Вічна романтика.
Нас розділяє від небуття, мабуть дурниці
Що лізуть в голову немов складний рядок.
Тиша, лиш шурхіт в небі птиці…
Та буденність занадто гострокутна,
А нам так хочеться прогризти оцей обтесаний граніт,
Відчути спокій - віками вже забутий.
Для нас це клітка золота, а ми ляльки, не наш це світ!
Нам так потрібне криваве розп'яття -
Себе на постаментах суспільного невігластва,
Щоб не пропасти, від втрати свого я
Як та чарівна з казок розрив-трава…
Там де були сади, тепер бетон, крамниці
Де продають кохання скраплене як газ
І бігають по вулицях одні служниці
Навколо добре всім, для них це їх екстаз.
Для нас одвічні сірі тіні, глухі безодні
А ми шукаємо загублений свій супокій…
Поміж минулого, майбутнього – сьогодні…
Душа митця, одвічно в погоді грозовій
Там лише одні страждання,
Що квітнуть як троянди свіжі.
Як довго не приходить оте світання
Що темряву ножем по грудях ріже…
Flamus
1
0
18
Поезія | Версія для читання 27 гру 2013 о 18:54
Подібні роботи
