Починається день. Потім він закінчується. І так по колу, допоки ти не подзвониш. Допоки ми не погуляємо листопадівським Львовом. Допоки ти мене не поцілуєш. Допоки ти не відкриєш мені свою незайману душу. Твої теплі фрази, вони поглинають мене цілого. Коли ти проходиш поруч, твої очі випалюють мою буденність і вже нічого не хочеться. Ти вицарапуєш своїми нігтями на моїй душі пусті скажені дні. І тільки хтось дійсно знає, як я тебе кохаю... Цю осінь давно гвалтує щоденний вітер, підбираючи сигаретний дим, який розсипається ближче до неба. Можливо я егоїст. Можливо я люблю тільки себе, коли кажу нейтральні безсенсові фрази, які з часом отравлять твоє серце. Але так має бути. Я так хочу, і ніяк себе нестримаю. При зустрічі з тобою, я хочу десь втіки, сховати думки. Але ніколи не вийде. І це мені подобається. Твоє розкішне довге густе волосся ховає твої очі, які я бачу щоночі. І я точно знаю, що завтра знову втоплюсь у твоєму погляді, захлиснусь у своєму самозакоханому просторі, а тоді просто пройду повз свого мертвого щастя... і так буде завжди...хей, хоч сьогодні не йди... (с)