Шматочками розсіяного світла,
З’являєшся, і ділиш по ролях
Усе так чітко. І поглянь, як вже достигли
Мої слова, нарешті, щоб прошепотіти
Слова подяки, вибачень й любові.
І страху, що я встигаю загубитись
У тисячах невивчених теорій.
А ще – на добре знаних мною вулицях,
Та головне – у натовпі людей,
Хоч знаю – на твоїх плечах сутуляться,
Десятки правильних і праведних ідей.
Мені так добре, що між нас немає винних,
Лиш кожен сам собі. Без болю іншим.
І нас, таких, ще й пошукати, дивних,
Хоч визначних слідів ми так і не залишим.
Ми просто із наплічниками й в кедах,
Тиняємось незвіданими ближніми світами.
Ми якісь дивні трохи, чи не так?
Усі ці шифри, таємниці й знаки поза нами…
Ми ловимо зап’ястями проміння сонця,
Старанно всотуючи літо і дощі.
В очах твої читаю істину, що саме ця
Хвилина найцінніша. Збережи.
Походи у Карпати та по хліб,
Дахи, домашні будди, кишеньковий космос.
Я знаю, ми ніколи не змогли б,
Те, про що шепочуть, прокричати вголос.
І в сірому світанку за вікном
Співають птиці, шурхотять дощі й гудять автівки,
Життя іде, життя здається нам кіном.
Не засвіти, будь ласка, цього разу плівку.
15.12.2013-07.04.2014
L_Svit
1
0
18
Поезія | Версія для читання 08 кві 2014 о 06:58
Подібні роботи
