Бiл лебедi

« В місті вже давно нема
Тих, хто плаче на світанку
Зупинись, не шукай
Не побачиш їх…»
Океан Ельзи – Поїзд «чужа любов»

« Пойми меня
Я не такой как все, я видел
ночь
Пойми меня
И, может, попытайся мне помочь»
Штиль « Город из песка»

Уривки…
Сиджу на березі неіснуючої річки. Її вода просякнута аметистами, рухається проти течії. Піниться, шумить навколо самотньої порожнечі, створюючи 3-D анімації неіснуючих предметів…
Пісок білим мереживом переплітався на старих долонях. Маленькі кришталики кварцу погойдувались на маленьких ніжках. Пісок холодний, точніше без температури, від цього стає ще більш моторошно і самотньо, можливо і холодно?
Де мені знайти вихід? ENTER
Шу-шу-шу…
Ти колись пробувала слухати тишу, закривши очі і розслабитись, а вона говорить до тебе солодкими символами, пестить твою уяву, малюючи на склові еротичні картинки смерті. Послухай.


Колись давно старенька бабка посадила чарівне яблучко, яке їй дав сивий Янгол. Бабуся викопала біля білої хатини ямку і вкинула в неї кілька зернин які вона виколупала з отого яблука. Присипала землею і полила святою водою. Бабка померла так і не побачивши дерева…
А воно виросло. Спочатку маленьким паростком дивилось на синє небо, а потім лише, з роками зацвіло.
За бабку забули, забули ї хатину до якої приходили хворі.
Нема бабки, нема і причин ходити до хати.
А хатина накопичувала злобу. Хатина зрозуміла, що не любили люди бабку, що бабка була їм потрібна лише тоді:
- ой лишенько моя корова нічого не їсть.
- болить зуб.
- В мого чоловіка болить живіт.
- а мій п’яниця.
Могила де поховали бабку заросла кропивою, а хрест давно згнив. Вікна на хатині перекосились, викривились від болі, від злості. В маленькій кімнаті, що служила бабці капличкою під столиком з іконами лежить кішка. Вона така стара як і бабка і така мертва…
Коли прийшли ховати бабку то вона злякалась і сховалась під ліжко…
Люди пішли…
Кішка довго мяукала і просила, щоб їй відкрили двері, та ніхто не чув її крику. Вона скрутилась калачиком біля дверей і заснула, їй снилась бабця яка прийшла до неї і ніжно її гладила, а потім налила в тарілку молока. Та це був лише сон…
Кішка довго блукала будинком шукаючи поживу та добрі люди забрали все, навіть занавіски познімали з вікон, а вони були такі прекрасні – білі в сині волошки та соняшники.
Порожньо…
Лише білі стіни…
Кішка довго сиділа на підвіконнику і чекала, можливо добрі люди не забрали все і знову прийдуть. Та добрі люди були добрими, вони не прийшли більше ні раз до бабчиної хатини.
Кішка зостарілась від голоду і навіть блиск очей і той потьмянів. Вона могла розбити вікно, чи спробувати відкрити двері, але вона любила бабку, дім і не бажала його руйнувати…
Через розбите вікно буде вітер дмухати і приносити листя, пилюку і грязь. Дощ буде заливати підлогу, а зимою намете снігу, а ще може залізти злодій, а кішці дім був дорогим – це все, що залишилось від її бабки…


Уривок…
Повернення до німого кіно, руки здіймаються до неба та там лише сірі порожнечі лежать на піску і показують свої оголені ноги. Видихають мертве повітря наповнене неоновим світлом та лотерейними білетами і стає тепліше в грудях, але не надовго. Вдихаю нову порцію затхлого повітря, знайшов стару мушлю, потер рукою, очистив від крихт піску. Як важко, немов свинцеві краплини впали вони до низу.
- Бух! Бух!
- Ду! Ду! Ду! – дмухаю в мушлю та у відповідь геометрична нуль.
Нуль. Звуки мертвими метеликами падають на пісок. Їхні трупики дбайливо засипає вітер тим самим піском на який вони падали. Ніщо не може порушити тишу. Вічну тишу, мертву.
« ну ось я вже більше нічого не бачу.
Нічого не чую…»
Океан Ельзи « вище неба».


Бабка жила серед дубового лісу. Біля будиночка вона посадила жовтого звіробою, деревію, конвалію, арніку, шавлію, материнку та любисток.
Весною в саду зацвітала калина і бузина, а біля вікна шипшина і глід.
Бабака любила рослини за те вони їй допомагали лікувати добрих людей.
Пройшло вже декілька місяців від похоронів бабки, а сліди від ніг отих добрих людей на клумбі ще залишились, як і поламаний біля дверей кущ горобини.
Кішки вже не було… вона стала частиною будинку і лише під столиком для ікон залишилось те що колись носило ім’я – « Принцеса»… будинок все пам’ятав, як прийшли добрі люди і повбивали курей. Пір’я літало по бабчиному подвір’ї, вони кружляли в повітрі і осідали на кущ любистку, на золотисті квіти звіробою… кров в перше полилась на землю де бабка дарувала життя. Земля закричала! Закричала трава яка стала червоною, а біля старого дуба стояв янгол з вогняним мечем. Прийшов кінець Едему. Земля покуштувала крові. Того дня все зрозуміло – прийшла СМЕРТЬ!
Бабка завжди говорила, що людям треба допомагати, що люди всі добрі, але подеколи про те ще вони самі не знають, але вони принесли за собою смерть!!! Будинок пам’ятає, як зривали із його стін картини, тарілки та верети. Як добрі жінки сварились на перинах! Вони навіть забрали стільці та стіл. Залишили лише ікони та столик на якому вони стояли, та бабчине ліжко, бо воно було старе і важке, йти до села було далеко…
Будинок наповнився порожнечею. Він вперше дізнався що на землі існує слово – ЗЛО! він скоштував кров яку пролили на землю добрі люди і вона йому прийшла до смаку. Вона йому сподобалась.
Деревце росло і вперше зацвіло. Багато пташок, яких бабка годувала зимою зерном і салом, прилетіли подивитись на деревце, на його золотисті квіти. Пташки завжди прилітали до бабчиного саду. Вони пам’ятали, що бабка їх рятувала від голодної зими, і віддавала подеколи останній шматок чорного хліба, а коли припікали сильні морози то вечором відкривались двері на порогу старенької хатини з’являлась старенька, згорблена сива бабуся, тримаючи в руках лампу гасову, і:
- залітайте мої пернаті помічники, погрійтесь біля мого вогню.
І пташки зграйками, залітали до хижі. Бабка закривала двері, підходила до шпора, накидувала в нього сухі дрова, і сідала на стілець, розкладаючи на стіл шматочки хліба, сала, печива, яке для них вона сама спекла та гарбузові насінини, а кожна пташка зависне перед бабчиними очима і легенько своїми крильцями здмухує сльози з посіченого обличчя, ніби цілуючи і сідала потім на стіл. Бабка дивилась, на синичок, горобчиків, сойок, дятлів, очеретянок, снігурів, ворон, повзиків, і посміхалась. Її обличчя світилось від радості та любові. Пташки після вечері сідали на карнизи, спинки стільців, на скриню і починали дружньо співати. Їх спів заколисував і бабка лягала на своє дубове ліжко і засинала, а ранком знову їх нагодувавши відпускала на двір…
Та хоч бабка, і померла, і не буде їх більше годувати зимою та пташки все одно прилітали, сідали на стару грушу, і дбайливо переглядали весь сад, кожен листочок, кожне деревце, шукаючи шкідників, а дятли з одудами очищали, як могли дерева від сухих гілок. Сад за це їм дякував і пригощав смачною малиною, вишнями, абрикосами, грушами…
Сад любив пташок бо їх любила бабка, бо вони любили бабку…


Уривок…
Темно, закриваю очі, рахую зірки:
1,2,3,4…
Вони якісь не такі, далекі, очі болять і стікають по обличчю бурштиновими смолами. Запалив свічку, але нічого немає – немає світла. Лише темрява – густа і самотня куртизанка…
Провожу долонею над неіснуючим полум’ям – обпікся…
Шкіра покрилась волдирями і кров’яними струпами, кров’яними…


Хрест тримався до останнього. Він мужньо витримував осінні дощі, зимові вітри та сніг. Весною болото і сирість, а літком пекуче сонцею. Та хрест старішав, не те що колись - коли його поставили охороняти бабчину могилу, але вже тоді він був хворим - черв’ячки точили його хвойне тіло і грибок вже глибоко в’ївся в кожне волокно.
Люди були добрі і не поскупились бабці на хрест, дали «хороший матеріал».
Весною, яку він вже не пам’ятав - Хрест впав…
Впала остання ознака бабчиної могили. Будинок все бачив та ніяк не міг допомогти могилі. Він сам помирав…


Уривок…
Очі болять від викуреного коньяку – навколо темно і гаряче. Відчуваєш як пряний піт стікає тоненькими рівчаками по ногах, руках. Упріли навіть яйці…


Будинок замерзав зимою, як і тоді коли померла бабка…
Тоді була осінь, сира і холодна, лише звіробій ще тримався і його вогняні квіти боролись із не погодою. Бабка захворіла і лежала в ліжку. Вона була старенька, щоб хворіти, то була розкіш яку тіло не могло собі дозволити, а біль сиділа біля ліжка і дошкуляла їй, то встромить ніж під лопатку, що в бабки аж дух перехоплювало, то гвіздки втикає розпечені в ноги. Бабка все терпіла. Вона все життя воювала із болем та смертю, а тепер вони прийшли самі до неї! Познущатись із старої.
Смерть страшна у своїй чорній сутані стояла біля її ніг і сміялась із бабки показуючи свої гнилі зуби. Для кожного смерть різна, але до своїх ворогів вона страшна у своїй подобі!
Кішка дуже любила бабку. Вона їй приносила мишей. Вона знала, що бабка голодна, але не має сил, щоб підвестись і зробити собі їсти. Через відкрите віконце на кухні завівав вітер і дощ. Кішка декілька раз спускалась до села по допомогу та два рази її мало не загризли великі пси, а одного разу її хотів вбити палицею хлопчик якому бабка спасла пів обличчя яке він собі обпік праскою.
Кішка виходила на двір і стояла трясучись своїм маленьким тільцем під холодним осіннім дощем, щоб просякнулось її хутро водою, яку бабка просила потрісканими губами…
Принцеса втискалась бабці в обличчя, щоб вона могла злизати з неї воду, а потім лягала їй на голову, бо сильно бабчина голова горіла, і боліла, і плакала. Кішка дуже любила бабку, але вона відчувала, що бабка помирає, вона бачила в бабчиних ногах смерть в чорній сутані.
Принцеса не спала ні вдень, ні вночі. Вона завжди була поряд, завжди біля бабки.
Кішка з’їдала яйці від курей, а потім відригувала їх бабці в рот. Вона розірвала мішок із зерном і носила в роті пшеницю до курей, щоб вони мали, що їсти. Стояла на дощу, а коли не було то бігла до рівчака і занурювалась в холодну воду, а потім бігцем до хатини, до бабки. Принцеса чихала і ніс став гарячим, щось стисло її груди, але вона любила бабку…
Вечорами вона сиділа біля столика, як колись бабка і дивилась оченятами наповненими сльозами на ікони. Невже вони ЗАБЕРУТЬ ВІД НЕЇ БАБКУ?
А бабці з кожним днем ставало гірше. Одного ранку принцеса вся мокра принесла бабці води і
І
І
І
І
Найшла її мертвою…
Вона сіла їй на груди і довго втискалась худою мордочкою в зморшкувате, але лагідне бабчине обличчя. Лизала її ніс і плакала. Сльози маленькими перлинами стікали з її зелених очей на сіро-чорне хутро. Вона лапкою ніжно провела бабці по обличчю ніби закривши її сині очі, лягла біля неї на ліжко. Навіщо тепер жити якщо померла БАБКА?!!! Навіщо?!!
Так кішку, і знайшли, добрі люди, лежачи на перині, і поклавши свою голову поряд із бабчиною.
Добрим людям потрібна була бабка бо прийшов грип в село, і багато дітлахів лежали кидаючись в гордячці…
Принцеса злякалась добрих людей, і заховалась під ліжко, а добрі люди потім закрили вікно на кухні, і двері на великі висячі замки…
Добрі люди забрали потім все, навіть бабку. Кішка залишилась сама. На одинці зі смертю…
« и лампа не горит
И врут календари
…..
И где-то хлопнет дверь
И дрогнут провода
Привет! Мы будем счастливы теперь
И навсегда»
Сплін – «романс».


Уривок…
Ти ніколи не шукав світла в темряві? Слів на чистому аркуші паперу, співчуття в німих стінах, звуків в тиші, порядку в хаосі, правди в брехні, поезії в словниках, думок в зірках, любові там де її нема?
Навколо нічого, лише білі стіни і підлога в шахмати. Біла кімната, вона не порожня, ніхто не бачить річки, що тече біля східної стіни, і білого піску. Мене питали, що я зробив із своєю рукою, та не повірили коли я їм показав свічку в полум’я якої я обпікся. Мене заставили одягтись, хоча в кімнаті закипає ртуть, яка впала зі стелі.
Ніхто не бачить мушлі, старенької із наростами. Вона така красиво шумить : шу-шу-шу…
Я люблю пити веселку.
В понеділок я пив з червоної чашки, у вівторок з оранжевої, в середу я наливав чай в жовту чашку, в четвер я брав зелену, в п’ятницю з голубої, в суботі із синьої, а в неділю я пив молоко із фіолетової чашки.
І ніхто мені не вірить, що яблуні вже майже 100 років, і що вона може говорити, а її плоди виліковують любий недуг.
Люди смішні…
Вони змінились…
Вони не розуміють чому я плачу на світанку, вони думають, що мене щось болить, а я просто радуюсь життю, що дістав змогу ще разок побачити таку дивовижну красу. Коли сонце розриває небо золотими променями, коли горить, спалахує, оживає життя. Воно вливається золотисточервоними хвилями в твоє тіло, коли природа співає, радіє народженню нового дня, як можна стримувати сльози? Як?
Якщо ти маєш ще один шанс повернути втрачене…
« і я відчуваю, як падаю в небо
Як падаю в небо і краю нема»
Океан Ельзи – «вище неба».


Будинок не пережив зими. Сніг провалився через дах до комори, а весною впала одна із стін…
Пройшли роки, але будинок ще дивився одним вікном із напіврозбитими шибками.
Знову прийшли добрі люди…
Тепер вони прийшли не самі. Вони привезли із собою металічну смерть. Будинок бачив, як падали в траву сторічні дуби, як вирізали сад і пташки співали реквієм по деревах. Залишили лише одне дерево – яблуню, що бабка посадила перед своєю смертю…
Будинок відчув, як його почали розбивати! Він не любив добрих людей і вирішив вилити на них всю свою злість яка накопилась в нього за ці всі самотні роки існування, але нічого не міг їм поганого зробити, навіть налякати бо їх любила БАБКА! А він! Він любив БАБКУ!!!!!
« нет ни любви, ни песен
Кто ты переь?
Чем дом твой стал?
Умерший Храм,
Лишь тень покоя ищет в нем»
Catharsis «Зов зверя»


Уривок…
Тобі подобається темрява? Ніч?
А мені так
Тоді стає тихо і вільно. Яка чудова ніч, вона нічим не прикрита, вона вільна, вона самотня…
Вона шукає тебе, і серед темряви починає пестити, ніжити твоє тіло, осипати бузиновим цвітом і мармеладним маслом.
А ти любиш арахісове масло?
Я ні.
Я люблю мармеладне масло. Воно різнокольорове і солодке…
А ще я люблю персики та яблучний сік.
А ти боїшся смерті?
Яблуня говорила, що смерті не потрібно боятись, а потрібно боятись і втікати від добрих людей, бо вони все вбивають до чого торкаються брудними руками.
«ти втікаєш день за днем.
Ти бажаєш все віднайти
Та болить голова
Від побитого асфальту.
Не спокійно за вікном,
Але все чуже для тебе
Ти сидиш за столом
Дивишся на їхнє небо
Місто дихає для всіх,
Та тебе не помічає»
Океан Ельзи - «поїзд «чужа Любов».


Немає будинку, та квітучого саду, лише велика будівля із ґратами на вікнах, та білими стінами…


Уривок…
Колись давно я дав бабці яблуко. Колись давно в мене були два білосніжні крила…
м. Брно.
1 грудня 2007
land icon
13
view icon
Проза | Версія для читання 16 гру 2012 о 13:06
аж згадується "не так тії воріженьки, як добрії люди"... дуже гарно показано єдність людини і природи, та навіть і речей, як вони взаємно доповнюють одне одного.
а те, як треба просто виконувати своє призначення, не чекаючи відповіді, - таку життєву філософію мало де можна зараз знайти.
16 гру 2012 о 18:44
Цікаво
16 гру 2012 о 21:40
дякую за коментари. дуже приемно
26 гру 2012 о 0:59
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2019