приїздові
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна… (с) *
До тьмяно освітленого купе зайшов вродливий високий хлопець. Його одразу окинули поглядом двійко молодих людей приблизно одного з ним віку, що сиділи на нижній полиці, та розфарбована жіночка років тридцяти п’яти, що сиділа навпроти парочки.
«Доброго вечора» - привітався він із сусідами по купе. За вікном пролунав сигнал, що знайомий тим щемким почуттям, що виникає від нього у душі кожному частому користувачеві вітчизняної «Укрзалізниці», а одразу за ним рівний та приємний жіночий голос: «Шановні пасажири! На другій колії продовжується посадка на швидкий потяг номер дев’яносто два сполученням Львів-Київ. Відправлення потягу о двадцять першій сорок. Нумерація вагонів з голови поїзда».
Хлопець зняв наплічника і закинув його на свою верхню полицю, після цього зняв куртку та повісив на вішак. Нафарбована жіночка посунулася, звільняючи місце біля вікна хлопцеві. Він проронив тихе «дякую» і сів.
За вікном сяяв жовтими вогнями найпрекрасніший з українських вокзалів – львівський. І найрідніший. Для хлопця. З нього усе починається. Це своєрідне місто він любить найбільше. Він справжній львів’янин до кінчиків нігтів. Але ця палка любов постійно дисонує з його нестримною жагою руху, що вирує у крові. Саме тому в свої двадцять три роки хлопець уже побував у незліченій кількості європейських міст та містечок, і навіть встиг вже підставити своє обличчя вітру, споглядаючи статую Свободи у Штатах.
Ось і зараз – лише один день у рідному місті, наступні три, - у столиці, потім – знову за кордон.
Поїзд тихо рушив. Потроху яскравий львівський вокзал віддалявся. Минали міські пейзажі, аж допоки потяг не оминув Високий замок. Після цього за вікном настала темрява, що лише інколи освітлювалася ліхтарями, часом яскравіше – пунктами переїзду зі смугастими шлагбаумами. Тепер вікно відображало залите тьмяним жовтим світлом купе і обличчя тих, хто в ньому мешканці на ці вісім годин: парочки, що обійнялася у куточку, нафарбованої жіночки, що зосереджено щось шукала у своєму пакеті, і хлопця – замислине.
До купе зайшла провідниця, що зібрала квитки та запропонувала чаю. Вже за десять хвилин на столику перед хлопцем стояло дві чашки – його та жіночки. Він узяв свою чашку та вийшов із купе. Верхня половина вікна у тамбурі вагону була розчинена навстіж, тож хлопець став біля цього вікна, відчуваючи прохолоду ззовні – свіжий вітер з вікна, та тепло всередині – гарячий чай. Гучний стукіт коліс, що доносився з вікна заглушав думки – так було легше. Коли ж повз проносився інший потяг, мерехтячи своїми вікнами та здіймаючи ще більший галас – взагалі чудово.
Допивши міцний чай, що залишив по собі гіркувато-терпкий присмак, хлопець вправно розгорнув свій матрац, заправив у постіль і вмостився на верхній полиці. Нафарбована жіночка, розповсюджуючи по усьому купе солодкий запах своїх парфумів, хвилин п’ятнадцять незграбно намагалася заправити свою постіль. Коли вже все було нарешті застелене потрібним боком, і нічого не звисало, вона тяжко взгромоздилася наверх, відвернулася до стіни, накрилася аж по вуха своєю простинею та тихенько засопіла. Парочка внизу ще трохи пововтузилася, і нарешті роз’єднавшись, теж вмостилася на своїх полицях. Дівчина, гучно цьомкнувши свого хлопця, вимкнула світло.
По стінах попливли маленькі жовто-помаранчеві клаптики світла – від ліхтарів вздовж колії. Хлопець лежав на спині із заплющеними очима. Інколи ці клаптики пропливали по його обличчю, освітлюючи на мить найдрібніші його риси. Інколи пливли по руках, освітлюючи довгі пальці, відблискуючи у персні на лівій руці, та у годиннику на правій, що тихенько відраховував секунди у такт стукоту колес потяга та дзвінкоту ложечок у пустих чашках на столику.
Багато людей погано сплять у потягах. Одне із цікавих занять, яке може відволікти від безсоння та хаотичних думок про те, що тебе чекає в новому місті – роздивлятися своїх сусідів по купе і намагатися уявляти, що їм наразі сниться. І якби нафарбована жіночка перевернувшись на інший бік, зайнялася такою забавкою, поглянувши на хлопця, що лежав навпроти, то можливо, у тому воістину буддійському спокійному виразі обличчя побачила, що йому снилися люди, з якими він мав зустрітися у столиці. Всі вони пригощали його кавою – кожен своєю. Білява дівчинка, жваво оповідаючи якісь історії, пригощала його пересолодженим лате. Весела компанія гамірних друзяк – глясе із кавалком морозива, що завалялося у їх морозильнику. Надійний товариш і колега по роботі пригощав міцним еспрессо. Ще один друг із дружиною наливали йому вдома капучіно з цинамоном. А під самий кінець йому снилося, що по-зимовому морозним, але яскраво сонячним його зустрічає Київ. Але коли він розплющив очі, - рівно за три хвилини до того, як до купе постукала провідниця та повідомила, що за годину потяг буде в Києві, - вікно купе було вкрите візерунком із косих патьоків дощу.
А коли за годину він ступив на мокру платформу київського приміського вокзалу, навколо було зовсім не морозно, а навпаки – тепло, не дивлячись на сіре небо та дощ. Майже як у рідному місті. Хлопець застібнув блискавку на курточці, накинув другу лямку рюкзака на плече, одягнув сонцезахисні окуляри та рушив до виходу у місто.
І я заздрю тій парочці, і особливо – тій нафарбованій жіночці (хоча можливо було і не так – може там їхали п’яні будівельники, або сімейна пара із галасливою та вередливою дитиною, а можливо лише мовчазні працівники, що повертаються з відрядження), за те, що мали змогу бачити там тебе, вивчати у світлі ліхтарів твої риси, насолоджуватися спокоєм твого обличчя, нехай вони навіть тим і не скористалися.
* "Ми помрем не в Парижі..." - пісня гурту "Мертвий Півень" на вірш Наталки Білоцерківець
Подібні роботи
