НА СВЯТИЙ ВЕЧІР. Богдан Лепкий Смеркається. Ослизлий день Між мурами конає. В печі червоний блис огень, А в сінях вітер грає. Той тихий і сумний настрій Несе мене світами, І я лечу на крилах мрій До батька і до мами. Сніжок паде, як срібний пух, Мороз малює квіти; Накритий стіл, в куті дідух, Пустують в сіні діти. Знайшли собі свистун-горіх І свищуть в перегони; Лящить в ушах дівочий сміх, З дзвіниці дзвонять дзвони. Гей, кілько то минуло літ! А я так добре чую Кожухів шелест, скрип чрбіт І щиру пісню тую. Далекий світ, великий час, Пливуть літа рікою, А я все пам’ятаю вас, Як йдете з колядою. Ще й нині чую, як Юрко Співає: "Бог предвічний", Як сопраном пищить Юрко, Баском реве Зарічний. Скрипливий наболілий спів, Такий, як хлопські груди. Та хто його раз зрозумів, – До смерти не забуде. Ще й нині бачу, як Федір "Вінчованнє" голосить. Втворились двері на-розтвір, І батько в хату просить. І починається річна У пан-отця гостина. Ціле село єднається, Немов одна родина. Далекий світ, великий час, Пливуть літа рікою, Гей! Що чувати там у вас, Чи йдете з колядою? Чи ще живі Федір, Юрко І мій сусід Зарічний? Чи й нині, як колись давно, Співають "Бог предвічний"? Чи й нині мерехтять зірки Над хатою старою?.. Гей, краю мій, не знаєш ти, Як тужу за тобою!