Єва. Розділ 2

Я люблю понеділок. Люблю, тому що можу підкреслити свою зверхність над цими заспаними, неопохмелівшимим, блідими людьми. Я можу не спати добу, і цього не помітить ніхто, навіть, якщо буду без макіяжу. З похмілля я виглядаю наче після оздоровчого санаторію. Бабуся мольфарка казала, що я буду постійно молодою, але живою – не довго. Не особливо і засмучує. Надовго затримуватись тут не збираюсь.
Каблуки ритмічно стукають по коридору і виводять із себе моїх заспаних колег. Як відбійним молотком луплять по їхнім стомленим, маленьким мізочкам. Я знаю – вони мене ненавидять і бояться. Ненавидять, бо я цілий день б’ю байдики, заробляю вдвічі більше них і мене любить шеф. Точніше не мене, а мій 4-ий розмір і пружні сідниці.
Де я працюю ? В одній дуже, навіть, престижній фірмі. З етичних міркувань, промовчу в якій саме. Скажу лише те, що працюю тут не за професією, а по блату. Після університету завела гарні зв’язки і мене порекомендували старому, хтивому пердуну – моєму босу. Назвемо його Геннадієм Степановичем. Старий хрін як побачив мою зону декольте, тільки й міг, що облизувати старі, порубані зморшками губи і кивати головою, як китайський болванчик. З тих пір я варю каву, відповідаю голосом тупої блондинки на телефонні дзвінки, і іноді дозволяю хтивому дурню ( типу – ненавмисно ) торкнутись задниці чи цицьок. Мені не жалко, а чоловіку приємно. Та і премія зайвою не буває.
Наш колектив складається з 13 офісних працівників. То як чортова дюжина. Кожен з них ненавидить свого сусіда і тільки й чекає, якби в того сталась якась біда. Тьфу, гадючник. Для повної картини можу описати декілька особливо противних мені персон.
Перше місце в цьому почесному списку займає Лариса Георгіївна – шістдесятип’ятирічна і стоп’ятидесятикілограмова жіночка з милим поросячим рильцем та близько-посадженими намистинками-очима. Це, так сказать, (прошу пардона за мій москальський ) «очєнь красівая, статная і умудрьонная опитам женщіна». Така собі Мать Тереза, яка знає все та всіх, приносить смердюче домашнє печиво і п’є чай з трьома столовими ложками цукру. Також ця дама полюбляє все прозоре, яскраве, і широке. Підстрижена під каре, вона ( досі не зрозумію – для чого ?! ) вузлом зав’язує на маківці два пасма волосся ( це віддалено нагаду «мальвінку» ) і одягає прозору блузу в червоні маки на своє старе, товсте, рихле тіло. Має трьох котів, сорокашестирічну незаміжню доцю Аллочку і чоловіка-алкоголіка. Незважаючи на це, береться вчити всіх і вся навколо.
Срібло бере Антоша ( так його охрестила вищезгадана тьотя Лариса ) – худий, білявий, двометровий дрищ, в коротких штанах і начищених рудих ботинках. Мабуть, мама кожного дня натирає, перед тим як дати йому пару бутербродиків на роботу. Він мене спершу лякав. Антоша має блідо-голубі очі, білі вії, біле волосся, білу шкіру і надзвичайно велику голову. Цим він нагадує інопланетного гостя. Інопланетного гостя під ЛСД, бо його вчинки іноді були абсолютно неадекватними. Наприклад, коли я просила його роздрукувати мені якийсь документ в 40 листів, він, щоб принести його, робив три ходки. Носив по декілька листів, а не всі зразу. Та і хода в нього була доволі таки специфічна. Довжелезні руки були опущені вздовж тіла, коли робив крок, то присідав, згинаючи коліна ледь не в половину. Це дійсно страшне видовище. Чому я дала йому 2-ге місце ? Все просто – цей ідіот був закоханий в мене з першого дня роботи і постійно докучав. Приносив чаї, цукерки, тортики, якісь незрозумілі херні скручені з паперу, зірвані по дорозі на роботу смердючі чорнобривці або пиріжки від мами. І ніяк не можна було пояснити йому, що він мені не цікавий. Тому мені довелося просто змиритись і не посилати його кожного разу, коли він шморгав носом над головою, тримаючи чергову орігамну срань.
Ну і звичайно, я не можу не згадати про нашого бронзового призера – Гаріка. Це самозакохане, гладко-виголене мудло, із милим рильцем і на дорогій тачці, мене не те що бісить, а я просто посміхаюсь з нього. Зросту він невисокого, з коротенькими, кривими ніжками і з брязкітливими ключами від каєна в руках. Схожий на дівчинку підлітка – не вистачало лише 2 косичок і чупа-чупса в роті. Чомусь він ( і всі довкола ) думають, що Гарік -- страшенно сексуальний і «апасний» тіпуля. Я ж в ньому не бачу ні одного, ні другого. Хіба тільки комплекс неповноцінності і особистої нікчемності. Він на протязі двох місяців збирався підвезти мене додому, очевидно розраховуючи на мінет в авто, аж поки я йому не нагрубила, даючи зрозуміти, що дітьми не цікавлюсь. До того ж він виливав на себе стільки парфумів,що як він проходив повз, то у мене свербіло в носі і сльозились очі.
Я можу вічно обсирати свої г*ндонів-колег, але на те треба витрачати такі дорогоцінні нерви. Тому я просто зроблю висновок :
АБСОЛЮТНО ВСІ МОЇ КОЛЕГИ, починаючи босом і закінчуючи білявою, тупою Оленкою – УЙ*БКИ. І наша нелюбов один до одного була абсолютно взаємною.
Поки я достукала каблуками до свого столу, то встигла зловити на собі десяток злих, червоних оченят своїх любих колег. Кожен свердлив мене своєю злою парою буравчиків, і бажав, щоб я зламала шию. Але я не доставила їм таких радощів і благополучно добралась до робочого місця. Я бачила, як Лариса Георгіївна шепчеться з місцевою пліткаркою Дариною. Вони всі були на корпоративні і бачили з ким я пішла. Тепер перемивали кістки мені і Сашку. Я відкинулась на спинку. Неймовірно хотілось закинути ноги на стіл і зняти ліфчик. І викинути його подалі. Ненавиджу ! Але ж робота, рамки, норми. Як мене втомлює суспільство.
На днях мав приїхати новий зам. Геннадія Степановича . Хоча, мабуть, уже приїхав. Цікаво, він цікавий, чи наш колектив поповниться ще одним мудодзвоном ? Запікав телефон, від несподіванки я аж підстрибнула.
- Так !
- Євочко, люба, дві кави латте.
Я піднялась і потопала до автомату. Значить, все таки, зам уже приїхав. В голові моментально виник образ невеличкого, лисого товстуна, з жирними губами і пальчиками-сардельками, складеними на круглому пузі. Я мимовільно скривилась. Не хотілось би такого в наш, і без того, лайняний колектив.
- Дорого ранку! – почувся з-заду бас Сашка.
- Привіт… -- процідила я
- Єв, нам би поговорити.
- Нам ? – я скинула догори брову і повернулась. Він ніяково посміхався. – Про що, Саш ?
- Ну, про все. Давай десь відійдем. – він злодійкувато озирнувся. Наші баби вже нагострили вуха, і поглядали з-за столів.
- Я до шефа йду, зайнята. Бачиш ? Може якось потім.
Про що я маю з ним говорити ? Про те, що ми перепихнулись в підсобці ? Чи може мені з ним дітей і собаку завести ? Такий цікавий. Я подумки послала його в круїз по матковій трубі і штовхнула двері в кабінет шефа.
Чоловік сидів сидів спиною до дверей. Я протиснулась в напіввідкриті двері. Шеф посміхнувся, як ситий котяра. Він завжди так посміхався, коли я була в цій прозорій блузі. Ще б пак! Вона була майже прозора. Через неї було добре видно моїх «дівочок» 4 розміру в чорному ажурному бюстгальтері і татуювання на весь лівий бік – відрив юності. В мене ще й язик пробитий був, але дрес-код не дозволяв, тому прийшлось витягнути. Я поставила підніс на стіл. Було страшенно цікаво, який він – цей новий зам, тому я нахабно повернулась і поглянула йому прямо в обличчя.
Ну, як вам описати те, що я відчула ? В нормальних людей в таких випадках літають метелики в животі, або вони там тонуть в глибині очей. У мене все простіше. Моментально потягнуло внизу живота, пересохли губи і та сама внутрішня струна натяглась і тихенько забриніла десь по хребту. Потекла я просто моментально. Я зрозуміла – він буде мій. Хай хоч раз, але буде. Чоловік поглянув на мене і посміхнувся кутиком губ.
- Я вільна, Геннадію Степановичу ?
- Познайомся – це мій син Євген.
- Дуже приємно. – використала найзвабливішу посмішку зі всього свого арсеналу.
- Навзаєм . – блиснув чоловік зеленими очима. На вигляд йому було років 30- 35, але не більше. Легка щетина, білозуба, самовпевнена посмішка, дорогий годинник, чорне строге пальто, яке по ціні дорівнювало половині моєї квартири. Я зрозуміла, що в мене від бажання аж підкошуються ноги.
- Маю багато роботи, піду з Вашого дозволу. – і я рвонула до дверей, по дорозі помітивши, як задоволено хмикнув Євген.
Я вийшла з кабінету, важко дихаючи. Груди високо здіймались, а суки судомно тряслись. Я ледь не бігла до своєї комірчини,а мене супроводжували здивовані погляди колег. Ледь закрились за мною двері комірчини, я ривком розстебнула блузу і вивільнила свої затверділі, важкі груди. Зжала їх аж до болю. По хребту побіли мурашки, і я відчула, що течу, як десятикласниця не першому побаченні. Права рука поспіхом задерла спідницю і шмигнула в трусики. Там було нестерпно волого і гаряче. Палець легко прослизнув в середину мене. Я обіперлась на стелажі, загриміли швабри, та мені було байдуже. На лобі виступ піт, все тіло здригалось наче від електричного струму, я судомно облизувала губи сухим язиком. Але кінчити все ніяк не могла. Зупинилась. Так. Телефон.
- Так, Єв. – почувся зі слухавки бас Сашка
- Ходи до комірчини. Швидко!
- До тієї самої? Що сталось ?!
- Ходи блять!
Я почула за дверима його кроки. Ривком відкрила двері і, схопивши Сашу за комір, втягла всередину.
- Єво, ти чого ? – він виглядав спантеличеним.
- Заткнись і трахни мене. Прямо зараз !
Я рвонула з нього сорочку, він не втрачав часу і одразу вхопився за сідниці. Я тим часом розстібнула йому штани. Ми опустились на підлогу. Він сів на підлогу, а я заскочила зверху, штовхнувши його на підлогу. Не встиг він кліпнути, як я насадилась на нього повністю і почала шалену скачку. В мене давно не було сексу в такому темпі. Згадались шкільні роки і мій секс-друг Левчик. Ми не протримались і п’яти хвилин. Я різко вигнулась, з губ зірвався різкий скрик і ми кінчили одночасно. Я, сидячи верхом на Сашкові, обіперлась руками на його груди і відновлювала дихання. Саша прийняв з мого спітнілого лоба руде кучеряве пасмо :
- Що це було ?
- Звикай ! – і я, хижо ошкірившись, злізла з нього.