"Легенда про вічне життя" І.Франко

1 Олександер Великий весь світ звоював І отеє в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму, Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго, Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

Аскет мовить: «Хоч яке се життя і трудне, і сумне. Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

Богиня мовить: «Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх. На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно. Дасть тобі молодим вічно жити воно».

2 Цілий день промовчав, і не спав усю ніч, І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом. Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні: «Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба? Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам! Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар! Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове, Для добра міліонів хай вічно живе».

3 Олександер Великий весь світ звоював, Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги. Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні — Се бажання пожарів, убійсгва, різні.

їй опертись король не здоліє й на мить: Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?.. День у день із небес його кидає в ад.

4 Олександер Великий богині моливсь: «Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя, Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин? І чи в серці її я паную один?»

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь І покірно царю до землі поклонивсь.

Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх – Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».

І він все розповів, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Міліонам ти сонце, добродій єси,— Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси»

5 «Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!» І великим, безсмертним почув себе цар.

«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона? Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? З нею жить! Або радше ти сам умирай!»

Вже й не думає цар, до Роксани біжить: «Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

І сказав їй усе, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Коли любиш мене, моє сонце ясне, Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш...— урвав.— Кого хочеш люби! Ось тобі сей горіх! Що захочеш —роби!»

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров,— Олександер не ждав її слова — пішов.

6 Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти? Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить! Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей, Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід. Вона рада свій вік дать за сам його вид.

«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні! Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть! А як ні, то мені краще в світі не буть».

Птолемея знайшла і дала йому плід, І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла, Олександру в вино трути-зілля влила.

7 Занедужав король, важко стогне, кричить, А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі, І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон, І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум'янах ціла, В Олександрів покій куртизана ввійшла.

«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх! Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з'їси те зерно. Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».

Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи! Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»

Та дівча не дрижить, не спускає очей: «Мені дав його твій генерал Птолемей».

8 Олександер у болях жорстоких лежав І в руці своїй плід чудодійний держав.

«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня! А життя — то борня! А любов — то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні! День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар! Хоч над світом я цар, та над серцем не цар

Міліони людей можу вбить, погубить. Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх! Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад! Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»

9 Серед болю в постелі підводиться цар, І побожно цілує чудовний той дар,

1 в тріскучий огонь із пахучих полін Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив. Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер, А в опівніч саму Олександер умер.