Дві хвилини і дощ
На вулиці люди ховалися під чорними парасольками, бігли, втягнувши шию, кудись. Знову наповнилася ще не висохла з минулої зливи калюжа. Старий будинок навпроти намок і став темнішим, у вікнах потроху загорялося світло. Мокре листя каштану, що ріс прямо біля вікна Ліки, виблискувало і періодично приклеювалося до шиби, притиснуте вітром. Здається, дощ затягнуло надовго.
***
Його місто з самого ранку мокло під дощем, що лився з низько навислих хмар. Небо ставало все темнішим і темнішим до вечора, дощ не втрачав своєї наполегливості. Антон то й діло відволікався від лептопа і дивився у велике вікно навпроти свого письмового стола. Врешті-решт він стомлено протер очі, підвівся з-за столу, долив у чашку гарячого чаю і відкрив вікно. Глухий стукіт крапель враз став дзвінким, війнуло прохолодою. Чутно було, як машини шурхотять колесами по калюжах, як вітер шелестить листям липи, що росте під вікном. Темні силуети людей з парасольками швидко сновигали туди-сюди у сяйві ліхтаря.
***
- Привіт. А в нас дощ. Такий сильний і нудний… - говорила Ліка, бачачи у склі вже лише силу-силенну крапель, що відбивали світло вуличних ліхтарів та власне відображення.
- Привіт. У нас теж. І такий самий, вже цілий день… - говорив Антон, висунувшись з вікна і підставивши обличчя холодному дощу.
- Значить можна уявити, що ми насправді у будинках навпроти, - замислень промовила Ліка.
- І треба лише дві хвилини та хороша парасолька, щоб ми опинилися разом, - підсумував Антон.
Ось так дощ хоча б на мить скорочує відстань із сотні кілометрів до двох хвилин під парасолькою.
L_Svit
1
0
18
Поезія | Версія для читання 23 гру 2013 о 04:49
Подібні роботи
