Run!...
Восьма ранку… Усі інші діти мабуть іще сплять. Мої ноги звисають з підвіконня. Очі призвичаюються до світла і преді мною постає степ. Я чую гавкання свого собаки позад будинку. Гавкіт зовсім не пасує спокійній тиші безкрайого поля. Зазвичай мій пес так заливається перед грозою. Ніби відчуває щось нехороше.
Важко уявити людину, яка провела в цьому степу більше, ніж я. Але не зважаючи на всю буденність цієї картини, я захоплююсь нею. Щоразу, коли спостерігаю за майже нерухомим життям природи, я наповнююсь чимось, чимось ще незрозумілим мені, але безперечно прекрасним. Все всередині мене заливається сонячним світлом від кінчиків пальців до набридливого ластовиння на носі. Складається таке враження, що воно поглинає мене, проникаючи у кожну клітинку мого тіла.
Я поправляю неслухання волосся, ховаючи золотаве пасмо за вухо. Вітер завжди псує мені зачіску. Але я не серджусь на нього. Така його увага мені навіть до вподоби.
Щось повзе по моїй нозі. Червоне, в чорну крапинку, сонечко перелізло з довгої зеленої стеблинки на мою ступню. Я обережно беру її в пальці і пускаю за вітром. «Лети, лети сонечко, до своїх діточок! Принеси їм цукерочок» – крутиться в моїй голові.
Сонечко піднімається до блакитного неба і мою увагу знову привертає на перший погляд порожній степ. Він тягнеться до самого горизонту. Весь укритий травичкою і квіточками: волошками, кульбабками і моїми улюбленими ромашками. Де-не-де з землі піднімаються самотні дерева.
Безкраїй степ тільки здається порожнім. Насправді ж він сповнений життя. Комах тут, напевно, більше ніж людей у світі. Десь здалеку чується іржання конячки та мукання сусідської корівки. Щоб не сталось, це завжди змушує мене радіти. Я знову посміхаюсь сонцю, кульбабкам, я посміхаюсь… світу.
Сильний порив вітру вдаряє мені в обличчя, приносячи з собою частинки землі та травички. Замість проміння, яке щойно засліплювало очі, з’являється тінь. Я не люблю тіні – вони змушують мене відчувати себе в небезпеці. Грім… Десь із заходу насуваються чорні, як дим, хмари. Саме вони перегороджують шлях сонячному промінню. Я усвідомлюю: наближається гроза…
За спиною лунає глухий удар. Я повільно обертаюсь. За стіною, в спальні батьків, знову відбувається щось погане. Здається мама плаче. «Ще раз таке буде, – чую я голос тата – і тобі буде набагато гірше!». І ще один схлип мами. Я не витримую. З очей уже ллються солоні сльози.
З неба лунає грім. Я більше не витримую!.. Я ще раз дивлюсь на насуплене небо, ніби очікуючи порятунку, й стрибаю босими ногами в зелену траву. Востаннє озираюсь на дім і приймаю рішення.
Глибокий вдих. Один. Два… Біжу…
Ноги майже невідчутно відриваються від землі. Я перебираю ними настільки швидко, наскільки це можливо. Між пальцями застрягають стеблинки, що необачно розташувались на моєму шляху. Я майже зникаю в потоці безкрайнього степу. Чим швидше я біжу, тим більше відчуваю супротив вітру. Повітря не вистачає. Я усвідомлюю, що важкі краплини вже торкаються моєї шкіри. Небо розрізає спалах блискавки. Мені страшно, але я не зупиняюсь.
Порив вітру…
Дощ заливає моє обличчя…
Свобода!...
arturrim
4
0
18
Поезія | Версія для читання 29 гру 2013 о 01:52
мітки: проза, природа, емоції, відносини, оповідання
Подібні роботи
