Фальшивий спогад Як часто крається серце. Як часто б’є по обличчі минуле. Але не стирається ця посмішка з лиця. Ці безкрайні простори, цей прекрасний день перетвориться вкотре на фальшиву ніч. І вона буде нині моєю богинею. І нехай піде дощ, змиє усю цю брехню з уст . Погасить вогонь у душі, і мабуть мені стане хоч на хвилинку легше. ЇЇ холодні руки дарували тепло, яке не може дати Сонце. Це тепло ангела , білого прекрасного ангела який живе у Львові. Її довге чорне волосся пахло ароматом весни. Її посмішка дарувала щастя на віки. День у день блукав вітер пустими вулицями таємничого міста, шукаючи її двері. Але так і не знайшов. Я казав тобі, що буду оберігати твоє серце, вибач але я збрехав. І ця брехня, немов гострим ножем розрізала наші стосунки. Я більше не шукаю твоїх очей. Я не сплю. Я просто не хочу спати. Я хочу кричати, хочу вити на цей одинокий місяць. Він мене зрозуміє, але одразу піде геть. Йому теж набридло плакати. … Ми зруйнували ці мости, по яких би мали ходити наші діти. Ми не змогли зупинити цю хвилю печалі, яка накрила нас і потопила немов кораблі. А ті три червоні рози, зів’януть за наші гріхи і більше нічого не воскресне, навіть наші взаємні погляди. Все це померло назавжди. Іноді так хочеться втікти. Втікти на мить, втікти на вічність. Залишитись на самоті. Пустити сльозу, щоб її ніхто не бачив. А в тій сльозі було сховане те кохання, яке додавало нам сили для життя. І колись при зустрічі ти посміхнешся мені, а я вдам вигляд що посміхаюсь теж. І ця твоя посмішка візьме у полон моє хворе серце ще на кілька безсонних ночей. І так буде завжди…