VivaBelarus

Я ніколи не була твоєю дочкою і ніколи не буду. Я боялась би твого патронату чи опіки, стін твоєї до дір вичищеної квартири, пофарбованої у стабільно життєрадісний та модний сірий, заґратованих ледь прорубаних невідь-куди вікон, акуратно складених у шафі сукенок із брудно-зеленого дешевого трикотажу, відполірованої до блиску підлоги й порожніх вулиць надворі. Я боюсь тебе і люблю.
Я ніколи не відчую тебе, не зрозумію і не пізнаю краще за твоїх рідних заблукалих дітей. Я ніколи не розмовлятиму твоєю мовою, бо моя така схожа і близька… Не хочу плутатись, калічити її і твого бідного молодечого серденька моєю профанацією. Ти ще зовсім юна, а вже мати. Мені щастило отримати від тебе кілька меседжів: коротких закодованих послань і дешевих совкових подарунків, переданих через соті руки сліпих поштарів. Належиться відіслати щось взамін. То я пришлю потерту поштівку наступної твоєї осені, яка стане останнім днем мороку.
Тіні спадуть несподівано. Напевно, тоді, як вулиці завіє білий сніг подертих карток, зжовклих архівних документів, зідеалогізованих віршів й писаних-переписаних новомовних виступів. Тієї осені несподівано приїду я в білій футболці з червоними літерами виведеним написом VIVA, щоб ти вже ніколи не забула цього, тієї осені і перших променів нового тисячоліття. Твої сусіди мовчатимуть. Мовчатимеш ти. Тільки кожного ранку невпинні хори моїх братів-паломників, які пішо йдуть до тебе, закликатимуть стати вряд…
Я не стану твоєю дочкою, бо ніколи не буду такою, як твої діти –мені не спиться. Але я люблю, ох, як люблю ці ґрати, тісні квартири панельних будинків, де під запах червоних борщів шепочуть найчесніші істини, де всі найвірніші друзі кидають і біжать, де нема мене і я ніколи не буду твоєю. Адже боюсь.
Я так тебе люблю. Чекай у гості.