і інші речі. Рожева, трохи прочинена, шафа, в якій висіли різні сукенки, спіднички і кофтинки. В кімнату не вписувалась тільки велика металева машина, яка закривала собою вікно.
Хазяйка кімнати лежала на ліжку з рожевими покривалами. Бенджамін впізнав Міранду Пі по обличчю. Вона була його однокласницею але через хворобу вже декілька тижнів не ходила на уроки.
Грудна клітка Міранди була металевою і відкритою. Замість справжніх серця, шлунку, легенів, печінки і всіх інших органів були їх металеві двійники. Дівчинка була кіборгом. І судячи з усього вона не працювала. До її серця був підключений провідник, який вів до дивної машини, що закривала собою вікно.
Дівчинка розплющила очі. Бенджамін скрикнув від жаху.
- Що ти тут робиш?
Хлопчик різко обернувся і побачив Грегорі Пі.
- Я Бенджамін Кляйн, син…
- Я знаю кого! – вигукнув мер. – Що ти тут робиш?
Бен налякався і відійшов до стіни. Він вперся в неї, сподіваючись що вона зникне і він зможе втекти.
- Я… просто… хочу повернути чудеса.
Грегорі посміхнувся і сів на невеликий стільчик біля дочки. Він взяв її за руку і погладив по щоці. Вона ніяк не відреагувала, просто кліпнула.
- Я намагався оживити її.
- Я думав вона хвора, - Бен повільно просувався до дверей.
- Спочатку вона захворіла. Жоден лікар і жодне чудо не могло вилікувати її. Незрозуміло звідки взялася ця зараза, але це нічого не змінює.
- Вона померла.
- Так!
- Співчуваю, - Бенджамін зупинився і відійшов від стіни.
- Я не здався і зробив з нею це, - і мер, який почав хитатись туди-сюди, вказав на дівчинку. – Моїх чудес не вистачало, не вистачало і чарівних паличок вона не оживала. І тоді я збудував цю штуку.
Він вказав на машину в кімнаті. Поті подивився на Бенджаміна, струсонув головою, ніби раптом зрозумів що відбувається.
- Чому я тобі це розповідаю?
- Бо я єдиний хто може врятувати місто, - Бен говорив так впевнено, що мер навіть повірив йому. - Що було далі?
- Ця машина мала забрати трохи чудес з кожного пристрою в місті. Зовсім трошки, ніхто не мав помітити, але…
- Все пішло не так.
Здається мер заплакав.
- Спочатку чудеса зникали з невеликих пристроїв і я вирішив що все вийде. Її щічки ставали все червонішими, почали з’являтись найпростіші рефлекси. А потім був концерт.
Бен починав усе розуміти.
- Там було занадто багато чудес? – спитав він.
- Так, - відповів мер, - пристрій з’їхав з глузду. Він поглинув всі чудеса театру і передав їх Міранді. В ту ніч вона розплющила очі, але життя в них не було.
- Можна оживити мозок, але душу не повернути.
- Саме так. Я хотів вимкнути пристрій, але ніяк не виходило. Він всмоктував так багато чудес, що зупинити його вже було неможливо.
- Ви готові її відпустити?
- Я… - мер підняв очі на хлопчичка, потім знову подивився на дочку, яка дивилась мертвими очима в стелю. – А раптом все вийде? А що якщо вона зараз повернеться?
І він розридався.
- Тоді спочатку помруть всі люди, тому що пристрій забере чудеса кожного, а далі вибухне вся планета, бо чудеса зникнуть навіть з серця нашого світу.
- Але вона моя дочка! – вигукнув мер.
- А це ваше місто!
Грегорі ще раз погладив дочку і поцілував її в лоб.
- Бувай, люба.
Бенджамін взявся за роботу. Він вийняв зі свої сумки чудоворот і поклав його на диван біля дівчинки.
- Як пристрій всмоктує чудеса?
- Він підключений до міського годинника на даху.
Бен кивнув головою і продовжив роботу. Він вставив пусту чарівну паличку в чудоворот і підключив до неї один кінець провідника, інший він підключив до того провідника, який з’єднував серце дівчинки і пристрій біля вікна.
- Не підведи мене, - пошепотів він чудовороту і зосередився на одній думці – «Чудеса повертаються!».
Зелений промінь упав на одну з шестерінок на чудовороті і та почала крутитись, приводячи в дію весь пристрій. Зіниці Міранди розширились, вона глибоко вдихнула своїми металевими легенями і померла. Металеве серце забилось в два рази швидше, з нього почали злітати жовті іскри. Струмені золотого світла почали литися з кожної деталі в середині Міранди прямо в серце. Провідники почали світитись. Шестерні чудовороту завертілись з подвійною силою.
Золоті блискавки почали бігати по провідниках. Машина під вікном заторохтіла і також взялась блискавками. В кімнаті стало жарко.
- У вас є вихід на дах?
- Так!
- Ведіть! – скомандував Бен і вони побігли до драбини, яка вела на дах.
Тільки зараз вони помітили що квартира освітлювалась світлячками.
Бен виліз на свій улюблений дах одразу за годинником на вершині мерії. Тільки зараз хлопчик зрозумів що годинник весь цей час працював. Годинник почав світитись. На його вершині була невеличка антена, яка закінчувалась маленькою золотою сферою. Та почала сяяти як сонце. Золоті блискавки почали підніматись по годиннику до сфери. В повітрі повис металевий аромат чудес. А ще з’явився наростаючий звук, схожий на той що був в амфітеатрі. Звук став гучнішим і розбудив більшість мешканців міста. Вони повиходили зі своїх домівок і втупились в сферу світла, яка сяяла на вершині мерії.
Раптом звук вибухнув, як і годинник. Він не втримав перенасичення чудесами і розлетівся на друзки. Бенджаміна відкинуло вибуховою хвилею чудес, які полились з мерії гейзером. Золоте світло, золоті піщинки, золоті іскри і золоті потоки чудес на мить повисли в повітрі. Бен відчув неймовірне піднесення і натхнення – чудеса повертались. Вони почали розлітатись по місту, в пошуках пристроїв і людей, з яких зникли. За лічені секунди повітря очистилось від чудес, які вже оживили померлі механізми.
Бенджамін підвівся і подивися на мсто, повне світла і щастя. Люди плескали йому. Все місто наповнилось вдячністю, полегшенням і чудесами.
Бен обернувся в пошуках мера, але його ніде не було. Хлопчик спустився в квартиру і зайшов в кімнату Міранди. Дівчинка лежала на дивані, а Грегорі лежав біля неї.
- Дякую! – сказав він Бену слабким голосом помираючого.
З його грудей, прямо в груди Міранди перетікали чудеса. Її серце знову забилось, а легені почали наповнюватись повітрям. Метал почав зникати. На його місці з’являлись справжні органи. Бенджамін хоч і був шокований, але не втратив своєї інтуїції. Він підбіг до дівчинки і закрив її металевий торс.
Чудеса почали розпливатись по ньому, перетворюючи метал в м’язи і шкіру. Бен взяв покривало і накрив дівчинку.
Грегорі Пі помер, а Міранда Пі розплющила очі в яких горів вогник життя.
- Все таки чудеса дійсно здатні на все, - пробурмотів Бенджамін, допомагаючи дівчинці підвестись.

Епілог
- Нам не вдалось.
- Що?
- Світ чудес врятований!
- Прокляття!
В дивний сон Бенджаміна різко ввірвався монотонний дзвін будильника, який і розбудив рятівника світу.
land icon
18
view icon
Проза | Версія для читання 17 лис 2013 о 06:50
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024