Це ж не життя, це казка!
Діти без упину бігають. Їм це важко дається, адже снігу дуже багато, але вони все одно не втрачають ентузіазму і просто радіють життю. Їх сміх відлунням дається чути на ще три квартали будинків у місті. Такий чистий, теплий, дзвінкий і одночасно ніжний звук. Не передати словами, яке це диво чути такі звуки. Ще жоден композитор не придумав нічого кращого, адже не під силу людині створювати подібне, надто це вже великий талант потрібен, не земний талант, не природній.
Я чую знайомі звуки снігу хруп, хруп, хруп… Як приємно знову його чути, знову відчувати його і насолоджуватись цим.
Ой! Стоп! Якщо я його чую… це означає, що…. Не може бути…
Не даремно люди говорять, що під Новий рік стаються чудеса. Уже третій рік поспіль кожного грудня ці чудеса дають мені життя. А виходить що розумні ці веселі загадки природи «люди». А я і радий, що вони не помились і чудеса справді існують.
Так ще трішки, ще трішки і все побачу своїми чорними оченятами, відчую запах своїм жовтеньким носом ( до речі він у мене чомусь кожного року дуже великий), напевно для того, щоб краще і сильніше відчувати ці земні запахи. Ох, я уже відчуваю ліву руку.. ой уже і права є. Як це чудово, залишилось дочекатись на очі, ніс, і шапку. Кожного року у мене різні шапки. Чому? А я і сам не знаю, догадуюсь, що це пов’язано із тим, що кожного року її мені надіває інша дитинка. Одній подобається відерко, одній баняк, цікаво все ж якою буде цьогорічна шапка.?
Бачу. Я бачу. Я бачууууу їх. Усіх до єдиного. Тих хто знову подарував мені життя, хто знову став моїм чарівником і приніс це чудо. Які ж вони чудові, веселі, і цікаві звичайно. Я ніколи не втомлюсь спостерігати за їхніми іграми, за тим як вони радіють снігу, як жваво кидаються сніжками і злегка штовхаючи один одно всі разом падають у нього. Не зважаючи на дискомфорт який відчувають при частому і сильному падінні у сніг, вони все одно посміхаються. Тепер коли я їх бачу, усі звуки стали ще приємнішими, адже я бачу де утворюється звук бігу по снігу, де розпочинається хвиля сміху і де вона закінчується.
Ого, а цього року у мене шапка ще краща ніж у попередні роки, така яскраво червона, і навіть має балабончик біленький, а найголовніше – вона із тканини. Чи може це означати, що люди вже мають мене за свого? Звичайно так воно і є, інакше вони б не віддали мені один із видів їхнього святкового одягу. Якщо б я вмів плакати то точно розплакався б, адже мені так безмежно приємно, що вони не байдужі до мене, що вони люблять мене.
І в цей момент я дозволив вперше собі засумувати. Засумувати тому, що не можу їм подякувати, не можу нічого сказати, вони не чують моїх думок. І я не можу взяти і піти, підійти і обняти кожного, міцно пригорнути до себе, прошепотіти щось заповітне на вушко кожному кого бачу. Насправді я міг спробувати, але це теж не реально тому що коли у мене є цей шанс вони усі міцно сплять. Тільки коли приходить темна ніч, коли зорі яскраво світять і місяць починає розповідати про те що він бачить з висоти свого місцезнаходження, я починаю говорити з ним, часто ходжу поміж будинками з надією зустріти хоч одну людину, але мені ніколи не щастило.
Але щастить на інших сніговиків. Люди люблять нас і багато хто з них дарує шанс таким як ми. При зустрічі ми ділимось враженнями від побаченого вдень, пробуємо повторити дивні рухи дітей і відтворити дзвінкий сміх, який так любимо. Але це триває не довго, тільки три години кожного вечора. Коли вони проходять ми всі повертаємось на свої місця і чекаємо коли повз нас пройде перша людина і подарує нам свою посмішку, чекаємо того часу коли дітки знову бігатимуть, сміятимуться, падатимуть і не плакатимуть.
Ой, що це? Які красиві! Вони неймовірні. Я знову приємно здивований. Дівчинка у голубенькій курточці подарувала мені чудесні рукавички. Такого у мене ще ніколи не було, рукавичок я ніколи не мав. І як пощастило, що вони теж червоного кольору, так личитимуть до моєї нової шапки.
Що? Знову? Ще? Не може бути? Моєму щастю немає меж, попри те що мені подарували життя, дали шанс бачити усі ці прекрасні речі, оділи мене в красиву шапку і натягли на руки такі ж красиві рукавички, щойно якийсь дорослий чоловік несподівано обмотав мою шию таким же червоним шарфиком. Це ж не життя, це казка! Дякую Вам люди за цю казку. Я безмежно і сильно люблю Вас.
05.01.16р.
lion_cub
4
0
18
Поезія | Версія для читання 06 лют 2016 о 22:43
Подібні роботи
