1.

Якщо ти був хоч раз у горах - тобі захочеться повернутися, вдихнути повні груди важкого сизого повітря, оповити поглядом засніжену вершину й піднятися галопом уверх, нагородивши свою душу крилами – ти летітимеш, будеш перемагати себе, знесилено рвонеш і вони тобі підкоряться. Лиш на мить обмануть, подарувавши вінок переможця, сплетений із гілочок недостиглих серпневих чорниць. Чи повертатися туди знову? Чи підніматися, спускатися, йти? Питань у тебе немає. Звичайно, твоє кохання кликатиме в обійми, але обманюватиме, знову й знов лишаючись беззаперечним переможцем вашого герцю.
Якщо ти народився в горах, то в твоєму погляді ніколи ніхто не побачить степу, моря, поліських боліт чи американських прерій. Тебе завжди впізнають поміж натовпу, у столичних переповнених метро, на пустих вулицях сіл львівщини чи в офісах закордонних фірм у центрі мегаполісу, на революційних майданах та воєнних базах Балканів. Ти завжди стоятимеш перед лицем хребтів, відчуватимеш запах старезних соснових лісів, непролазних хащів, сховані за пілядощовими туманами полонини, чутимеш ехо схованих подалі від туристів печер, рев ведмедів (яких на щастя ніколи не бачив) і перегукування чабанів, які виганяють овець та кіз наверх. Ти будеш з ними vis-a-vie навіть за мільйони кілометрів, черпатимеш силу з гулу вітрів та мелодій коломийки, нестримності потоків та річок, цілющих трав, що колись лоскотали п’яти, й велетенських жовто-зелених брил каміння, які часом здавалися тобі снігом. Ти будеш сильним, ти чутимеш мову лісових духів, ти кохатимеш, віддаючи все тіло й душу, всього себе й випиваючи того, хто поруч до краплі, поки не лишиш порожню оболонку; ти зможеш приворожити як вчила прабабця-знахарка, але не робитимеш цього, бо сили гір в тобі більше від всіх сил магів й відьом разом взятих. Ти є сам сила. Та любити по-справжньому зможеш тільки гори: то кохання тебе возношуватиме, а тоді боляче кидатиме до далеких й чужих низин, чорних занадто привітних земель, холодного дзеркального асфальту.
Ти дивишся на гори, але вони не бачать тебе.
Я ніколи не вірила, що є хоч одне місце в світі, де горів нема, де їх не видно як не впритул, то здалеку, де стіна непроглядного лісу не криє своїх чар та небезпек, де люди не знають смаку щирих грибів й червоних гірких ягід ґоґодзу; що можна не вміти танцювати коломийку, гучно б’ючи черевиками об дерев’яну підлогу весільних шалашів, ловити і пекти на ватрі з ялинового гілляччя та хмизу здоровенних раків, смак від яких - то отой найперший і найкращий, що прорізається із дитячої майже несвідомої (або далеко й міцно схованій в комірці мозку) пам’яті смак печених у печі напівтемної хати раків, пійманих тоді ще нестарим дідом; що можна не відчувати босими ногами слизького і гострого каміння в швидких, наче вир, і холодних аж до спазмів, річок і потоків (хоч плавати в них все одно не вдасться, але обмиєшся – і ти стаєш іншим, бо бореш себе приступити до ритуалу купання, але виходиш гордий та дужий, як Ахіл, що поконав Гектора). Я не вірила, навіть коли приїздила з мамою до міста, бо там були високі, навіть, здавалося, вищі вершини – будинки, що підносилися над головою, які в десятки разів перевищували хати в селах на підніжжі, й вони обманювали мене своєю висотою, забираючи повітря і прохолоду, шмат горизонту, брутально брешучи дитині, яка і так звикла бачити півнеба над головою, а півнеба відчувати душею, бо вони ховалися від мого зору. В місті повного гаму й обділеного якою б то не було красою і гармонією, я не відчувала нічого крім страху, збентеження й виснаження, бо не вміла берегти того, що мені дарувала природа вдома навкруги – місто не віддавало нічого взамін і я лишалась беззахисною перед його кривими маскарадними усмішками привітності.
Перша зустріч із іншим світом в мене відбулася вже в достатньо свідомому віці – мені було десять, коли волею долі й бабці я приїхала в її рідне, але страшенно далеке для мене та незрозуміле село – наче й неподалік, за якихось двісті кілометрів від мого дому, де була незрозуміла мова, густо всіяна полонізмами, жили чужі люди, які за духом й світовідчуттям так і зосталися землеробами, а гени прив’язували до чорної родючої землі їх, як і сотні поколінь предків, а цей нерозривний зв’язок живить наче пуповина, не відпускає і не відпустить, бо чорна земля наповнила кров тих людей, роблячи її такою ж чорною, спокійною і незрозумілою мені. Їхні очі були чужими, їхня мова ранила мій слух, лякала, але небо, таємниця меж якого мені несподівано розкрилася (а вони були на рівні білих гречаних й жовто-волошкових піль), відбивши бажання тут лишатися, пізнавати ту триклятущу місцину – порожню, запустілу, яка зреклась своїх дітей і вони втекли від її меланхолійного та спокійного обрію.
Ні рік тобі, ні сосен, верхів’я яких тримає небо, ані оберемків пахучого зілля мокрого від ранкової роси. Лиш ясени, вузькі заболочені вулички, порослі бур’яном рови, чагарник і хрести, хрести, хрести… Ані живої душі, яка б стрілася нежданно, ані гомону, ані співу. Ані-ні, й страра церква, прикрашена предивними мальованими на товстих дерев’них дошках образами, які єдині дивилися на мене ласкавим поглядом і мовчали. Їм, певно, теж не подобалася ця більш польська, аніж українська мова стареньких прихожанок. Порожнє церковне подвір’я красувалося одним із дзвонів-близнюків – іншого не було, тай так напівпустому селу підходило краще, так воно стало гармонійним в своїй неповноцінності.
Я зрозуміла, що там не змогла б, там не звучала би дримба у всьому кольорі магічних звуків і вібрацій. Я не звучала би в тім світі – що можна сховати на видноті? Я так само стала би плоскою, розкритою долонею зі змазаними лініями й колами. Гей-гей! Мій голос губиться, і я втрачаю себе в тихому спокійному жахітті серед ясенів і волошок, серед нескінченних вікон, наповнених військами примар.
Yaro_Mantyka
Yaro_Mantyka
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 03 чер 2014 о 21:06
super! dyyhe liubliu gory takozh. harna atmosfera
02 гру 2014 о 18:48
anna_maria, дякую для мене гори - особливе місце) саме там відчуваю себе по-справжньому....
02 гру 2014 о 20:34
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024